У світі є чимало довжелезних речей чи явищ: Велика китайська стіна, річки Амазонка та Ніл, вулиця Янг у Канаді, день літнього сонцестояння і полярна ніч, анаконда, черга на тест на коронавірус. Та поряд із цим здавна існує й періодично подовжується, жахаючи не тільки розміром, а й підступністю і жорстокістю довгий список, яким майже п’ять століть тероризують Україну та її людей. Ідеться про перелік наказів, розпоряджень, циркулярів і заборон, якими в сусідній Росії намагалися й досі намагаються обмежити, заборонити і знищити українську мову — рідну мову мільйонів українців.

Гарячий свинець у горло за кожне українське слово

Факти — річ уперта. І якщо оперувати не емоціями, а тільки ними, то навіть тоді стане очевидною моторошна реальність. Знаєте, чого найдужче боялися правителі сусідньої держави-імперії за всі минулі роки і століття? Голоду? Чуми чи інших смертоносних епідемій? Війн, серед яких і ядерна? Ні. Виявляється, чи не найбільший переляк і жах там викликала українська мова. Її не просто боялися, а й люто ненавиділи, намагаючись заборонити і знищити, щоб і сліду не залишилося. Запеклий опір українській розпочався саме тоді, коли в Московії зробили «цап-царап» (цим методом, до речі, і досі хвалиться правитель Кремля): «позичили» в Київської Русі назву, перейменувавшись на Росію. І почалося!

1627 року цар Олексій Михайлович наказав зібрати в церквах всі українські книжки і спалити. 1709-го вже Петро І указом заборонив друкувати книжки українською. А трохи пізніше, 1863-го, «старший брат» накинувся на українську мову та її носіїв потворним Валуєвським циркуляром, у якому фактично було підписано вирок: «Української мови немає і не було, а хто цього не визнає — ворог Росії».

Щоб перелічити всі відповідні заборони і обмеження, збережені до наших днів в архівах, потрібна не одна газетна шпальта. А щоб згадати всіх українців, потерпілих від переслідувань за рідну мову, варто видавати багатотомну Книгу пам’яті. Можливо, це зроблять у майбутньому, бо список жертв постійно подовжується після початку гібридної російсько-української війни на Донбасі. Агресія й окупація частини території України стали ще одним підтвердженням того, що українська мова досі залишається серед ворогів №1 для Кремля. А якщо такий ворог не здається…

Повірте, навіть у похмурих минулих століттях не демонстрували такої очевидної люті й жорстокості до української мови, як у ХХІ в так званих республіках, створених на українському Донбасі зусиллями, коштами і зброєю РФ. Порівняно з нинішніми реаліями той зловісний Валуєвський циркуляр можна вважати мало не похвальною грамотою українській мові. Бо тепер в окупованому Донецьку закликають безжально знищувати не тільки мову, а й українців.

«Буду щасливий дожити до тих часів, коли за кожне сказане по-українськи слово заливатимуть у горлянку розплавлений свинець! Смерть бандерівцям!» — написав у серпні 2020 року в соціальних мережах донецький проросійський пропагандист Олександр Дмітрієвський. Моторошно? Але ж нічого нового чи несподіваного. Бо як і в РФ, в ОРДЛО намагаються не розв’язувати нагальні економічні чи соціальні проблеми, від яких потерпають пересічні люди, а продовжують битву на мовному фронті.

Українська мова просто наводить жах на окупаційну владу, якщо тут заплющують очі на безробіття, затримки зарплат, руїни, комендантську годину, пандемію коронавірусу та інші біди «республік», а всі зусилля спрямовують на боротьбу з державною мовою України, на території якої перебувають. Адже той коментар проросійський пропагандист написав на повідомлення у мережах, оприлюднене на сьомому році окупації Донецька: «Цього року школярі ЛДНР вперше за десятиліття підуть у школу, де не буде жодного українського слова. Ми чекали цього кроку довго, дуже довго. І тепер, дочекавшись, не повинні зупинятися. Ми на правильному шляху до того дня, коли ні на вулицях, ні в документах, ні у ЗМІ більше не буде жодного українського слова».

«Балакайте по-слов’янському!»

Мовна політика і зокрема ставлення до державної мови України в маріонеткових «республіках» РФ прогнозовані. Шкода тільки, що на тому цинічному шляху до щастя, коли повністю зникне українська мова, перебувають не тільки в окупованому Донецьку. Особливо прикро спостерігати зневагу, презирство й очевидну ворожість до української мови у містах і селах Донбасу, які, побувавши під проросійською окупацією, вже визолені. Дуже промовистий випадок наприкінці жовтня стався у Слов’янську — місті, яке у квітні 2014-го першим захопила і утримувала російська диверсійна група на чолі з громадянином РФ Ігорем Гіркіним.

Відеозапис цієї навколомовної пригоди, що з’явився в соціальних мережах, спричинив зливу емоцій та відгуків. А виникла суперечка в міській маршрутці через те, що жінка — авторка відео зробила зауваження пасажирці, яка зайшла до салону без захисної маски. Та оскільки вона розмовляла українською мовою, це і викликало найбільше обурення дами без маски. Звідси й категоричні поради балакати «по-слов’янському» та гнівні висновки на кшталт «приїхали на наш восток!», брутальна лайка ще одного пасажира без маски і його спроби завадити відеозйомці та випхати пасажирку з маршрутки. 

У головному управлінні Національної поліції України в Донецькій області підтвердили: правоохоронці вже відкрили кримінальне провадження за ч. 1 ст. 161 КК України «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками». Санкція статті передбачає покарання від штрафу до позбавлення волі на три роки, а поки що правоохоронці перевіряють і встановлюють обставини та всіх учасників конфлікту. Але…

Конфлікт, що почався з очевидно факту порушення карантинних вимог, самі ж порушники спритно перевели у мовний чи й політичний. Адже відразу почулися обурені претензії щодо української мови, якою розмовляла авторка відео. І було б дивно, аби цим не скористалися проросійські політичні партії й сили, які «захищали» російськомовних жителів Донбасу ще трагічного 2014 року й «захищають» досі. Одним із перших рішуче став на захист пасажирів без масок, але носіїв російської мови кандидат на посаду Слов’янського міського голови від ОПЗЖ Павло Придворов. Він категорично заявив, що це «спланована й агресивна провокація на мовному ґрунті». Мовляв, авторка відео навмисне пішла на конфлікт, аби спровокувати ситуацію й потім дати владі підстави швидше почати примусову українізацію жителів Донбасу. Ще повідомив, мовляв, у Києві вже обговорюють наміри відрядити до Слов’янська «десант мовних інспекторів».

«Я не здивуюся, якщо скоро знову почнуться розмови про створення гетто для російськомовних громадян. Це виклик не тільки для Слов’янська — виклик для всього Донбасу. «Партія війни» мріє змусити нас припинити розмовляти рідною мовою», — патетично каже кандидат на посаду «мера».

У цій тираді головне слово навіть не «гетто», яким уже кілька десятиліть лякають місцевих жителів, а «знову». Бо 2014-го проросійські партії так само страхали десантами і цілими ешелонами «бандерівців», які буцімто вже їхали на Донбас, аби знищувати всіх російськомовних людей. Чи потрібно тепер нагадувати, хто саме зі зброєю в руках на тлі цих страшилок насправді захопив Донецьк, Горлівку, Єнакієве і Слов’янськ? Навряд. Бо вилинялі та свіжі російські триколори досі теліпаються на вулицях окупованих міст і сіл Донбасу. Щасливими нарешті стали жителі цих населених пунктів без України? Нітрохи. Бо й тепер за повного домінування російської мови їм заважає українська. Настільки заважає, бісить і обурює, що вони готові жорстоко катувати людей тільки за те, що ті розмовляють рідною українською мовою.

«Рідна мова дається народові Богом, а чужа — людьми, які приносять її на вістрі ворожих списів». Таке чітке визначення дав один з українських письменників у ще мирні роки. Хоч складається враження, для української ніколи не було мирних років чи століть.