Якщо спробувати уявити протяжність мереж і водогонів, що їх обслуговують працівники комунального підприємства «Попаснянський районний водоканал» на Луганщині, то це буде лінія через усю країну, від краю до краю. І навіть у найспекотніший 2014 рік комунальники Луганщини не простоювали.
«Не раз, коли починали бити міномети, ми в окопи бігли і падали, наче снопи. Лежимо, а над головами снаряди свистять», — так каже про себе й колег, які разом із ним брали участь у роботах на лінії фронту, керівник бригади аварійно-відновлювальних робіт Карбонітського майданчика КП «Попаснянський районний водоканал» Павло Корнієвський. Але про це він говорить нечасто, адже працювати треба, бо без води людям не вижити. Та й соромиться він гучних висловлювань.
«Обстріл закінчився — зникла вода в Попасній. Поїхали. Дивимося: пряме влучання в трубу, її аж вивернуло снарядом. Навкруги обстріли тривають. А ми зварювальний апарат завели — він гуде, звук звичний, а більше нічого не чути. Працюємо, — розповідає він про ті часи. І додає: — Істотна проблема в нашій роботі — багато блокпостів. А коли аварія, просочування — треба їхати якомога швидше.
Щоправда, військових теж можна зрозуміти: вони хвилюються за нас, дають супровід — раніше розвідників, тепер саперів».
Якщо для інших жителів країни орієнтир щодо подій на східному фронті — зустрічі й домовленості в межах мінських угод, то прикмета часу для водників — те, які саме військові їх супроводжують у роботі.
У 2014 році навіть «дівчата», так колег називає бригадир Корнієвський, під час бомбардувань не покидали насосної станції. Бо вода в людей має бути неодмінно.
Дім не відпускає
Майже вся сім’я Корнієвських — водники. Батько Павла Віталійовича 25 років тому сказав синові, який планував стати залізничником, що немає кращої роботи. І дружина Ірина пішла в машиністи насосної станції. У 2014 році дружина ледь не потрапила під обстріл на занівській насосній станції.
Щойно вона змінилася, як під час чергового бомбардування туди влучив снаряд «града». Усі вікна й двері вибило, дах проломило.
Хоч снаряди «діставали» і в рідній Корнієвським Тошківці.
Важко було просто вижити, не те що ремонтувати пошкоджені труби. Запитую, чи не просила дружина виїхати хоч тимчасово до молодшого сина-студента, до Києва.
«А куди їхати з насидженого місця? Та й стільки людей виїхало, а тепер уже повернулися. Виявилося, ніде жити й працювати, а ще й за житло треба платити. Тут посадив щось на городі, й узимку буде що їсти, — відповідає П. Корнієвський. — Ми на зиму всім себе забезпечуємо, бо вже навчені».
Чого й ким навчені?
«Мільйонерами» — були. Хоч і в 1990-ті роки замість грошей були купони. Та тоді нам платили добре, купив кольоровий телевізор за 56 мільйонів і холодильник,— пояснює бригадир. — Потім по 20 гривень на місяць платили. Спробуй вижити. Коли почалося таке — козу завели, щоб було молоко. А тепер уявіть: за весь 2014 рік, коли ми працювали під обстрілами, нам так і не виплатили зарплату».
Виявляється, саме через карбонітську ділянку Попаснянського водоканалу вода йде в окуповані нині Первомайськ та Кадіївку, Алчевськ та Луганськ. Вода йде, а оплати немає.
«Дім не відпускає», — підтверджує і колега бригадира Юлія Поповська. Стоїмо біля воріт, проводжаючи машини із зображенням блакитної краплі. «До війни була така емблема обласного підприємства», — пояснює Юлія.
Її багатоповерхівку бачимо з пагорба. Навколо донбаський степ, що наїжачився жорсткою травою. Батьки Юлії свого часу приїхали сюди на заробітки із Хмельниччини. І за першої нагоди повернулися в рідні краї. А дівчина встигла тут вийти заміж і народити дітей. На захід України вона вирушила із сім’єю тільки в січні 2015 року, бо 25 грудня 2014-го, за п’ять днів до весілля доньки, на легендарному 25-му блокпосту на Луганщині загинув її майбутній зять. Він воював у Нацгвардії.
Ось тоді й поїхали. Та минуло кілька місяців — і старші Поповські повернулися в Золоте. Щоправда, донька так і залишилася в бабусі й дідуся. Виявилося, що для старших дім — не просто стіни.
— Та як після таких трагічних подій бігти на роботу спекотним степом, щоб відкрити шлях воді, зокрема й на тимчасово окуповану територію?
«Але там теж люди, які страждають від сепаратистів. Подітися їм нікуди. А без води не вижити», — дивується запитанню Юлія Поповська.
Екскаватори із клімат-контролем
Лінія розмежування розділила водовидобувну та водоспоживчу частини області. На тимчасово окупованій території найбільше скупчення населення, великі промислові центри. А в північній частині, на лівому березі річки Сіверський Донець, зосереджена основна частина водозаборів. Голова ОДА у 2014 році прийняв рішення про створення комунального підприємства «Попаснянський районний водоканал», до якого увійшли всі великі водозабори від Станиці Луганської до Попасної.
«Розуміння, що на непідконтрольній території перебувають саме терористи, настало тоді, коли почали обстрілювати інфраструктурні об’єкти, зокрема водопостачання. Хоч самі ж від нас отримують воду», — розповідає директор комунального підприємства Іван Вілков.
За його словами, не раз повторювалася ситуація: нічний обстріл, ураження водоводів та насосних станцій, ремонт, відновлення. Водники бачили, що стріляють саме по життєво важливих об’єктах.
«Жодного випадку відмови в допомозі нам не було ні від обласної цивільної влади, ні від військових, ані від міжнародних гуманітарних організацій, хоч би якою складною була бойова обстановка», — зауважує Іван Вілков.
А цього року луганські водники беруться вже й до модернізації техніки свого підприємства. «Майже всю техніку свого часу зігнали в Луганськ, і вона залишилася на тій території. А машини та механізми, що нині є в нас, застарілі. Їхня ефективність та надійність замалі, — розмірковує Іван Юрійович. — Та ось днями отримали два нові екскаватори. Ми навіть до війни не могли уявити такого! Це просто інший рівень технології проведення земляних робіт».
За його словами, найбільша проблема будь-якого водоканалу — це землерийна техніка. Якщо у газівників половина ліній повітряна, в електриків — чи не всі над землею, то у водників майже всі лінії під землею, щоб не так зазнавали перепаду температур і корозії. Ремонт всіх витоків доводиться здійснювати за допомогою землерийної техніки. І нові екскаватори дадуть змогу зменшити кількість скарг від населення на нестачу води.
Директор комунального підприємства розповідає про технології енергоефективності, новітню електронну систему обліку води, ультразвукові прилади, які за допомогою інтернету подають на центральний диспетчерський пункт дані про витрати води. Таких навіть у деяких водоканалів України, що працюють в мирній обстановці, немає. Тож підприємство, яке стало обласним, усупереч усім обставинам розвивається, розбудовується, працює на перспективу.
Ми в Google+