Віднедавна дедалі частіше ловлю себе на думці, що паспорт, який останнім часом через зрозумілі причини доводиться завжди тримати напоготові, для декого водночас виконує роль квитка чи навіть абонемента до… зоопарку. Точніше до тераріуму, бо яких тільки повзучих братів наших менших мимоволі не згадують перевіряльники, беручи до рук цей документ! А я тоді подумки починаю підвивати вовком. Отим самим, яким враз би вигриз, як свого часу з пафосом намірявся зробити пролетарський поет, триклятий бюрократизм. І найбільше дісталося б сторінці з відміткою про прописку в місті Донецьк, що понад два роки тимчасово окупували проросійські незаконні збройні формування. Їй-бо, цікаво і водночас трохи лячно спостерігати за реакцією людей у формі на блокпостах чи інших пунктах пропуску в прифронтовій зоні, коли паспорт потрапляє до їхніх рук. Раз — і плазуни тут як тут! Адже незворушний ще мить тому служивий тепер тримає паспорт із донецькою реєстрацією, немов згаданих класиком їжака та гримучу двометрову змію! Далі більше: складається враження, ніби неборака опинився наодинці з усім отруйним гаддям світу, серед якого і наша місцева степова гадюка, і чужі екзотичні королівська кобра, гюрза, тайпан, тигрова змія, піщана ефа…

Проте слід віддати належне гарту і витримці перевіряльника: він не жбурляє подалі з жахом та огидою небезпечний документ. Навпаки — тепер міцно тримає його, як найцінніший трофей, з усіма відповідними наслідками для власника паспорта. А той автоматично (точніше АТОматично) із потенційного відвідувача зоопарку перетворюється на одного із тих чотириногих, на кого туди приходять подивитися. Бо нехай спробує тепер довести, що він не верблюд і не «абізяна», тобто спільник отих людиноподібних, які зараз топчуть вулиці давно покинутого ним окупованого Донецька. Свіжий приклад тому — недавній випадок в одному із сіл у так званій сірій зоні Донеччини.

Вже залишаючи цей населений пункт, попрохав водія пригальмувати, бо вирішив сфотографувати знак із назвою села чорним по білому. Цієї миті в протилежному напрямку рухалася невелика колона військової інженерної техніки, тому довелося трохи почекати, поки вона не зникне з поля зору, бо фіксувати її не мав найменшого наміру. Та моя постать з фотокамерою на узбіччі не залишилася непоміченою: колона зупинилася, і назустріч прибігли озброєні бійці. На звичні у таких ситуаціях запитання на кшталт «Хто? Звідки? Куди? Навіщо?» дав вичерпну відповідь. Пояснив хто, звідки, чому; розповів про наміри і, звісно, показав фотоапарат, де не було кадрів із технікою. Хлопці охоче позаглядали в камеру й пересвідчилися. Все? Ні. Попрохали ще якийсь документ — той самий паспорт. І коли дійшла черга до сторінки з пропискою, зрозумів, що знову потрапив у халепу! Де й поділися недавні посмішки військових. На довідку про вимушену реєстрацію ще у 2014-му на території України, посвідчення урядової газети та прес-карту АТО вони тепер майже не звертали уваги. «Донецький паспорт» і фотоапарат швидко вилучили і, порадившись із кимось по телефону, крізь зуби винесли вердикт: «Їдьте за нами!»

Добре, що місце дислокації військових було неподалік, але й там перевірка не закінчилася, бо нам із водієм запропонували проїхати ще «в одне місце, де вам усе розкажуть». Отож у супроводі двох небалакучих автоматників нас справді повезли в оте «одне місце» за добрий десяток кілометрів. Не буду нарікати: нам не надягали кайданки чи мішки на голови, проте ми певний час перебували у тій ситуації, про яку ні в кого язик не повернеться іронічно завважити: «Які люди і без охорони!..» Втім, невдовзі після зустрічі з командиром частини всі непорозуміння щезли, і далі у своїх справах ми поїхали без озброєного конвою. Інцидент вичерпано? На жаль, тільки частково. Тим паче, що наостанок, коли розлучалися з пильними бійцями, один із них спробував пожартувати: «Більше не попадайтеся!» Тобто прозоро попередив: із «донецьким паспортом» сюди справді краще не рипатися.

Не згадував би цей випадок, якби він трапився раз, два чи три. На жаль, із подібними «перевірками» доводиться стикатися майже постійно, бо чи не всі колишні донеччани тепер носять на собі тавро безпосередньо чи побічно причетних до трагічних подій на Донбасі, від яких здригається вся Україна. Щоправда, на те, що ми — українські донеччани — стали найпершими потерпілими від проросійських загарбників міста, чогось дедалі частіше не звертають уваги.

…Я дістаю із кишені чи нетрів сумки свій «тризубастий» для чергової перевірки. Подумки зіщулююсь у передчутті відповідної реакції і здебільшого мовчу. Хоча все моє єство кричить: «Читайте, перевіряйте і довіряйте — я громадянин України!»