Жахлива звістка вмить облетіла Миколаїв. Викрадено дитину. 10-річного хлопчика з дитячого майданчика кудись повів дорослий чоловік. «Чорні джинси, чорні кросівки, куртка бордова із синіми рукавами. Хлопець грався на майданчику неподалік від школи» і фото — це були на той час перші відомості, поширені в соцмережах. До пошуку долучилося чи не все місто. Правоохоронці, добровольці, небайдужі городяни.

Згадала історію, яку розповідала мама. Дитинство вона провела на Львівщині, повесні пішли з друзями в ліс по проліски. Заблукали, не повернулися вчасно. Тоді підняли військових гарнізону, щоб знайти блукальців. Знайшли. Мама досі дивується, що пошуки було організовано на найвищому рівні. Так і тепер. На пошуки миколаївського хлопчика кинуто найкращі сили військових, правоохоронних органів. Радує, що голова облдержадміністрації поставився до ситуації як до особистої проблеми. Організував злагоджену роботу. Завдяки спільним зусиллям хлопчика знайшли менш ніж за добу. Звісно, малюк і його батьки не готові до спілкування з журналістами. Та йдеться не про те.

Чому нині бути дитиною небезпечно? З першого дня навчання у школі дитя слід водити за ручку. Інших варіантів немає. А колись за ручку водили лише маминих синків. У моє дитинство ми з цих хлопців глузували. Однокласник сестри Віталик до школи та зі школи йшов завжди у супроводі бабусі. Так вирішило сімейство — щоб Віталик не потрапив у нехорошу компанію. Хоч до школи було лише два квартали, поряд приміщення суду й правоохоронних органів. Але батьки Віталика вважали, що хлопчикові буде краще під бабусиною охороною. Нема Віталика. Помер він через перебування у нехорошій компанії. Не врятувала його батьківська опіка.

З Віталиком, Андрійком, Лількою гралися на центральній вулиці міста в «козаки-розбійники». Батьки не знали, де ми і чим займаємося. Десь собі бігали на канікулах — цілий день аж до ночі. У селі щасливе було дитинство. Бабуся відрізала шмат хліба з печі, мастила салом: «Біжи, доцю!» І доця бігала, плавала у ставку, ганяла м’яча, навіть з хлопцями, що вчилися в місцевому училищі, спілкувалася. Тоді до школи батьки водили хіба що перші кілька тижнів з 1 вересня. Потім усі ходили самі. З дівчатками-подругами збиралися і йшли.

Нинішнє життя малечі непросте. Їм не позаздриш. Вони не граються в «козаків-розбійників», не ганяють вулицями, а змушені бути обережними, виваженими, розсудливими. Вони мають вирішити й розміркувати, як, хто, чому пропонує цукерку — чи не недоброзичливець він. Вони знають, що тільки батьки мають їх забирати зі школи. Вони змушені пам’ятати номери телефонів та адреси, куди слід звернутися, якщо щось трапиться.

Мені шкода нинішніх діток. Якщо дитину постійно водити за ручку, вона не зможе орієнтуватися, приймати самостійні рішення, вільно жити. Найбільша печаль у тому, що нині справді є загрози для дітей. Маніяки, грабіжники, непередбачувані ситуації. Отже, бути дитиною небезпечно. Якби мене спитали, чи хочу повернутися в дитинство, відповіла б, що у своє — так. Але не в нинішнє.