НЕЗАБУТНЄ

1943: початок Перемоги

Хоч Федір Ільченко, який разом з іншими воїнами далекого 1943-го взяв у полон німецького фельдмаршала Паулюса, останніми роками проживав у Києві, та в Кочержинцях Уманського району знають про свого земляка. Недавно в сільраді на видному місці з’явився стенд, присвячений Федору Михайловичу. Оформила його племінниця героя, Катерина Кучай. Але в районі та області якось не дуже переймаються причетністю воїна-земляка до знаменних подій минулої війни. Може, тому, що народився Ільченко на Вінниччині? Але Ярмолинці сусідньої області та Кочержинці, що за п’ять кілометрів від Умані, — не так далеко.

Оточений звір ще агресивніший

Як розповідає Катерина Михайлівна, переїхавши з Ярмолинців до Кочержинців у голодному тридцять третьому, сім’я, в якій було четверо дітей, як і всі у ті передвоєнні роки, важко працювала в місцевому колгоспі. І батько, Михайло Дмитрович, і мама, Соломія Каленівна, були шановані люди. Найстарший з дітей, Федір, поїхав із села навчатися до Уманського педучилища. Однак стати вчителем так і не встиг — почалася війна.

Зенітно-артилерійське училище, прискорені курси військової академії, фронт. Звичайна біографія воєнного часу. Спочатку молодий командир бив ворога на Західному фронті, з весни 1942 —  на Кримському, а з червня 1942 по лютий 1943 — на Сталінградському. Ось тут і довелося йому, тоді вже старшому лейтенанту, «познайомитися» з німецьким фельдмаршалом.

Ще влітку 1942 року Сталін почав формувати потужний ударний кулак для розгрому німців у Сталінграді. Федір Ільченко відбув у 38-му окрему мотострілецьку бригаду, яку «зібрали» буквально з коліс за 18 днів. І кинули в бій. Після кількох днів боїв на Мамаєвому кургані в ній лишилося всього 138 чоловік. Поповнення надходило напряму з госпіталів: ті, хто одужували, мало не з лікарняного ліжка йшли в окопи. На місце загиблих ставали в основному спеціалісти тилу, що мали «броню» і працювали в евакуації на оборонних заводах міста.

— Добре, що солдат тепло вдягли, — розповідав потім Федір Михайлович. — На кожному були ватні штани, куфайка, валянки, хутряний кожушок. Годували нас, за фронтовими мірками, шикарно:  раз на добу — гарячий супчик. Правда, не завжди регулярно: від голодної злості німецька артилерія громила наші польові кухні, і кухарі добиралися в окопи з термосами на спині. Але хліб, по кілограму на брата, був завжди. І, звичайно, горілка. Вона рятувала солдатів від обмороження.

Січень 1943 року видався дуже морозним. Оточена 6-а армія Паулюса продовжувала чинити шалений опір. Командуючий військами Донського фронту К. Рокосовський уже тричі пропонував припинити кровопролиття, але Гітлер і чути не хотів про капітуляцію. Аби прискорити її, вирішили негайно оволодіти дуже укріпленим центром міста, де нібито був штаб Паулюса. На нього й націлилися воїни 38-ї мотострілецької бригади полковника І. Бурмакова. Він викликав капітана Ільченка, поставив завдання, а неофіційно додав:

— Якщо вдасться захопити самого Паулюса в полон, це буде великий успіх. Отож давай, Федю!

У самому лігві

Як донесла розвідка, штаб розташовувався в центрі міста, в підвалі одного з будинків.

— Швидко сформувавши бойовий підрозділ, ми, — згадував потім Федір Михайлович, — стали просуватися до площі, вибиваючи німців з найближчих приміщень. Під вечір підійшли до південної околиці площі. З будинків театру та університету фашистів ми витіснили. Але штабу німецької армії там не виявили. Залишилося приміщення універмагу, яке було на протилежному боці площі. Люди буквально падали з ніг від утоми, боєзапаси закінчувалися, насувалася ніч. Штурм універмагу вирішили відкласти до ранку.

Але через деякий час надійшло повідомлення, що з того боку німці активно сигналять ліхтариками, просять вислати до них парламентаря. Ільченко наказав солдатам припинити стрілянину. Німці також начебто замовкли. Настала тиша, якась незрозуміла, тягуча.

Ільченко разом зі старшим лейтенантом Володимиром Костюшком у супроводі кількох автоматників вирушив до універмагу. Не подолали й 15 метрів, як з німецького боку різонула автоматна черга. Наші відповіли. І почалося… Довелося по-пластунськи повертатися назад. Доповіли про обставини командуванню, яке наказало накрити німців артилерійським вогнем. Міномети «довбали» їх хвилин з двадцять.

На світанку з німецького боку знову помітили сигнали. Правда, тепер не ліхтарями, а білою ганчіркою. Нарешті складають зброю, зрозумів Ільченко. Довелося знову йти через площу. На цей раз обійшлося без стрілянини. Підійшли до воріт. У дворі — жахлива картина. Сотні замерзаючих, неголених, жалюгідних німців.

— Нас зустрів німецький капітан. Пізніше я дізнався, що це був перекладач Паулюса Борис фон Нейдхард. Він запропонував йти до підвалу мені самому і без зброї. Я не погодився, нагадав, що умови буде ставити не він, вимагав, щоб зі мною йшли й усі інші бійці. Зрештою, ми домовилися: я, перекладач і офіцер зв’язку спускаємося в підвал, а автоматники залишаються надворі. Зброю з собою ми все-таки про всяк випадок узяли…

За металевими дверима у підвалі знаходилися сотні солдатів і офіцерів. Стояв нестерпний сморід — німці боялися артилерійського вогню, не виходили з підвалу і справляли нужду у сховищі. До цього додавався запах загноєних ран (тут було багато поранених) і тухлої конини, якою німці харчувалися.

Перейшовши великий коридор, бійці потрапили до кімнати, що нагадувала кабінет. Це й був штаб. Незабаром з-за штори, що закривала вхід до сусіднього приміщення, почали один за одним виходити німецькі офіцери. Перший — молодий генерал-майор Фріц Роске, на якого було покладено командування після того, як Паулюс склав із себе повноваження командувача оточеної і розсіченої на дві частини шостої армії. Він пояснив, що хоче зустрітися з вищим командуванням і вирішити питання про капітуляцію. Незабаром до Роске підійшли ще кілька генералів. З їхньої поведінки було зрозуміло, що Паулюса серед них немає.

— Я став вимагати, — розповідав Ільченко, — щоб мене провели до командувача, оскільки лише тоді я зможу передати їхні умови своєму командуванню. Роске деякий час вагався, радився про щось із начальником штабу армії генерал-лейтенантом Шмідтом, а потім запросив до іншого приміщення.

З Ільченком були лейтенант Межирко і перекладач. Роске відкинув шторку, що перекривала вхід до невеликої кімнати. Тут було набагато світліше — на великому столі, накритому зеленою оксамитовою скатертиною, стояло кілька каганців, зроблених із гільз. На стільці — акордеон. У кутку на тапчані лежав чоловік. Його мундир, на який ще не встигли пришити фельдмаршальські погони, висів на іншому стільці. Роске шепнув тому чоловіку лише одне: «Росіянин прийшов!». Побачивши офіцера, Паулюс (це був саме він) повільно піднявся. Виснажений, неголений, у брудному одязі. На відміну від своїх офіцерів, він намагався не дивитися непроханому гостю у вічі і не подав руки. Лише тихо сказав: «Я хочу, щоб сюди приїхав представник штабу вашого фронту, 6-ю армією я більше не командую». Це означало капітуляцію.

Чи міг він, Фрідріх фон Паулюс, чиї війська переможно крокували вулицями Брюсселя та Парижа, дорогами Югославії, Греції, Польщі, України, передбачити, що його капітуляцію колись прийматиме 21-річний український хлопець?

У кишені фельдмаршала лежала ампула з отрутою…

— Це крах, — промовив Паулюс і приречено глянув на старшого лейтенанта Ільченка та його супутників. Він сказав, що погоджується на капітуляцію армії, а офіційні переговори з представником штабу Рокосовського доручає вести Шмідту і Роске.

На цьому аудієнція закінчилася. Не знав Ільченко, що в кишені Фрідріха фон Паулюса лежала ампула з ціанистим калієм, яку йому напередодні вручив начальник штабу Шмідт. Але фельдмаршал вирішив, що його життя ще не закінчене.

Генерал Роске зі згоди парламентарів склав наказ, суть якого в загальних рисах зводилася до такого: голод, холод і зрада деяких частин зумовили рішення скласти зброю, однак він висловлює своїм військам подяку за те, що до кінця виконували наказ фюрера. Він закінчувався фразою «з нами Господь».

Надвір Паулюс не захотів виходити, як усі, через центральний під’їзд. Його вивели через чорний хід. Для цього розібрали мішки з піском, які затуляли одне з вікон. Ось через цю дірку Паулюс і вийшов на білий світ.

Так було поставлено переможну крапку в грандіозній битві на берегах Волги.

Ну а Федір Михайлович крокував дорогами війни далі. Визволяв міста Орел, Курськ, а також Донецьку, Дніпропетровську, Кіровоградську, Київську, Вінницьку області, Молдавію. Потім — Польщу. Чотири рази його було поранено. Але лишався в діючій армії і завершив війну в Німеччині. Служив і по війні. А потім на громадських засадах працював у ветеранських організаціях Києва. І сотні людей вдячні йому за надану допомогу.

Одержані в боях чотири серйозні поранення, осколки ворожих снарядів, які до кінця днів носив у собі, таки дали про себе знати. Помер ветеран минулого року.

Федір Ільченко — почесний громадянин Шполи та міста-героя Волгограда. Полковник у відставці, був нагороджений вісьмома орденами і багатьма медалями. Очолював раду ветеранів 38-ї окремої мотострілецької бригади, раду інвалідів Старокиївського району Києва.