Якось восени в місті зустрів одного зі своїх колег і помітив, що він засмучений, стурбований і навіть дещо знервований. Той розповів не вельми привабливу історію, що трапилася з його сином. Я намагався заспокоїти співрозмовника, хоча розказане ним дійсно не вкладалося в норми культури поведінки і спілкування.

А цими днями знову зустрів його в центрі Сум. Згадавши вересневу розмову, поцікавився справами. У відповідь колега усміхнувся — усе гаразд. Навіть більше: що дає Господь — до кращого. Йшлося про працевлаштування його 26-річного сина, який хоч і мав роботу, однак не таку, яку хотів. І насамперед з огляду на зарплату.

Що й казати: нині співвітчизники не розбалувані заробітками. А молодість є молодість — вистачає і сили, і бажання, і знань… Тільки б працювати! От і вирішив знайти іншу роботу. Як і належить, почав вивчати сумський ринок праці: вакансії, вимоги, умови оплати. І, звісно, розсилати резюме. Наприкінці минулого року на електронну адресу молодого чоловіка надійшло запрошення на співбесіду від одного з підприємств Сум, яке набирало молодих фахівців. Потенційний працівник зрадів, бо те виробництво вважають одним з економічно міцних і платять непогано.

Єдиний недолік — віддаленість від центру міста, а точніше, то майже за його межами. Якщо працюючих регулярно підвозить автобус, то іншим містянам, щоб дістатися околиці, доводиться витрачати чимало часу навіть за сумськими мірками. Та що робити, якщо вибирати майже немає з чого? От і відпросився з роботи, щоб зустрітися з потенційним роботодавцем. Витративши загалом ледь не півдня, повернувся ні з чим. Бо цікавилися багатьма питаннями, а насамкінець запевнили, що про результат повідомлять за тиждень—другий.

Справді, невдовзі пролунав телефонний дзвінок, і чоловікові запропонували знову приїхати на співбесіду, але вже з іншим працівником. Знову довелося відпрошуватися з роботи і долати кілометри з пересадками в маршрутках. У підсумку: чекайте повідомлень.

За місяць — черговий виклик на співбесіду. І той самий результат — думатимемо й вирішуватимемо. Але вже після п’ятої співбесіди «втішили», що підприємство тимчасово припиняє набирати нових працівників. Тож озвуться, коли відновиться набір.

Із часом набір відновили і викликали кілька разів до вересня, аж доки запросили ще на одну бесіду, запевнивши, що повідомлять остаточний результат. Як розповів син удома, його прийняв працівник, який навіть не повідомив, яку посаду обіймає. Не привітався, не запросив сісти. Натомість, закинувши ногу на ногу і розвалившись у кріслі, пильно подивився на гостя й запитав: «А звідки ти взяв, що можеш працювати у нас? Га?»

Від такого хамства молодий чоловік спершу розгубився, однак швидко опанував себе і делікатно пояснив: мовляв, він не наполягає на працевлаштуванні, а лише цікавиться. «Так ось, — резюмував господар кабінету, — у нас роботи немає. Зрозумів?»

Можна уявити стан і настрій після такого «гостинного», майже європейського прийому (підприємство позиціонує себе як сучасне виробництво, що відповідає світовим та європейським стандартам). Добре, що з нервами і серцем усе гаразд. Не доведи, Боже, таке трапилося б з кимсь іншим, то невідомо, чим би для обох закінчилося спілкування. Єдине, що не можуть зрозуміти ні батьки, ні їхній син: навіщо було запрошувати молодого чоловіка увосьме, щоб повідомити, що він не влаштовує з якихось об’єктивних чи суб’єктивних причин? Чи не простіше було б надіслати електронного листа або зателефонувати? І чи відповідає європейському стилю таке спілкування роботодавців з потенційними членами колективу?

Але, як резюмував колега, син знайшов роботу на іншому підприємстві, яке також економічно міцне. З єдиною хіба що різницею: після кількох співбесід, які відбувалися коректно і культурно, йому запропонували посаду. На що залюбки погодився і нині радіє, що відвело від тих «кадрів» (звісно, йдеться не про колектив, а про деяких його представників), які сповідують не європейські, а тубільські манери поведінки і спілкування.