Волинська батьківщина електрофорезу

 255 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СТЕФАНА СТУБЕЛЕВИЧА

 ВІДКРИТТЯ. Володимир-Волинський — рідний край відкривача електрофорезу Стефана Стубелевича, професора фізики Віленського університету. Саме в його стінах видатний волинянин 1801 року створив перші прилади, за допомогою яких успішно лікував хворих, використовуючи електрострум та відкривши еру його застосування у медицині.

 

90 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ МАКУХА

Останній бій патріота

МУЖНІСТЬ. У християнстві, як у більшості релігій, самогубство вважається одним ізнайтяжчих гріхів. Однак хто осудить воїна, який із гранатою кидається під ворожий танк чи в оточенні підриває чужинців-окупантів разом із собою?

Саме таким мужнім вчинком героя, а не дезертира, що ухилявся від боротьби, стало самоспалення сорокарічного Василя Макуха на переповнену людом передсвятковому Хрещатику 5 листопада 1968 року. Лише на початку 2017-го в центрі Києва з’явилася меморіальна дошка, що нагадує: на цьому святому місці прийняв останній бій патріот, протестуючи проти колоніального становища і русифікації України та агресії СРСР проти Чехословаччини.

Житель Дніпропетровська Василь Макух помер від опіків наступного дня у лікарні, де його, напівживого, намагалися допитувати і дорікали йому, що він, мовляв, осиротив двох дітей. «Нині ми всі сироти. Вся Україна — сирота», — кинув у відповідь кадебістам мужній патріот.

Він розумів, що краще полягти, ніж допустити, щоб діти і внуки гибіли чужомовними манкуртами на рідній землі. Цього б усвідомлення кожному з нас і нинішньому президентові Чехії, що пропонує українцям торгувати Вітчизною. 

 315 РОКІВ ІЗ ДНЯ СТРАТИ ДАНИЛА БРАТКОВСЬКОГО

Обрав честь і безсмертя

ПОДВИЖНИК. За часів царської і радянської імперій великодержавний агітпроп старанно забивав голови українців розповідями про жахіття, скоєні поляками на українській землі. При цьому найменшу згадку про трагедію Батурина, вщент знищеного росіянами, розцінювали як «розпалювання міжнаціональної ворожнечі» й карали з усією суворістю шовіністично-імперського кривосуддя.

Нині з подачі путінських пропагандистів і грантових фінансистів відповідних досліджень полякам розповідають про звірячі злочини, які віками — від Хмельницького до Бандери — чинили кровожерливі націоналісти-різуни. При цьому знову старанно обходять мовчанкою інформацію, як чужинці-колонізатори опинились на українській землі та що провокувало вибухи всенародного обурення в Україні.

Одним з них стало повстання під проводом фастівського полковника Семена Палія 1702—1704 років, активним діячем якого був шляхтич українського роду і православної віри Данило Братковський. «Чоловік учений, поет відмінний, святого благочестя нерушимий блюститель», — так характеризує його Літопис Самійла Величка. Братковський здобув ґрунтовну освіту, закінчивши Києво-Братську колегію і навчаючись в Італії. Реалії Речі Посполитої, під владою якої перебувала Правобережна Україна, викликали подив, обурення і несприйняття в юнака, вихованого на ідеалах справедливості й демократії.

Відчайдушною спробою достукатись до совісті співвітчизників стала видана 1697 року в Кракові книжка сатиричних поезій Братковського старопольською мовою «Світ, по частинах розглянутий». Небагатий шляхтич заліз у борги, щоб завдяки накладу 4 тисячі примірників привернути увагу до продажності посадових осіб, сваволі магнатів, культу наживи, грошей та розкошів, що панував серед тодішньої політичної еліти. «Наївсь, напивсь, мов вітер шалієш і все розкидаєш, а тих, хто тебе годує, найбільш зневажаєш», — з гіркотою підсумовував поет.

Останньою легітимною спробою Братковського добитися правди у Речі Посполитій стала його поїздка до Варшави у 1699 році. Шляхтич-поет був членом офіційної делегації, що протестувала проти постанови сейму, якою православним заборонили жити у Кам’янці-Подільському, а місцевій владі дозволили закривати і передавати уніатам православні храми.

Пересвідчившись, що йдеться про державну політику гноблення й асиміляції українців, Братковський спробував знайти підтримку гетьмана Лівобережної України Івана Мазепи. Однак таємна зустріч, що відбулася 1700 року в Батурині, перекреслила сподівання на виконання царською Росією та підконт­рольним Петрові І козацьким очільником зобов’язань, узятих колись московським царем згідно з переяславськими угодами.

Кроком відчаю, що засвідчив крах надій Братковського на легітимне вирішення українського питання в Польщі, стало його приєднання до повстання під проводом Палія. Уже немолодий шляхтич склав віршовану відозву із закликом стати на захист волі й прав українців і, перевдягнутий у селянський одяг, вирушив поширювати її селами й містами бунтівного Правобережжя.

Затриманого на одній із застав Братковського привселюдно стратили 15 листопада 1702 року «посеред ринку луцького через ката за сім разів». Мученикові спочатку відрубали руки і ноги, потім відтяли голову і познущалися з мертвого тіла.

Документи засвідчують, що Братковському пропонували зберегти життя, якщо він розкається у своїх «злочинах». Однак поет обрав честь і безсмертя. 

 95 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЮРІЯ КНОРОЗОВА

Дешифратор писемності майя

ГОРДІСТЬ. Багато хто вважає єгипетські піраміди найбільшими у світі, хоч за розміром й архітектурною довершеністю вони поступаються творінням індіанської цивілізації Америки. Однак на відміну від давньоєгипетських і­єрогліфів, розшифрованих ще на початку ХІХ ст. французом Шампольйоном, таємнича писемність майя аж до середини минулого століття залишалася не підвладною найвидатнішим дослідникам. Її розгадка прославила ім’я нашого земляка Юрія Кнорозова.

Він народився в містечку Південне, яке нині стало майже околицею Харкова. Тут закінчив школу і вступив до Харківського університету. Однак захоплення єгиптологією спонукало допитливого студента перевестися до Москви, де його застала війна. Саме вона незбагненно поєднала долю талановитого юнака з далекою цивілізацією майя. За офіційною версією, у розгромленому Берліні рядовий Кнорозов дивом вихопив з палаючої бібліотеки дві найважливіші для його подальшої долі книжки — передрук рукопису XVI ст. ченця Дієго де Ланди «Повідомлення про справи у Юкатані» й виданий аж у Гватемалі том із зображеннями таємничих кодексів майя.

Однак документи засвідчують, що майбутній дешифратор загадкової писемності зустрів перемогу телефоністом артполку, який дислокувався під Москвою. Отож найімовірніше, малозрозумілі й тому не цікаві для букіністів книжки виміняв у когось з офіцерів, які повернулися в рідні краї з Німеччини.

Після демобілізації й закінчення навчання в університеті талановитий випускник не зміг вступити до аспірантури. Неофіційно йому роз’яснили, що нездоланна перепона для нього — пляма в біографії, якою вважалося перебування родичів на окупованій ворогом території.

Ситуація видавалася безвихідною, однак Кнорозов виявив українську наполегливість. Він переїхав до холодного й голодного Ленінграда, де працював на мізерну ставку молодшого наукового співробітника у знаменитій Кунсткамері. Весь вільний час дослідник присвячував розгадці писемності майя, живучи одинаком у допоміжній кімнатці музею.

На відміну від Шампольйона, який мав ключ у вигляді ідентичного загадковим малюнкам давньогрецького тексту, в розпорядженні Кнорозова були лише дві книжки, над якими без­успішно працювали вже кілька поколінь дослідників. Тож коли молодший науковий співробітник нарешті проник у таємницю майя, перед ним відкрилася нова загроза. Загадкові знаки теж виявились ієрогліфами, однак Енгельс свого часу стверджував, що така писемність властива лише народностям, котрі мають державність, якої, на переконання класиків марксизму, в індіанських цивілізацій Америки ніколи не було.

Отож захист кандидатської дисертації «Повідомлення про справи у Юкатані» Дієго де Ланди як етноісторичне джерело», що відбувся 29 березня 1955 року в Москві, міг завершитися звинуваченнями у «ревізії вчення Маркса-Енгельса-Леніна» та арештом. Виступ претендента тривав менш як 10 хвилин, а ухвалене рішення було несподіваним: Юрієві Кнорозову присвоїли звання не кандидата, а доктора наук!

Тріумф дослідника став досягненням усієї радянської науки, від якого першовідкривачеві дісталися самі окрайці. У 1956 році Кнорозов уперше і, як виявилося, востаннє за часів СРСР побував за кордоном на конгресі американістів у Копенгагені. Зате пронирливі шарлатани організували великий науковий центр, що нібито займався перекладом писемних джерел майя за допомогою електронно-обчислювальних машин, а члени нескінченних комісій з організації подорожі Кнорозова до Мексики неодноразово їздили за кордон, тимчасом як автор сенсаційного відкриття потрапив до категорії невиїзних.

Єдиною радянською відзнакою науковця стала Державна премія СРСР, присуджена йому аж у 1977 році за дешифрування писемності майя.

Та лише цим його заслуги не вичерпуються. Він працював над розгадкою таємниць письма давніх жителів острова Пасхи і Курил, а створена ним теорія комунікації природних колективів, зокрема людських, істотно випередила час.

Нині Кнорозова пафосно величають «великим росіянином», хоч у пострадянській Росії він частенько збирав недопалки, не маючи грошей на куриво. Помер науковець через запалення легень, простудившись на ліжку в лікарняному коридорі, бо для розбитого інсультом вченого, чиє ім’я навіки залишиться в історії світової цивілізації, не знайшли місця у палаті для пацієнтів.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА,
«Урядовий кур’єр»