Напередодні визволення у лисичанському музеї відкривається спеціальна виставка. На ній представлено багато документів, серед яких і твори дітей — спогади про те, як страшно і несподівано приходить війна.

«Несподівано — це дуже точно, — каже начальник архівного відділу  Сєверодонецької міської ради Елла Полякова. — Людям не хочеться вірити у найстрашніше. Пам’ятаю літо 2014 року. Уже на вулиці Вілесова засіли сепаратисти і оголосили, що у них там «штаб». Уже було створено блокпости, стріляли по околицях.  А на вулицях вирувало життя — було багато людей, гуляли з колясками, собаками, на ринках торгували зеленню. Працювали установи. Ніхто не вірив, що може розпочатися війна.

Напруга зростала поступово. Настав момент, коли розлючені невдачами на фронтах бойовики вбігали в кабінети і зривали всю українську символіку. Навіть маленький прапорець України діяв на цих озброєних до зубів людей як червона ганчірка на бика.

Дедалі частіше ми змушені були спускатися в підвали, нас раніше відпускали з роботи. Ближчала канонада.

Я дуже хвилювалася за доньку. Наприкінці липня взяла відпустку, бо наша родина відчула, що більше немає сил перебувати в цій обстановці.

Ледве купили квитки на автобус — за ними були великі черги, бо потяги вже не ходили. Та й в автобус потрапити не змогли — він прибув уже заповненим ущерть. Тоді допомогли друзі, і ми поїхали у Кременчук. А буквально назавтра мені подзвонили знайомі й сказали, що в ніч з 21 на 22 липня наш Сєверодонецьк нарешті визволено. Радісно переказували, як люди зустрічали генерала Радієвського, несли квіти, плакали. Та в інтернеті є ролики! Усі веселі та щасливі. А назавтра його вбили під час визволення Лисичанська».

Офіційний погляд

Елла Олександрівна гортає файли на комп’ютері — шукає рішення сесії Сєверодонецької міської ради про те, щоб увічнити пам’ять Олександра Радієвського. Договір про дарування місту бюста генерала.

Ще раз ми переглядаємо коротку довідку, в якій хронологія визволення. Щоправда, тут ідеться про усю українську Луганщину.

«19 липня Національна гвардія та Збройні сили України розпочали спільну операцію зі звільнення стратегічно важливого транспортного вузла Лисичансько-Сєверодонецької агломерації. Упродовж двох днів наші воїни розташувалися у передмістях Попасної, Рубіжного і Сєверодонецька.

Рубіжне було визволено 21 липня. Услід за ЗСУ в місто увійшла зведена група ГУ МВС у Луганській області разом з батальйонами міліції особливого призначення «Чернігів», «Луганськ-1» та батальйоном «Айдар». Бійці Сергій Паращенко, Антон Потурайко і Тарас Симоненко встановили Державний прапор на будівлях міської ради та відділу міліції.

Наступного ранку тиск на озброєні формування з трьох боків тривав. У визволенні Сєверодонецька відзначився командир окремої криворізької бригади охорони громадського порядку військової частини 3011 Центрального оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України полковник Олександр Радієвський, який загинув 23 липня у бою за Лисичанськ. Посмертно йому присвоєно звання генерал-майора.

Операцію з визволення Попасної проводив добровольчий батальйон спеціального призначення Національної гвардії України «Донбас». Розпочата 18 липня, вона тривала до 22 липня і закінчилася повним зачищенням міста від бойовиків.

24 липня від незаконних збройних формувань та прибічників «рускава міра» було повністю звільнено Лисичанськ».

Ось, мабуть, і всі відомості, які зберігаються в сєверодонецькому архіві й оповідають про тяжкі часи першого півріччя 2014-го.

Прояв людяності

Сєверодонецьк визволили 22 липня. Далі бойові дії точилися в сусідньому Лисичанську. Очевидці розповідали, що 23 липня у Сєверодонецьк пішло багато біженців з Лисичанська через Пролетарський міст. Люди були в тяжкому стані, бо по три, чотири, п’ять діб просиділи у підвалах. Голодні, змарнілі. У домашніх халатах і капцях — хто в чому встиг вискочити. Начебто сарафанне радіо сказало, що оголошено гуманітарний коридор. Насправді жодного коридора не було, але люди вже вийшли із підвалів і шляху назад не було.

Представники влади розказували, що коли нам зателефонували і сказали, що з того боку рухаються люди, вони почали знімати з маршрутів транспорт і відправляти їм назустріч, щоб відвезти в центр і розселити.

Кілька сєверодонеччан розповідали, що вагітна молода жінка перепливла Сіверський Донець, аби опинитися в безпеці, а наступного дня у сєверодонецькій лікарні щасливо народила. А за чотири дні, поки сєверодонеччани приймали в себе переселенців, у вимушених гостей із сусіднього міста народилося п’ятеро дітей.

Для розселення тодішня влада задіяла гуртожитки навчальних закладів. Влада звернулася через інтернет та ЗМІ до городян із закликом, щоб ті, хто може, допомогли в облаштуванні біженців. Кажуть, що вже наступного дня допомога пішла — до вечора засобами особистої гігієни, одягом та взуттям заповнили весь хол гуртожитку технікуму. З 22 по 24 липня сєверодонеччани розселили у себе майже 700 осіб. Уже першого дня майже сотня людей прийшла і запропонувала місце проживання у власних квартирах. Наступного дня таких було вдвічі більше.

За кожною новою адресою розселення новоприбулих залишали двох соціальних працівників, щоб вони записували всі проблеми людей. Адже хтось скаржився, що коли тікав, то всі таблетки залишив удома, а вживати ліки треба регулярно. Хтось до цього провів на бетонній підлозі в підвалі три-п’ять днів, кашляв, була підозра на запалення легенів. Організували медичний огляд. Усім надали необхідну допомогу.

До справи активно долучилися волонтери: вони їздили по всіх адресах проживання вимушених переселенців із Лисичанська, з’ясовували потреби.

24 липня надійшла звістка, що в Лисичанськ увійшла українська армія. Інформація одразу розлетілася між переселенцями. Вони стали збиратися додому. І в цьому їм теж допомогли сєверодонеччани — маршрутки довезли багатьох майже до рідного ґанку.

Ось такі спогади було оприлюднено в газеті «Урядовий кур’єр», так би мовити, по гарячих слідах, у вересні 2014 року.

Пам’ять треба зберегти

Усіх в Україні тоді приємно вразило відкрите серце сєверодонеччан і щирий відгук на біду сусідів. Але інформації про події тих днів ніхто не збирає. Власного музею у Сєверодонецьку немає. Міської газети з початку цього року — теж. Краєзнавці готові поінформувати про події сивої давнини, а не про недавні.

«Збираємо спогади та матеріали про учасників АТО — наших земляків», — каже Елла Полякова.

Це теж важлива робота. Для вшанування подвигу живих і полеглих учасників ООС (АТО), поповнення бази історії України періоду незалежності Держархів Луганської області запровадив проєкт «Пам’ятайте героїв АТО». Усі зібрані документи стануть джерельною базою для науковців, краєзнавців, студентів у дослідженні історії України початку ХХІ століття, а також їх залучатимуть до виставкових, науково-дослідницьких та видавничих проєктів.

Героїв треба пам’ятати. Та головний герой у цій війні — народ і його щира людяність та милосердя.

Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»

ПРЯМА МОВА

Катерина БЕЗГИНСЬКА,
директор Державного архіву
Луганської області:

— П’ять років тому постраждалі, розстріляні кулями бойовиків Лисичанськ, Рубіжне та Сєверодонецьк визволили бійці Криворізької бригади Національної гвардії України, батальйону поліції «Луганськ-1», 2-го батальйону спеціального призначення «Донбас». Над цими містами знов замайоріли українські прапори. Найяскравішим було відчуття єдності, яке згуртовувало тих людей, які вважали себе частиною українського народу, з усією країною. Сьогоднішнє свято з відчуттям великої гордості та вдячності українським воїнам, на жаль, коштувало нам дорого. Ми заплатили за визволення українських міст життями наших синів, батьків і чоловіків, волонтерів, простих громадян. 67 учасників АТО поклали життя на вівтар миру і свободи, 49 мирних жителів нашого регіону ніколи не повернуться у домівки.

Боротьба за визволення інших захоплених територій Луганщини триває. Миру нам, нашим землям, Україні!