Не знаю, що значнішою мірою вплинуло на письменника Загребельного: його читацька чи життєва біографія. Маленьке степове село Солошине на Полтавщині, де він народився 25 серпня 1924 року. Дитинство, школа, друзі. І довгі зимові вечори, коли запоєм читалися книжки й формувалася його духовна конституція.
Закривавлений, непритомний, потрапив у полону неповні 18 літ
В якомусь інтерв’ю письменник зізнається: «Найдорожчі спогади, хоч стільки було потім подій, припадають на перші шістнадцять років життя. У всіх творах — моє село, навіть прізвища вибираю для своїх героїв наші, солошинські...»
Безнадійний книжник, цей юний селюк, очевидно, і на життя дивився крізь призму прочитаного, мов крізь окуляри, як це буває замолоду з тими небагатьма людьми, що кожну вільну хвилину віддають книжці, і для яких усе прочитане у творі — таке ж реальне й важливе, як і все довкола них.
Згодом, через кілька десятиліть, Загребельний розповість про все це у «Спробі автокоментаря», яку можна було б назвати й «Автобіографією пристрасного читача та збирача книг», бо винятковий пієтет до літератури лишився його супутником на все життя. Недарма у «Роксолані» є розділ «Книга».
Зважаючи на неповних сімнадцять літ, добровольця із Солошиного на фронт одразу не відправили, він став курсантом Київського артилерійського училища, яке брало участь в обороні Києва. Бойове хрещення курсанта Загребельного відбулося у прикиївському лісі, де він став рядовим великої війни.
Розповідав, як дуже швидко став начальником батареї. Вчорашній курсант мав під рукою поспіхом мобілізованих статечних сільських дядьків, колишніх конюхів, трактористів, столярів. Війна й кілька місяців артучилища не вибили з нього чемного хлопця, традиційної в селі поваги до старших, тому він звертався до своїх солдатів по імені та по батькові. Батарея стояла в глибині оборони, від передової її захищало кілька укріплених ліній. І раптом німецькі танки стрімким рейдом усі їх прорвали і з’явилися прямо перед батареєю молодшого лейтенанта Загребельного. Він скомандував заряджати, навів і сам вистрелив...
Був серпень 1942-го. Після того короткого бою він, поранений, потрапив у полон, де пробув аж до лютого 1945-го. Про ті епізоди своєї біографії він розповів у романі «Європа-45». А в його інтерв’ю читаємо: «Мене, помираючого, підібрала німецька трофейна команда — літні, як мені тоді здалося, фрици, років сорока. Напоїли кавою із солдатської фляжки, переправили у Болхов, потім в Орел. Там у колишній в’язниці був великий табір. Не помер я тільки тому, що був молодим і досить міцним. У рані в боку завелися черви, ніхто мене не лікував... Два з половиною роки я був у німецьких концтаборах: в Орлі, в Гомелі, в Кальварії — тихому литовському містечку, чия назва у католиків означає Голгофу — місце, де Христос прийняв смертні муки...»
Потім його довго за це терзатимуть: як посмів радянський офіцер Загребельний здатися на милість ворога?! Хто ж захищатиме Батьківщину?!
І навіть ніякого пом’якшення до нього через те, що захопили його непритомного, закривавленого. І що було йому тоді неповних вісімнадцять літ. Майже ворог народу — і все.
Уже через десятиліття його недоброзичливці (а їх у нього, як і в кожного талановитого та видатного чоловіка, було таки чималенько) поширювали про Загребельного всяку бридоту на кшталт того, що він був мало не поплічником самого Гітлера чи хоча б генерала Власова. Одне слово, його є за що розп’ясти.
Добре пам’ятаю, як інколи шелестіло пошептом у Спілці письменників: оце вже кінець За гребельному — знайшли в його біографії періоду війни таке-таке, що ой!..
Я переконаний: пережите й побачене в концтаборах не могло не вплинути на його характер. Дехто дивується його жорсткості й несентиментальності: у цьому розумінні Загребельний — як річ у собі. Він завжди тримався трохи осторонь, завжди незалежно, ніколи не був нічиїм літературним васалом, терпіти не міг ніякого простацтва чи вивертання душі напоказ. І привчив усіх нас до себе такого.
Деякі читачі (найчастіше вчителі літератури, школярі чи й студенти) ототожнюють автора з Андрієм Коваленком із «Думи про невмирущого», що зумовлено біографічною схожістю письменника і його героя. Але це не той випадок, коли автор має бажання перетворити своє життя в роман. Загребельний віддав своєму героєві частину власної біографії. Пережите видавалося йому дуже важливим. І він хотів, щоб про це прочитали.
По війні він вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету. Працював в обласній газеті. Далі — Київ, редакція журналу «Вітчизна», де очолював відділ прози. Потім був головним редактором газети «Літературна Україна», на сторінках якої з його благословення дебютували ті, кого назвали шіст десятниками. Загребельний став для колективу творчим каталізатором: вносив креатив і вимагав його від усіх. З ним було важко, але цікаво.
Такими, як він, система облагороджувала свій профіль
Він написав найбільше з усіх українських прозаїків усіх часів. Був не просто письменником. Головою спілки. Членом ЦК КПУ. Депутатом Верховної Ради СРСР та Верховної Ради України. Головою Комітету з Державної премії імені Тараса Шевченка. Очолював офіційні делегації різного рівня. Входив до складу делегації Української PCP в ООН... Був людиною системи.
Такими, як він, система облагороджувала свій профіль. У неї цілком вистачало своїх ідейних інквізиторів, держиморд, безвольних гвинтиків. Вона ще потребувала інтелектуалів з бездоганною людською репутацією.
Система давала нагороди й привілеї. І в Загребельного на столі лежав той пиріг. Як і в Тичини, Рильського, Корнійчука, Ба жана, Смолича, Гончара, Стельмаха. Мав ордени, Державну премію СРСР та Державну премію України імені Т. Шевченка. Звісно, премії потрібно було заслужити творчістю. Їх він, безперечно, заслужив. Але якби значився неблагонадійним, то ніколи їх не одержав би. А якби взагалі був геть неблагонадійним, то в часи Брежнєва, Андропова і Черненка його твори просто не видавали б.
Нині дехто звинувачує таких людей, як Загребельний: он, мовляв, борці за незалежність України по тюрмах сиділи, а ви — в комуністичних президіях! Та ще й життям насолоджувалися.
Але вся Україна не могла сидіти по тюрмах. Потрібно було, щоб і на волі працювали українські вчителі, лікарі, вчені, митці. Щоб матері народжували дітей. Щоб діти отримували освіту. Щоб творили літературу, музику, живопис, науку, вирощували хліб. Тільки невіглас або демагог може заперечувати досягнення в усіх сферах життєдіяльності народу.
Не народ чинив собі Голодомор, репресії. Це чинили над ним. І, ясна ж річ, не Тичини, Рильські, Загребельні. Влада однією рукою чіпляла їм на груди ордени, а другою тримала біля їхніх скронь пістолет. «Отака історія, — як співається в сучасній популярній пісні, — вивчити не гріх...»
Незаперечно, що перебування України в складі СРСР було шляхом до національного розчинення її етносу. Але незаперечно й те, що ситуація з українським друкованим та й і з живим нашим словом у часи Радянської України — хоч як це парадоксально звучить! — була помітно кращою, ніж тепер. Так, кількість українських книжок і періодичних видань на душу населення в Радянській Україні (порівняно з російськомовними) не могла не тривожити. Але гляньмо правді у вічі: вона тоді була вищою за нинішню. Отже, не все так домежно однозначно, як про це говорять деякі безапеляційники, розмахуючи мечем категорично-схематичних присудів.
А хто міг його зняти з «посади» письменника Павла Загребельного?
Система — це система. А люди — це люди. Це — воля і вчинки, які навіть можуть щось коригувати в межах системи. Те, що Загребельний став головою Спілки письменників України, в колах української інтелігенції сприйняли з надією на потепління в ній ідейного клімату.
І ці надії справдилися. Перші літературні делегації від спілки в республіки приємно здивували списками нових дійових осіб, що доти не бували у таких ролях: Микола Вінграновський, Роман Іваничук, Іван Чендей, Євген Гуцало, Юрій Щербак, а з ними — літератори молодшого покоління, за якими ще не було відповідної «вислуги років».
Без усяких протокольно-ру тинних формальностей, а відразу ж на президії правління спілки у неї прийняли цілу плеяду талановитих молодих письменників (дехто з них так і називав себе — «Загребельнівський призов»). Згодом це Загребельному інкримінували: волюнтаризм і порушення Статуту спілки.
Після довгої перерви вийшла друком збірка поезій Ліни Костенко, що знаменувала її повернення в літературний процес. Припинилися ідейні «розноси» творів Григора Тютюнника, Ро мана Андріяшика, Євгена Гуцала, Юрія Щербака, Валерія Шевчука. Ліна Костенко, Валерій Шевчук (Тютюнник посмертно) стали лауреатами Шевченківської премії.
Є керівники, що оточують себе тупоголовими заступниками й тими соратниками, які не зривають зірок з неба, а тому на їхньому тлі такі керівники навіть можуть видаватися гейзерами інтелектуалізму. Загребельний оточував себе людьми розумними і талановитими.
Він підсумував своє «ходіння у владу», опинившись на волі: «Багато років я працював у Спілці письменників України: був її секретарем, а потім і керівником. Я завжди прагнув поступати справедливо і можу з чистою совістю дивитися людям в очі й спокійно жити. Якщо ж говорити про незроблене, можна сказати: до пуття не зробив нічого. Я підрахував: доки був керівником Спілки письменників, кожен третій день убивав на засідання. Це втрачений час, безнадійно загублене життя».
Ніколи не забуду з’їзд письменників після Чорнобильської аварії, на якому «пішли» Загребельного. Перед з’їздом ходили чутки, що і в ЦК КПУ, і в Москві ним не вдоволені. Те, що Загребельний потрапив в опалу, підтверджували й нищівний остракізм щодо його нового роману «Південний комфорт», і розправа над ним прокуратури СРСР, і наскоки з різних боків на роман «Я, Богдан».
І ось з’їзд. Спокійніша ніж зазвичай доповідь Загребельного все ж то тут, то там пересипана гострими моментами. У кулуарах дискутували, хто буде головою спілки: Віталій Коротич, за якого, мовляв, Москва, чи секретар парт кому Київської організації Борис Олійник, за якого — ЦК КПУ. Несподівано для всіх ви пливла третя кандидатура — Юрій Мушкетик.
Загребельному надали завершальне слово. Він прекрасно тримався. Ніякої розгубленості чи збентеженості. Попри те, що на з’їзді дехто, відчувши, куди тепер дме вітер, уже не відмовив собі в задоволенні потоптатися по ньому.
Сказавши, що належало в такому разі, Загребельний, як це було йому властиво, зробив довгий відступ, застерігши тих, хто хотів почути його слово: бійтеся посередностей і нездар — дуже багато зла акумулюють вони. Коли він говорив, зала німувала. Німувала і коли скінчив.
Ішов з трибуни вже не людиною системи. Але хто міг його зняти з «посади» письменника Павла Загребельного?
Потім він плідно використав свою нову іпостась схимника з Кончі-Озерної й написав цілу бібліотеку книжок.
Одним із його способів буття було читання. Жив як пристрасний бібліофіл і бібліофаг. Масштаби його ерудиції справді феноменальні.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+