Подібне зібрання Рада національної безпеки і оборони мала провести ще двадцять років тому. Тоді, звісно, йшлося б про упередження біди. Далекоглядності і державної мудрості не вистачило. Тому, на жаль, учасники «круглого столу», організованого Комітетом Верховної Ради з питань національної безпеки і оборони, Українським інститутом національної пам’яті та Луганським національним університетом ім. Т. Г. Шевченка, змушені були винести на розгляд питання «Кримінально-терористична війна на сході: соціальна складова».
Влада діяла неадекватно
Народний депутат Юрій Сиротюк одразу ж вніс уточнення щодо термінології. На його думку, маємо не Атитерористичну операцію, а справжню війну. Її ключовий подразник — зовнішній. Але і народний депутат, і науковці зійшлися на думці, що без внутрішнього під∂рунтя, яке створювало сприятливі умови для агресії, Росія не наважилася б на злочинні дії. Умов цих немало. Поділ суспільства на багатих і бідних, розгул корупції і криміналітету, самоусунення держави від виховної роботи… Усе це давало противнику підстави успішно вести інформаційну війну, називаючи Україну невдалою і безперспективною державою. Війну цю ми програли. Одна з причин — держава нічого не робила для підтримки українців у тому ж Донбасі, де такими під час перепису визнали себе 62% його жителів. А тому за роки незалежності там виросло покоління молодих людей, яке не лояльне до власної держави.
Донбас не сприйняв події на столичному Майдані. Як і нову владу. Більшість тамтешніх громадян вважала, що відстоює свої конституційні права. Цим і скористалися терористи. Нині, вважає народний депутат, коли визволяють від них міста, це ще не повна перемога. Війна йде за душі людей. Тому потрібна перемога у свідомості: там, де відвойована територія, потрібно боротися за простір духу. Для влади на цьому полі — непочатий край роботи. І не лише на Донбасі — на території всієї держави. Саме на це звертає увагу громадська організація «Центр з вивчення суспільних процесів та проблем гуманізму», яка проводила дослідження «Життєві світи сходу і заходу України».
Щоб перемагати, потрібно знати методи противника
Визначаючи події на Донбасі як війну, науковці характеризують її як пристосовану агресію до нових умов. Зокрема, харківський професор Ігор Рущенко переконаний, що Україна перетворена на полігон ведення війни нового типу. Тому запустили в ужиток неправдиві причини війни: мовляв, її спровокував Євромайдан, існує загроза для етнічних росіян, острах «Правого сектору», бандерівців, нацистів тощо; Донбас «не чують», мовне питання, потреба федералізації, в Україні розпочалася громадянська війна.
Дезінформація, інтелектуальна дуель стає відправною точкою протистояння. При цьому немає офіційного оголошення війни, не діють міжнародні норми її ведення, відсутні зобов’язання сторін, обмеження, статус військовополонених тощо.
Здійснюється підрив тилу з опорою на «п’яту колону» та диверсійні групи, участь неурядових агентів, політичних партій, громадських об’єднань, криміналітету, бізнес-структур на боці агресора. Противник залучає аналітиків, військових політологів, психологів, соціологів для розробки підривних соціальних технологій (ПСТ) та методів військової пропаганди.
Війну ведуть комбіновану. Її загальна структура включає кілька періодів. Латентний: прийняття ключової ідеологеми війни; розробка тактичних сценаріїв, зокрема підривних соціальних технологій; початок психологічної війни; формування «п’ятої колони»; таємне розміщення диверсійних груп, кураторів та генераторів ПСТ на території супротивника.
М’яка фаза: запуск підривних соціальних технологій та формування армії вторгнення.
Силова фаза: військові дії для досягнення кінцевої мети.
Велику ставку противник робить на «п’яту колону». В Україні її важливим елементом були представники криміналітету або вихідці з кримінальних кіл.
«П’яту колону» готують для м’якої фази комбінованої війни.
На думку учасників «круглого столу», агресію готував Кремль останні 10 років. Фактичний початок — 20 лютого 2014 р. У Криму програш мав абсолютний характер, захоплення і анексія відбулися без «гарячої» фази. Помітними були параліч волі керівництва держави, загальна розгубленість, а це свідчення інтелектуальної непідготовленості, «не розуміння» дій, стратегії та тактики супротивника.
На Донбасі в міських агломераціях ворог вдало розгорнув увесь набір підривних соціальних технологій, «м’яку фазу» в цілому програли, але нація та держава виявили здатність до військового опору, війна перейшла до третьої фази.
В областях на півдні та сході (Харківська, Одеська, Дніпропетровська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька) спроби розгорнути ПСТ наштовхнулися на стихійну соціальну мобілізацію патріотичних кіл, агресор загальмував воєнну стратегію, використовуючи тактику дрібного терору.
В інших областях окремі спроби руйнації тилу з використанням ПСТ придушили «в зародку».
Що ж далі?
Завдань і шляхів розв’язання проблем багато. Найчіткіше їх окреслив, мабуть, професор Луганського національного університету ім. Т. Г. Шевченка Ілля Кононов. Він вважає, що політична надбудова не відповідає реальності. Понад те — руйнує її, сприяючи поєднанню влади і власності. В Україні немає узгодження інтересів елітних груп — вони воюють між собою на знищення, втягуючи в протиборство маси і зовнішні сили.
На його думку, останні події сприймаються як боротьба сходу і заходу. Україні потрібна зважена регіональна політика, якої досі не було. Без неї постійно нависатиме загроза протестних настроїв. Інтереси регіоналів потрібно узгоджувати.
Чи не кожен промовець зауважував, що офіційний Київ зіграв негативну роль у розвитку подій. Як і поведінка окремих агресивних депутатів. Людям потрібні реформи, які давали б надію.
Для протистояння агресії, розвитку соціальної національної безпеки науковці запропонували створити Координаційну раду, яка була б спроможною у стислий термін розробити пакет пропозицій для РНБО, Верховної Ради, Кабінету Міністрів і покласти на неї функцію постійного зв’язку наукового співтовариства з політичним керівництвом, міністерствами та відомствами, які відповідають за національну безпеку.
ДОСЛІДЖЕННЯ
Життєві світи заходу і сходу України
Головне завдання дослідження — з’ясувати, що зближує, а що розділяє Донбас і Галичину в межах регіональної системи України.
В Україні існують дві моделі націєтворення: громадянська нація (співгромадянство) і етнонація (етнічна більшість — головний суб’єкт націєтворення, а решта етнічних груп співіснуюють з нею як національні меншини). Вони представлені по всій території України, але їхні пропорції суттєво відрізняються. Саме на Донбасі найбільше прибічників співгромадянства, а в Галичині — етнонації, що робить ці регіони своєрідними полюсами в межах регіональної системи країни.
У Донбасі 62,9% опитаних вважають, що «Україна — держава усіх громадян, незалежно від їхньої етнічної приналежності. Жодна з етнічних груп не повинна в нашій країні мати переваг», а 17,6% респондентів погодилися з тим, що «Україна — це, насамперед, держава українців, котрі повинні мати у своїй країні певні переваги. Інші етнічні групи мусять з цим погоджуватися». У Галичині навпаки: 63,5% опитаних вважають, що «Україна — це, насамперед, держава українців, котрі повинні мати у своїй країні певні переваги. Інші етнічні групи мусять з цим погоджуватися», але при цьому 43,2% погодилися, що «Україна — це держава усіх громадян, незалежно від їхньої етнічної приналежності. Жодна з етнічних груп не повинна в нашій країні мати переваг».
У Донбасі 71,7% респондентів поділяють думку, що Україна повинна розвиватися як багатокультурне, багатомовне і багатоцерковне суспільство, і лише 8,1% погодилися, що в Україні має діяти принцип: «Одна нація, одна мова, одна церква». У Галичині, відповідно, ці позиції розділили 44,6% і 48,5% респондентів.
Стосовно політичної ролі регіону в Україні думки представників регіональних спільнот суттєво розділилися. Так, 77,2% опитаних донбасівців вважають, що їхній регіон вимушений захищати свою специфіку і право жити відповідно до свого способу життя, 63,4% поділили думку, що розвиток їхнього регіону повинен стати моделлю розвитку всієї України. А в Галичині 79,2% респондентів вважають розвиток свого регіону модельним для всієї України.
У Донбасі 51,7% опитаних бажають, щоб мовне питання вирішили за допомогою офіційної українсько-російської двомовності на всій території України.
У Галичині 60,9% бачать вирішення мовного питання через утвердження на всій території української мови як єдиної державної. На Донбасі 37,4% респондентів висловилися за федеративний устрій країни. В Галичині 60,0% опитаних висловилися за унітарний.
Майже однаково на Донбасі і Галичині респонденти визнали, що між сходом та заходом України існують суперечності як на рівні політиків, так і на рівні пересічних громадян (65,6% і 61,4%), але при цьому більшість як на Донбасі, так і в Галичині прагнуть досягнути міжрегіональної згоди через компроміс (69,1% і 61,5%).
Ми в Google+