Дивна річ життя. Його шлях мав перерватися багато десятиліть тому, ще в 1961-му, коли Гагарін полетів у космос. Так вирішили кати, приговоривши до розстрілу (пізніше Верховний Суд замінив його 15 роками позбавлення волі). Але він живе й досі в країні, за незалежність якої боровся, його ж катам і в страшному сні не могло наснитися, що таке станеться.

Він вступив на юридичний факультет найпрестижнішого в СРСР Московського університету ще того року, коли помер Сталін, 1953-го. Після закінчення вишу не став чіплятися за Москву, щоб зробити кар’єру. Повернувся в рідну Україну, за любов до якої надовго потрапив знову до Росії. Але вже не в комфортну забезпечену Москву, а в Мордовію. У концтабір.

Майже третину свого довгого життя (у 60-80 роки минулого століття) він провів в ув’язненні. Його найкращі і найплідніші роки минули за ґратами. Але не зламався. Після звільнення в шістдесят років повернувся в Україну, щоб далі боротися. Він — автор «Акта проголошення Незалежності України».

Легендарна людина з унікальною біографією. Це визнають навіть його вороги. У документах вказано рік народження 1927-й. Однак 90-літній ювілей він святкуватиме наступного року. Бо насправді народився 1928-го — рік йому приписали, як часто це робили в ті часи. Йдеться, як уже всі здогадалися, про Левка Григоровича Лук’яненка.

Шість років тому я робив на Українському радіо грандіозний проект до 20-річчя незалежності. Тоді в ефірі прозвучали 20 програм тривалістю по 20 хвилин. Кожна передача була присвячена одному рокові незалежності нашої країни. Звісно, я не уявляв розповідь про здобуття Україною волі без Левка Лук’яненка, тому й запросив його до спілкування. У студії почув від Левка Григоровича чимало цікавого. І навіть дещо побачив.

«Це той зошит, який дістав із течки й почав писати, — показав мені пан Лук’яненко звичайний учнівський зошит, у якому була чернетка документа, котрий вирішив долю України в серпні 1991 року. — Перше слово було «універсал». Закреслили, тому що «універсал» — термін української політичної термінології часів гетьманщини, хмельниччини. Почалася б дискусія: а що це за документ? Затягнулася б. Тому закреслив. «Закон» також закреслив. Чому? Бо закон — документ багаторазової, тривалої дії. А нам треба документ одноразової дії — проголошення незалежності. Таким словом виявився «акт».

Запис у нині вже музейному зошиті відбувся 23 серпня, через кілька днів після появи в Москві ГКЧП. Тоді чимало народних депутатів пропонували ухвалити низку законів, але яких саме, ніхто до пуття не знав. І Левко Лук’яненко — член нещодавно створеної Народної Ради — наполіг на голосуванні одного короткого документа — про державну незалежність України. Порушення інших питань означало б початок тривалої дискусії, а часу втрачати не можна було.

24 серпня надрукований документ роздали всім депутатам. І Верховна Рада ухвалила історичне рішення — проголосила незалежність України. Акт підтримала більшість народних обранців. Події були настільки важливими й так стрімко розвивалися, що Левко Лук’яненко навіть забув про свій день народження.

«Увечері на Софійському майдані був велелюдний мітинг, — продовжив Левко Григорович. — Було ввімкнено всі радіостанції України, і я зачитав Акт проголошення України незалежною державою для всієї української нації. Ось такий був той бурхливий день. Приблизно о 12 годині приїхав додому, а живу я в селі Хотів. Відкрив хату, а жінка приготувала там випивку, закуску... І каже: «Вітаю тебе з днем народження!» А я й забув, що це був день мого народження».

Чимало борців за волю України не дожили до омріяного Дня Незалежності, багато з них пішли із життя вже після того, як наша країна стала самостійною державою. Левко Лук’яненко не тільки пережив найбуремніші події й найважчі часи, а й плідно працює, попри поважний вік. З-під його пера вийшло чимало книжок, в деяких з них він розповів про роки ув’язнення й боротьби.

У книжці четвертій «З часів неволі» написав таке: «Московська пропаганда 70 років зображала українців такими собі безвільними жартівниками й плаксунами. Багато хто з українців повірив у це. А я бачу, що любов до своєї землі та бажання визволити її з-під чужинської влади в західній частині України за 20 міжвоєнних років виховали залізних лицарів, які в стані благородного фанатизму показали найвищий рівень сміливості і відданості справі.

А скільки в разі безвиході воліли пустити собі кулю чи підірватися гранатою, а не здаватися на ласку ворога! Вони відчували на собі історичну місію. Розуміли, що продовжують справу визволення України. Попередникам не вдалося відстояти свободу Української Народної Республіки. Вони перебрали від них до своїх рук прапор боротьби й сміливо понесли його вперед із твердою вірою виконати завдання свого покоління перед Батьківщиною з честю і гідністю».

Нині цей прапор несуть українські воїни, що виступили проти ворога на сході країни. Боротьба за незалежність Вітчизни триває. У Левка Лук’яненка чимало молодих гідних послідовників, мета яких — незалежна і щаслива Україна. 

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»