Як Сталін Гітлера до влади привів

85 РОКІВ ВИРІШАЛЬНИМ ВИБОРАМ ДО РЕЙХСТАГУ

УРОК. Нині, коли в Європі знову тривожно і неспокійно, не зайве згадати, завдяки чому колишній єфрейтор, який багатьом видавався лише політичним клоуном, майже демократичним шляхом прийшов до влади. До цього доклали рук чи радше фінансів чимало досі знаних у світі фірм, керівники яких, підтримуючи націонал-соціалістів Гітлера, керувалися начебто благородною метою протистояння німецьким комуністам, які фактично були на утриманні СРСР.

Ще ганебніша роль в утвердженні нацистського режиму тодішніх радянських лідерів, які здійснювали політику цілеспрямованого доведення Німеччини до «пролетарської революції», розраховуючи поживитися на спровокованій цим кривавій бійні в центрі Європи. Для Сталіна — так само, як для Путіна нині — крайні ліві й крайні праві перетворювалися на однаково потрібні тоталітарні рухи, протистояння яких мало послужити факелом для підпалу чужого дому.

З таким підходом найнебезпечнішою політичною силою в Німеччині для радянських кураторів стали помірковані соціал-демократи, які не лише відігравали стабілізаційну роль, а й мали значно більшу підтримку виборців, ніж нацисти і комуністи, разом узяті. Отож цілком закономірно, що 1932 року на черговому пленумі комінтерну було офіційно заявлено, що «головний наш супротивник — фашизм у робітничому русі», який нібито діє у двох іпостасях: націонал-фашизму та соціал-фашизму (соціал-демократії). І останній значно небезпечніший, ніж прибічники Гітлера, бо маскується під демократичну силу.

Підсумок цієї настанови трагічний. Якщо 14 вересня 1930 року на виборах до рейхстагу нацисти здобули тільки 18,3% голосів виборців, а соціал-демократи і комуністи 24,5 та 13,1% відповідно, то під час позачергового волевиявлення, що відбулося 31 липня 1932-го, комуністи поліпшили свій результат на відсоток, зате нацисти вперше отримали більше голосів, ніж комуністи і соціал-демократи разом.

Згідно із загальноприйнятими нормами, новий уряд мали формувати переможці. Гітлер, який прагнув стати канцлером, торжествував, а Геббельс записав у щоденнику: «Прийшовши до влади, ми вже ніколи нею не поступимося. Живими вони нас із міністерств не витягнуть».

Однак уже 85-річний президент Гіндербург, якого радянські ідеологи традиційно звинувачували в навмисній «передачі влади фашистам», вирішив зберегти поміркований уряд Папена, наділивши ще чинного канцлера правом на першому засіданні новообраного складу рейхстагу оголосити декрет про його розпуск. Та ще до того, як це сталося, депутати на вимогу комуністів проголосували за недовіру чинному кабінету міністрів, що радо підтримали нацисти. Усі чудово усвідомлювали, що єдиною альтернативою уряду Папена в тій ситуації був Гітлер із призначеними ним міністрами.

У підсумку Німеччина залишилась і без повноважного уряду, і без парламенту, ще одні позачергові вибори якого призначили на 6 листопада 1932 року. Проте сподівання нацистів поліпшити досягнутий результат провалилися. Вони втратили 2 мільйони голосів, що призвело до зменшення кількості отриманих депутатських мандатів із 230 до 196. Натомість нищівно критиковані комуністами соціал-демократи спромоглися здобути 121 місце у рейхстагу, а комуністична партія — 100.

Союз соціал-демократів і комуністів давав змогу сформувати антифашистський уряд, не допустивши Гітлера до влади. Це найкраще усвідомлювали у нацистській партії, лідерів якої охопила розгубленість, а партійна каса вперше за багато років відчула дефіцит коштів через скорочення охочих фінансувати переможених.

Однак німецькі комуністи діяли за прямими вказівками підпорядкованого Москві комінтерну. Останній, за словами Клари Цеткін, «із живого політичного організму перетворився на мертвий механізм, який з одного боку ковтає команди російською, а з іншого — випльовує накази різними мовами».

На радість нацистам, у берлінському посольстві СРСР охочим укласти рятівний для німецького народу союз комуністів із соціал-демократами цинічно роз’яснили, що «дорога до радянської Німеччини веде через Гітлера», який лише завдяки Сталіну здобув посаду канцлера. У підсумку сталінські розрахунки справдились, однак ціною створення нині зниклої Німецької Демократичної Республіки стала Друга світова війна й десятки мільйонів її жертв, у чому винуваті не лише нацисти та їхній біснуватий фюрер. 

100-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАТВІЯ ШЕСТОПАЛА

Репресована совість журналістики

ПОСТАТЬ. Великий резонанс мала заява акордеоніста Яна Табачника, що 85% українських журналістів — холуї. Найгучніше обурювалися ті, на кому, образно кажучи, вже клейма ніде ставити. Натомість чесні й порядні журналісти ще до малоприємних одкровень друга Кучми били у дзвони, намагаючись запобігти перетворенню «собак демократії», як називають представників четвертої влади на Заході, на декоративних болонок.

Фактично йдеться про повернення в Україні до практики радянських часів, проти якої протестував журналіст і науковець Матвій Шестопал, заявляючи, що «журналіст має бути бійцем, а не лакеєм». Ровесник жовтневого перевороту пройшов непростий шлях до істини, яка зробила його вільним у країні невільників. На відміну від обвішаних бойовими нагородами штабників, Матвій Шестопал мав лише два ордени: Червоної Зірки і Вітчизняної війни. Однак заслужена ним медаль «За оборону Сталінграда» в очах фронтовиків мала вищу ціну, ніж цілий іконостас зірок Героя на широких грудях генсека Брежнєва.

Усупереч тиражованим ще з подачі радянського КДБ твердженням, що Шестопал у роки війни був контррозвідником, він ніколи не служив серед тих, кого нині затято прославляють у путінській Росії. Навіть журналістом старший лейтенант-фронтовик став аж у жовтні 1943 року, коли активного дописувача дивізійної газети офіційно зарахували до штату редакції.

Доказ таланту Шестопала — те, що після війни його залишили в армії, призначивши відповідальним секретарем газети Київського військового округу, де він служив до 1951 року. Закінчення аспірантури, здобуття наукового ступеня, обрання секретарем партбюро факультету журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка, а згодом деканом — ось головні віхи цілком успішної кар’єри, якою Шестопал пожертвував заради того, щоб залишатись українцем і людиною честі.

У 1965 році оголошеного націоналістом науковця-фронтовика не лише виключили з партії і звільнили з університету, а й потурбувалися, щоб колишнього журналіста не брали на роботу навіть вантажником чи сторожем. Отож орденоносець, який мав мужність заявити, що йому немає в чому каятися, змушений був збирати порожні пляшки, щоб не пропасти з голоду. Шестопал чудово усвідомлював, що через вік йому не стати «свідком падіння цієї ганебної імперії», у розвалі якої він не сумнівався.

Комусь це може видатися фанатизмом і нікому не потрібною самопожертвою, якби Василь Симоненко, В’ячеслав Чорновіл, Борис Олійник, Іван Білик, Микола Сом, Вадим Крищенко, Віталій Коваль, Степан Колесник і десятки не менш знакових особистостей не були вихованцями Матвія Шестопала. Для них він став не лише наставником, а й прикладом.

Нині, коли нас переконують, що завдання працівників ЗМІ — просто інформувати про події й збирати коментарі фахівців та експертів, згадаймо, що репресований корифей журналістики започаткував в СРСР епоху думаючих журналістів. Не менші його заслуги в обстоюванні українства. У відповідь на твердження, що в українців тепер аж дві рідні мови, Шестопал ще у 1963 році заявив, що за цією логікою, ще однією материнською для нас має стати китайська, бо братній Китай ще більший, ніж велика Росія. У часи, коли діти деяких українських можновладців краще володіють іншими мовами, ніж номінально рідною, як не згадати гіркі слова Шестопала про земляків з національною свідомістю «нижче рівня клопа». 

100-РІЧЧЯ ЖОВТНЕВОГО ПЕРЕВОРОТУ В ПЕТРОГРАДІ

Революція вчить, як на світі жить

ПОГЛЯД. Навіть самі більшовики аж до 10-ї річниці свого приходу до влади називали події в Петрограді не Великою жовтневою соціалістичною революцію, а переворотом. Це красномовно підтверджують факти. У переповненій військами (майже 170 тисяч озброєних людей) столиці колишньої Російської імперії фактично єдиною силою, що залишилася вірною Тимчасовому уряду, став… жіночий батальйон.

Більшовики теж не могли похвалися всенародною підтримкою, тому їм довелося покладатись на моряків, не навчених ведення сухопутних боїв, і поспіхом озброєних робітників-червоногвардійців. За найоптимістичнішими підрахунками, Ленін у Петрограді мав приблизно 10 тисяч «людей із гвинтівками». Це було ополчення чи банди мародерів, а не боєздатне військо.

Однак ні фронтовики, перекинуті Тимчасовим урядом до столиці, ні козаки, ні навіть юнкери не захотіли захищати владу, що за кілька місяців продемонструвала повну недієздатність і не меншу загребущість, ніж у «попєредніков». В умовах Першої світової війни, коли тисячі солдатів щоденно гинули на фронті, в тилу так звана еліта наживалася на військових поставках і вела розгульне життя, наближаючи власний кінець і загибель держави. 

150 РОКІВ НАЦІОНАЛЬНОМУ ТЕАТРУ ОПЕРИ І БАЛЕТУ

Храм, де служать, а не прислужують

ДУХОВНІСТЬ. Київ став третім містом у Російській імперії після Петербурга і Москви, де запрацював стаціонарний театр опери і балету. Першою виставою на його сцені була «Аскольдова могила» Олексія Верстовського, прем’єра якої відбулася 8 листопада 1867 року. Нині театр — мистецький храм, якому заслужено присвоєно звання Національного та ім’я Шевченка.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА («Урядовий кур’єр»)