Україна має суттєві зрушення у створенні проєвропейської юридичної основи для формування та реалізації державної регіональної політики (ДРП). При цьому більшість проектів документів підготували за часів Януковича чи ще до нього. Чому ж тоді при Януковичу не ухвалили жодного з них? 

Шлях в нікуди

Ідеї про необхідність перегляду підходів до державної регіональної політики зароджувалися ще в 2008—2009 роках. Асиметрія регіонів в економічному розвитку, сформована за часів СРСР, упродовж усіх років Незалежності наростала. Ментально-психологічну відмінність жителів регіонів політики активно почали використовувати після 1994 року, а з упровадженням пропорційної виборчої системи гра на «розколі» та на «міжрегіональних відмінностях» стала стандартним способом проходження в парламент комуністів і регіоналів. Якщо на перших демократичних виборах 1990 року на Донбасі обрали чимало народних депутатів України, які за своїм духом були антикомуністами та демократами, то після 1998-го такого результату вже не досягали.

Отже, перед Україною постало гостре питання: формування нової державної регіональної політики, спрямованої або на об’єднання українського простору, або на його деінтеграцію.

На жаль, проект закону «Про засади державної регіональної політики» від 2009 року не ухвалили. Уряд Азарова і президент Янукович почали керувати по-своєму. Потім президенту потрібно було щось ініціювати, і експерти, використовуючи людей, які ще мали доступ до нього, вклали йому в уста «прогресивні ідеї щодо реформування системи ДРП». Гарант навіть оголосив 2011-й роком її реформи. Було дане доручення уряду, включено у Національний план дій (спочатку на 2011-й, потім 2012-й і 2013 рік) завдання ухвалити Закон «Про засади державної регіональної політики». Всі раділи таким ініціативам, але… нічого не ухвалювали. Один прорив усе-таки зробили — у Бюджетний кодекс внесли статтю 24-1, якою запровадили Державний фонд регіонального розвитку, але до 2015 року ця новація так і не запрацювала.

Державні кошти ділили в ручному режимі за своїми пріоритетами. Скажімо, Крим і Донецька область отримували левову частку субвенцій на розвиток краю, а деякі регіони — нічого. Це завершилося протистоянням Донбасу та решти України.

Держава на ділі, а не на словах повинна розв’язувати проблеми регіонів. Фото УНIAН

Між Європоюта Росією

Усю діяльність владні інституції протягом 2010—2013 років спрямовували на загострення міжрегіональних відмінностей: один край домінував над рештою, а щодо нової ДРП лише гасла виголошували.

Водночас розвивались процеси щодо децентралізації. У 2009 році уряд Тимошенко ухвалив низку концептуальних документів, зокрема Концепцію реформи місцевого самоврядування та територіальної організації влади. Але результати президентських виборів 2010 року зупинили рух до децентралізації. Уряд Азарова ігнорував ухвалені урядом Тимошенко документи, а потім їх… скасував. У 2010—2011 роках непублічний процес централізації набував обертів.

У 2012-му Янукович раптом заговорив про «європейський вибір» і необхідність децентралізації. Так само як «державна регіональна політика», «децентралізація» у виконанні тодішнього уряду перетворилась на неcкінченні обговорення «нової» Концепції реформи місцевого самоврядування та територіальної організації влади, яку впродовж 2012—2013 років так і не затвердили. Зробили все, щоб міські голови, яких обрали не від Партії регіонів, або стали її членами, або залишили свої посади.

Протягом 2010—2013 років тодішня влада чітко відмежувалася від ідеї децентралізації та запровадження державної регіональної політики в інтересах формування єдиного українського простору. При цьому позиція Європи та Росії стосовно цих процесів була повністю протилежною. Європа м’яко намагалась переконувати українську владу в необхідності таких реформ, Росія ж намагалася втягнути Україну в Митний союз і дати Януковичу грошей, аби він відмовився від Європи та реформ.

За такою позицією Росії крилися саме її інтереси у відновленні СРСР у форматі «Великої Росії», якій потрібна централізована авторитарна Україна зі своїми регіонами-ізгоями. Для її нинішньої політичної системи характерні: всевладдя президента, тотальна централізація та безліч силових структур. Там чітко означено, що є російські регіони і є Кавказ, і всі біди від «ліц кавказской национальності». Для успішного поглинання України Росії важливо, щоб система влади в нашій країні була максимально подібна до російської, а внутрішні взаємовідносини вкладались в парадигму: «свої» проросійські та чужі — «бендери».

Проте ні Кремль, ні Азаров з Януковичем не розуміли, що більшість наших громадян і українських регіонів все-таки більшою мірою відмінні від «русского міра», ніж вони собі уявляли, а українському етносу притаманні психологічні ознаки, яких не має етнос російський. Саме тому ареал воєнних дій на Донбасі досить точно збігається з російським етнічним та мовним ареалом.

Нині Кремлю конче необхідно зупинити реформи щодо децентралізації і державної регіональної політики. Адже вони назавжди перекреслять можливості Білокам’яної «взяти під свою руку» Україну (або перевести їх у русло швидкого та некерованого ослаблення держави).

Якщо в Україні децентралізують владу до рівня громад, то спровокувати сепаратизм у межах великих територій не вдасться. Тому Кремль намагається справедливі та прозорі відносини держави й регіонів замінити тиском на державу одного регіону, який перетворений ним у руїну.

Отже, для нас надзвичайно важливо якомога швидше перетворити нашу політичну систему на систему європейського типу із децентралізованою, але ефективною та збалансованою публічною владою. Перші кроки на цьому шляху, особливо бюджетна децентралізація, означені законодавчо, та можливості утворення спроможних громад уже суттєво віддаляють нас від московської моделі влади.

Впровадження нової Державної стратегії регіонального розвитку України до 2020 року з новими пріоритетами щодо міжрегіональної солідарності та формування єдиного українського простору разом із новими механізмами фінансування регіонального розвитку — це важливий крок деактивації сепаратистських настроїв і кремлівського впливу. Звичайно, будь-яка реформа в кожній країні має не лише прихильників, а й противників. А в Україні, окрім внутрішніх, є ще й зовнішній противник — Кремль. 

Анатолій ТКАЧУК, 
директор з науки  та розвитку
Інституту громадянського суспільства, 
для «Урядового кур’єра»