Щороку сміття на Закарпатті, що під час повеней пливе річками й потоками з верхів’їв у долину, стає предметом дискусій і критичних висловлювань на адресу влади і громадян. Чи лише велика вода винна у сміттєвому засиллі? Чому за всі ці роки не вдалося побороти проблему з довжелезною бородою і що можна й треба зробити нині — ці питання порушує «Урядовий кур'єр» з участю експертів.

Ситуація, що «не гідна європейських стандартів»

На початку липня президент Угорщини Янош Адер адресував главі нашої держави Володимирові Зеленському лист, у якому наголошував на проблемах, що їх створює українське (закарпатське) сміття. Воно у величезній кількості пливе з верхів’їв Тиси, потрапляючи на територію сусідньої країни. До речі, аналогічного листа керівник Угорщини адресував і президентові Румунії, звідки до Угорщини так само пливуть відходи. Там їх виловлюють спеціальними пристроями щодня десятками тонн, і це вже відбувається впродовж років. Угорський лідер закликав якнайшвидше врегулювати критичну ситуацію з відходами, назвавши її «не гідною європейських стандартів». У його листі йдеться, що жителі Закарпаття викидають побутові відходи в заплави річок, звідки вони з високою водою пливуть далі вниз за течією. І в цьому немає жодного перебільшення. Але як цьому зарадити?

«З 2012 року чинна регіональна Стратегія поводження з відходами у Закарпатській області на 15-річний період — єдина в Україні. На жаль, жодного пункту цієї стратегії так і не реалізовано. В області досі не впроваджено систему збирання й перероблення зелених відходів, а систему селективного збирання твердих побутових упроваджено лише частково і тільки у найбільших населених пунктах. У деяких гірських селах ще й досі не налагоджено централізованого збирання й вивезення сміття. Тож у 2020 році ми залишаємось у майже тій самій ситуації, що й у стартовому 2012-му, однак із суттєвою відмінністю: сміттєзвалищ дедалі менше, а сміття — дедалі більше. Тож усе, що продукує населення, опиняється у довкіллі: в річках, на берегах, у лісі, на узбіччях», — розповідає голова громадської організації «Еко­сфера» кандидат біо­логічних наук Оксана Станкевич-Волосянчук.

На сьогодні область уже має інший документ — Стратегію управління відходами до 2030 року, яку недавно затвердили депутати. У ній теж багато прописано. Але чи не чекає на неї та сама доля? Побачимо.

Прикро, але рукотворні греблі зі сміття вже стали звичними для річок Закарпаття. Фото з сайту uazmi.org

Закарпаття — лідер за відходами домогосподарств

Можна ще багато говорити про низьку свідомість людей, які далекі від норм поведінки у високорозвинених країнах. З огляду на низьку культуру населення в поводженні з відходами мусимо визнати й інше: найбільше в цій проблематиці залежить від влади. І тут вимальовуються три основні проблеми, наявні не лише в області, а й у країні загалом. Ідеться про недостатнє фінансування, пасивність органів місцевого самоврядування, неврегульованість законодавства. Саме такі висновки роб­лять експерти.

Із 124 зареєстрованих в області місць видалення відходів майже половина перевантажена, а 50 одиниць під час перевірок не відповідали нормам екологічної безпеки. Лише 57 полігонів і сміттє­звалищ паспортизовано, решта цього ніяк не дочекаються. За експертними оцінками, більш ніж 99% усіх цих місць не відповідають європейським вимогам, зокрема директиві ради від 26 квітня 1999 р. про захоронення відходів.
Приміром, критично вичерпав можливості ужгородський полігон, який усе ще приймає сміття. Не випадково, що десятки тисяч тонн опиняються на не облаштованих для зберігання місцях, накопичуються на берегах річок, узбіччях доріг.

Особливість Закарпатської області полягає в тому, що тут тверді побутові відходи утворюються не у промисловості й сільському господарстві, а їх продукує населення. За кількістю домогосподарських відходів, яких тут 77,8% загального обсягу, вона попереду всіх (за нею Одеська — 55,9% і Київська — 53,1). Внаслідок економічної діяльності підприємств на Закарпатті утворюється лише близько 22%, а в Україні — аж 98,4%. Та обсяг відходів збільшується, а фінансування галузі, що відповідає за поводження з відходами, зменшується. На її розвиток у 2018 році в області було спрямовано 1227 тисяч гривень, що становило тільки 11,9% порівняно з попереднім 2017 роком. Ще один приклад: у 2019-му на виконання цільової програми поводження з відходами, яку ухвалила обласна рада, не було надано жодної гривні. Коштів на неї навіть не передбачали. Про який розвиток говорити, якщо з обласного бюджету це не фінансується!

Брак преференцій та поблажливі штрафи

Для облаштування місць зберігання відходів потрібні ділянки, а їх катма. Частково це пояснюється географічними умовами Закарпатської області, але ще більшою мірою — менталітетом місцевих жителів. Ландшафт, особливо в гірській місцевості, до мінімуму звужує пошук придатних для відходів ділянок. До того ж населені пункти стоять тісно, а територія області густо помережана ріками й потічками.

Проте для облаштування полігонів є чітко виписані норми віддаленості від житлових об’єктів, водойм тощо. А серед населення панує думка: «Не хочу жити поряд зі сміттям і вдихати його виділення».

Скільки разів ішлося про відведення площ під облаштовані сучасні сміттєзвалища, виготовляли їх проєкти, та далі справа гальмувалася. Піднімалася хвиля «народного невдоволення», і все завершувалося нічим. Тож готуючи громадську думку, слід зацікавлювати людей, щоб вони захотіли жити в сусідстві з полігонами для зберігання відходів.

«Смітника під боком ніхто не хоче. Це питання потрібно вирішувати на законодавчому рівні. Адже це об’єкти, що забезпечують життєдіяльність населеного пункту, для них слід законодавчо передбачити преференції. Якщо пропонувати людям преференції від розміщення на їхніх територіях таких об’єктів, то вони не будуть так однозначно проти, як нині», — вважає заступниця начальника Державної екологічної інспекції у Закарпатській області Оксана Фенцик.

Ще один висновок, зроблений із розмови з пані Оксаною, яка також заступник головного державного інспектора з охорони навколишнього природного середовища Закарпатської області, полягає в надмірній лояльності до порушників природоохоронного законодавства. Зокрема тих, які, очолюючи органи місцевого самоврядування, доводять до засмічення довірені їм території. Грошове стягнення за допущений безлад для цих керівників становить 255—765 гривень. Погодьтеся, у співвідношенні з їхньою зарплатою більше схоже на укус комара, ніж на покарання. Ще меншими штрафами відбуваються фізичні особи, яких застали на викиданні сміття в недозволеному місці. Покарання за це становить 153—255 гривень.

І тут виникає запитання: хіба міг істотно вплинути на зменшення засміченості територій населених пунктів на Закарпатті загальний розмір штрафів, який вимірюється 8075 гривнями? Саме на таку загальну суму було притягнуто 20 посадових осіб (голів сільських рад та районних державних адміністрацій) під час планових та позапланових заходів екоінспекції в 2019 році. У такий обсяг штрафних санкцій вписалися всі порушники в області. Тож чи варто їм остерігатися перевірок екоінспекторів?! Та й не такі вже невідворотні грошові стягнення, що можуть настати після приписів перевіряльників.

Заради справедливості слід сказати, що обсяги штрафів, які накладають на суб’єктів господарювання за порушення вимог охорони довкілля, значно вищі, вони становлять багатомільйонні суми.

А заводи поки що в планах…

Транспортування відходів з населених пунктів і їх складування — окрема тема розмови. Нині це вирішують у цивілізований спосіб: цим займаються потужні приватні чи комунальні підприємства, створені органами місцевого самоврядування. Як ідеться у обласній стратегії до 2030 року, на сьогодні близько 85% населених пунктів області забезпечують організоване збирання й вивезення відходів. Але написаному не надто віриться. Скажімо, в документі вказано, що із сіл Виноградівщини відходи вивозить підприємство «АВЕ Виноградів». Насправді ж його діяльність поки що на сільські населені пункти не поширюється. В автора багато підтверджень цього від жителів району.

«Усе в нас потопає у смітті, його скидають кому куди заманеться!» — нарікає завідувач майстерні-музею ткацтва у селі Черна Василь Івашко.

А один із позитивних прикладів, які наводять у Держекоінспекції в Закарпатській області, — облаштування полігона в місті Рахів. Він був на самому березі Тиси, тож під час паводків висока вода забирала із собою накопичене сміття й несла вниз, щоб воно опинилося на кордоні з Угорщиною. Нині тут споруджено дамбу, яка захищає полігон від розливу річки.

Досвідом, як позбутися відходів, і ресурсозбереження відзначилися й рахівські підприємці. Відкривши пункт приймання вторсировини, у пресованому вигляді вивезли вже десятки тонн паперу, пластику, скла. Ці матеріали можна буде переробити і дати їм друге життя. З іншого боку, сміття не потрапляє до річки.
Досі в частині сортування й перероблення сміття не зроблено нічого: не збудовано жодного підприємства. Коли вони з’являться, невідомо. На всіх рівнях виконавчої влади це питання порушували багато разів. Проведено чимало зустрічей «про наміри» із представниками іноземних компаній, підписано відповідні протоколи. Та справа завжди впиралася в невідведення земельних ділянок для будівництва об’єктів.

Є надія, що першою ластівкою стане сміттєсортувальний завод у селі Яноші на Берегівщині. Проте хтозна скільки ще часу потрібно для завершення будівництва, бо на перешкоді стає недофінансування. Об’єкт узяв під опіку проєкт, що здійснюється під егідою Європейського об’єднання територіального співробітництва з обмеженою відповідальністю «ТИСА». Підприємство сортуватиме близько 20 тисяч тонн твердих побутових відходів на рік, які перероблятимуть на біогазовому підприємстві в угорському місті Кішварда. Загальна вартість проєкту становить 5,5 мільйона євро. Якщо вдасться його реалізувати, це дасть змогу відсортовувати близько 70% загальної кількості відходів, що утворюються в Берегівському районі.

Стратегією до 2030 року передбачено, що територію області очищуватимуть від відходів за допомогою сміттєсортувальних станцій і компостувальних майданчиків. Відходи перероблятимуть чотири підприємства, які мають з’явитися в Ужгороді, Мукачеві, Хусті та Рахові. Кожне розраховане на 100 тисяч тонн на рік. Якщо ці плани не залишаться на папері і підприємства таки побудують, це можна буде вважати хоч і не стратегічною, але тактичною перемогою.