Два роки тому місто Кремінна на Луганщині прийняло чи не найбільшу кількість вимушених переселенців першої хвилі. Громадські активісти вже тоді отримали унікальний досвід допомоги. Нині тут переходять на індивідуальний супровід сімей або людей, яким важко впоратися з обставинами.
Велосипед із мішками
«У 2014 році, коли одразу за Кремінною стояв крайній український блокпост, на територію району приїхало дуже багато людей. Здебільшого їх розміщували в будиночках на стадіоні. Це житло для спортсменів-олімпійців, які приїжджали на тренування. Але саме того літа воно стало притулком для тих, хто втік від війни», — згадує голова громадської організації «Кремінський центр регіонального розвитку «Наша громада» Ірина Смага.
Так на стадіоні «Олімп» утворилося одне з перших в області локальних поселень вимушених переселенців. Люди приїжджали буквально в шортах та капцях, без валіз, бо їхали на кілька днів, доки в рідних містах припиняться артобстріли. Потрібна була допомога. Тож там облаштували й тимчасовий кол-центр, до якого могли звернутися й переселенці, й міжнародні організації, що готові були надавати їжу й ковдри, одяг і мило, шампунь та пральні порошки.
«Але першими, хто годував і одягав переселенців, стали місцеві жителі. Вони просто приходили і приносили одяг та харчі, адже ще не було державної програми щодо людей, які втратили все у рідних містах. Люди тоді не знали, куди звертатися, а наша громадська організація була в центрі міста, тож переселенці йшли по допомогу саме до нас», — каже Ірина Смага.
Запам’ятався їй такий випадок. Приїхала жінка похилого віку на старому велосипеді.
«Ми спершу подумали, що вона звернеться саме по допомогу. Та з’ясувалося, що навпаки: прийшла запитати, що потрібно переселенцям, — ділиться враженнями Ірина Смага. — Ми відповіли, що потрібно все. Буквально за годину жінка привезла на тому самому велосипеді мішки з борошном, цукром, крупами. Були там пральні порошки та мийні засоби. Словом, вона витратила на це всю свою пенсію. Потім, пам’ятаю, ми кухлями відміряли сипучі продукти, щоб вистачило на всіх».
Люди шикувалися по гуманітарну допомогу у величезні черги. Особливо важко стало, коли похолоднішало. Якось переселенці звернулися до громадських активістів із претензією: мовляв, що ж ви нас «маринуєте».
«Ми відповіли: ставайте поряд і починайте працювати». Так і утворився штаб з активу, щоб не було ні в кого запитань, хто як роздає й отримує допомогу. Поступово невелика група переселенців самостійно почала видавати допомогу. А ми просто їм сприяли. Саме тому за весь цей період у нас не було ні скандалів, ні ображених людей, згадує Ірина Смага.
І це важливо, бо поступово переселенці роз’їхалися по всьому району. А міжнародні організації звертаються із пропозиціями за вже знайомою адресою. Тож громадські працівники створили мережу з числа найактивніших переселенців, і в кожному з локальних поселень району тепер є людина, яка координує роботу з отримання адресної допомоги.
Поводир для того, хто майже осліп від горя
Щоб визначити, які саме першочергові потреби, громадські активісти проводили моніторинги. Громада не все може, тому підбирали те, що під силу. Почали подавати проекти в міжнародні організації задля грантів, які допоможуть налагодити успішну роботу з переселенцями.
Саме так почали працювати над «Упровадженням кейс-менеджменту в роботі з ВПО» в межах проекту «Швидке реагування на соціальні та економічні проблеми внутрішньо переміщених осіб в Україні» Програми розвитку ООН. Нині такий проект реалізують у п’яти областях України, зокрема у Кремінній на Луганщині.
«Наш волонтер бере під патронат родину з числа вимушених переселенців і доки не розв’яже її проблему, не відступає», — пояснює Ірина Смага.
І згадує сім’ю зі Станиці Луганської. Раніше люди жили на станції Кондрашевська, де були постійні обстріли, такі, що у молодшої дитини виникла психологічна травма. Через це сім’я переїхала до Кремінної. Чоловікові пощастило відразу влаштуватися на роботу. А ось жінка не могла навіть стати на облік у центрі зайнятості, бо її трудова книжка залишилася в Луганську, де працювала на залізниці. Забрати документи було неможливо. Загалом люди віком за сорок випадають із поля зору благодійників, зокрема міжнародних. Але саме таким буває дуже важко налагоджувати життя на новому місці.
«Супровід тривав дуже довго. До справи залучали юристів, бо треба було допомогти жінці отримати соціальні виплати. Шукали можливості, як це зробити без трудової книжки. Згодом з’ясувалося, що є варіант розв’язати цю проблему законно і справедливо, — каже Ірина Смага, й відчувається, що їй самій приємно згадувати цю роботу. — На сьогодні родина твердо стоїть на ногах. Глава сім’ї при роботі. Мати вступила у виш опановувати фах соціального працівника. І тепер тато, мама і старша донька активно працюють у нашій громадській організації як повноцінні члени громади. Ось так: люди прийшли з проблемою, отримали допомогу і тепер уже самі допомагають іншим».
Але нині, на думку керівника громадської організації «Наша громада», переселенцям потрібна допомога іншого рівня, бо й серед першочергових проблем для них залишається робота та заробіток.
«Тепер через різні міжнародні фонди ми допомагаємо людям створити власний бізнес», — зауважує Ірина Смага. І важко не погодитися, що успішний бізнес для вимушених переселенців — це й запорука матеріальної незалежності, і впевненість у завтрашньому дні.
Щоб стати успішними, новачкам передусім потрібна інформація.
«Коли людина приходить до нас, вона часто навіть не знає, яку допомогу може отримати як переселенець на цій території. Усю таку інформацію шукаємо й накопичуємо, а потім надаємо людям», — каже Ірина Смага.
Інформацією тут діляться щедро, тож уже третій рік громадська організація «Кремінський центр регіонального розвитку «Наша громада» залишається своєрідним штабом, куди йдуть люди. За допомогою управління Верховного комісара ООН у справах біженців вдалося отримати для ремонту споруди, де розміщується «штаб», будівельні матеріали. Активісти власноруч штукатурили стіни, вирівнювали підлогу, клеїли шпалери. Тепер тут працює й центр громадської активності, і швейна майстерня, де переселенці можуть безкоштовно самі відремонтувати собі одяг. Є кабінети, де приймає юрист, працює психолог. Створено дитячу ігрову кімнату та дитячий майданчик біля будинку.
«Улітку цього року тут діяв табір денного перебування, в якому оздоровлювалися діти переселенців та місцевих жителів. Адже ми поставили собі за мету познайомити дітлахів, щоб вони подружилися. І в нас це вийшло», — хвалиться активістка.
Неможливо було не спитати про наболіле: чи не сприймають уже тепер місцеві жителі переселенців як конкурентів? Адже до них так багато уваги міжнародних донорів.
«Є таке, — визнає проблему Ірина Смага. — Траплялося, коли ми видавали гуманітарну допомогу, приходили місцеві жителі казали: мовляв, ми живемо гірше, ніж переселенці, ви їх безкоштовно годуєте щомісяця, а ми голодні. У відповідь ми запитували цих людей, чи готові вони помінятися з переселенцями місцями. Зрозуміло, ніхто не побажає собі такої долі. Та здебільшого люди розуміють, співчувають і допомагають тим, кого обставини позбавили рідного дому».
Ми в Google+