Як я не поніс вечерю дідові з бабою

Коли я ходив у шостий, сьомий класи, таке  свято, як Новий рік, для мене майже не існувало. Стояла в нас на столі маленька штучна ялинка з  рум’янощоким і білобородим Дідом Морозом, який після зимових свят  цілий рік покривався пилом у коморі. І що з того?

А ось Різдво я дуже любив і завжди з нетерпінням на нього чекав. Тому що це свято в моєму тодішньому тлумаченні означало носити вечерю до дідуся Антона і бабусі Ганни, материних батьків. А це дуже приємно. З цим у мене пов’язано чимало радісного і містичного.

А ще Різдво впродовж певного часу асоціювалося в мене з чотиривідерною каструлею, наповненою свіжиною, що роками під час зимових свят стояла в одному й тому самому місці в наших сінях. Тут не топилося, тому сіни були замість холодильника.

І нині, як згадаю про ту каструлю, слина тече. Там у смальці шарами лежали: печене з прорістю сало, грудинка, кров’яна ковбаса, сальтисон, ковбик або кендюх. А зверху короною — домашня ковбаса. Зі справжнього м’яса, з часником, перцем і лавровим листям, з ніжною, як пергамент, підсмаженою кірочкою. Доки та каструля, було, не спорожніє, у сінях стояв такий аромат, що в голові паморочилося. Особливо якщо пробігати півдня, нічого не ївши, прочиниш знадвору сінешні двері. У ті дні я не їв ні борщу, ні супу, а жив, як казали моя бабуся Одарка, на самих пундиках. Мене так і тягло до тієї каструлі. Раз по раз шастав у сіни і крадькома, щоб не брязнути кришкою, відламував від кільця чималі шматки. Втрачав інтерес до каструлі тільки після того, як там залишалися на дні самі тільки кров’янка та ковбик. Чомусь вони мені були не до смаку.

Наїмся, було, смаколиків, потім одягаю троє штанів, батькову куфайку, підперізуюсь його ж старим шарфом, стромляю за пояс топірець, що його мені подарував циган, із тих, які працювали один час у нашому колгоспі. І вирушаю за село, в поля. Така в мене була пристрасть — блукати полями по снігу, мріяти, розгадувати ребуси із заячих, лисячих, косулячих, пташиних слідів. У цьому мені допомагав наш мисливський пес-гончак Альт. Чи просто ходив і полохав на ріллі вуханів, бо рушниці я, звісно, не мав. Або одягався тепліше й прямував на ставок спостерігати за ондатрами, які жили під червонястим вербовим корінням, або шукати місця скупчення риби під льодом. Якщо побачу на ставку бодай одного рибалку, то крутитимуся біля нього, доки добряче не змерзну. Тоді тільки йду додому. Але не на відпочинок, а для того тільки, щоб підкріпитися, взяти підсаку із сокирою і вирушити з цим інструментом на Горіле болото, де під осінь руками ловив під рогозом бронзових, схожих на сковорідку, карасів. Було, навирубую ополонок, намучуся, раз по раз витягаючи на кригу мул уперемішку з жучками, рачками та всякою болотяною рослинністю. А риби не наловлю. Хтозна-де вона й дівалася. Тільки болотом пропахну. Щастило із зимовою риболовлею тільки під час задухи на ставку. Тому вкотре спіймавши облизня, я мріяв  потрапити в Городок, на канави старої меліоративно-зрошувальної системи, в яких водилися лини й щуки.

Городок — це залишки поселення німецьких колоністів, про які на той час нагадувала тільки добротна бруківка. І нині дивуюся, як її не розтягли по камінцю. Навколо нього блищали численні заболочені й оточені лісом озерця. Звідси беруть початок річки Удай, Сула і Ромен. Я добре роздивився цю місцевість, коли одного разу їхали з матір’ю потягом із нашого райцентру Бахмач до станції Григорівка Південно-Західної залізниці. Залізнична колія вивищується над Городком, до того ж потяг тут сповільнює хід, й у вікно вагона всі оці мисливські угіддя видно як на долоні. Ця картина засіла мені в пам’яті.

І ось однієї сніжної зими в середині 1970-х, здається, я тоді ходив у сьомий клас, перед самим Різдвом я таки набрався рішучості й запропонував поїхати в Городок доброму знайомому дядькові Іванові Костенку. Він жив на протилежному краї села, і в нього була справна така сита гніда кобила Машка й невеликі дерев’яні сани із загнутими догори полозками. В них він хвацько, на заздрість «безлошадним», їздив у магазин по продукти. Дядько Іван до виходу на пенсію працював колгосп?ним конюхом, а Машку йому подарувало правління ще лошам за сумлінну роботу.

— Та це ж майже 15 кілометрів до того Городка! По отаких заметах! А ти впевнений, що там щось упіймаємо? — пробасив добродушний дядько Іван, критично оглядаючи мене з ніг до голови. А в самого блищать очі. Тому що він іще запекліший рибалка, ніж я.

— Гаразд. Завтра о сьомій ранку щоб був у мене! — чую нарешті. — Та обов’язково попередь батьків і відповідно екіпіруйся. Сам бачиш — надворі не травень місяць!

Рідні не благословили мене на риболовлю, пояснивши, що в такий великий празник треба бути вдома. Та я не послухав.

Доки дядько надівав Машці хомут і щось поправляв на упряжі, я тупцював поряд, а думками був уже в дорозі, на під’їзді до Городка.

— Закутуйся щільненько, головне — обмотуй ноги, — подав мені дядько важезний кожух. А потім… Потім він відчинив ворота, і Машка легко винесла наші сани на відполіровану полозками вулицю, назустріч мрії.

Як виїхали за село, дядько на ходу дістав із-за пазухи чвертку казенки і «заправився». Потім ще раз, і ще. Це піднесло його бойовий дух, і він забув про мене, почав горланити якісь сороміцькі частівки. А я тільки  те й робив, що закривався руками від сніжних кім’яхів, що летіли мені в обличчя з-під Машчиних копит. Погода чудова. Краса! З дядьком Іваном, колишнім фронтовим розвідником, мені нічого не страшно. А увечері ж — нести вечерю до старих. А там будуть сестри Наталка, Рая і брати Микола й Володя. Стіл угинатиметься від наїдків і напоїв. А дід Антон, як завжди, наллє нам із хлопцями для годиться по чарці, а як уже збиратимемося додому, подарує по 3 карбованці, пообіцявши, що як принесемо вечеряти і наступного року, то дасть по 5.

— То де живуть твої щуки і карасі? В який бік їхати? — перебив мої думки дядько Іван, наче я знаю відповідь. — Тпру! Приїхали!

Ледве вибрався з обіймів кожуха і по коліна провалився у сніг. Напруга відразу сягнула найвищого градуса. Що там, під снігом? Чи щось зловимо?

Дядько не церемонився. Дав мені в руки лопату і тицьнув товстою пучкою в певному напрямку:

— Розчищай отут. А я зроблю ополонку.

Легко сказати — «розчищай». Дуже скоро стало жарко, руки налилися.

— Зате щук наловимо, — підморгнув дядько і зареготав. Йому весело, аякже. Видудлив чвертку. А може, в нього ще запаси є. А я вранці так поспішав на риболовлю, що й не поснідав.

 — На ось, замори черв’ячка, — тицьнув мені дядько обліпленого махоркою черствого житнього пряника. А сам — у-ух, у-ух! — ломом, аж по кризі білі розводи йдуть. Пробили ополонку, потім ще одну. А там — глибина півметра. — Матері його ковінька, хіба це риба?! — глузливо подивився то на мене, то на купку верховодок із дрібненькими карасиками дядько. — А ти обіцяв: там тих щу-ук! 

Шукали рибу на озерці, потім на іншій канаві. Безрезультатно. Мені стало соромно, адже що тепер дядько про мене подумає. А я ж так вірив  у ці місця.

— Не печалься, Шурко,  краще вип’ємо за Різдво, — дістав звідкілясь дядько почату пляшку оковитої. Жартує, мабуть. — Я можу і без помічників обійтися, а ти потім пошкодуєш. Це остання, — насупився мій старший товариш. — То ми з тобою побратими, козаки, чи як? 

Подививсь я, а в нього обличчя червоне-червоне і начебто сердите. Бачачи мою нерішучість, дядько зауважив: «А я, брате, на фронті спиртом тільки й рятувався». Це на мене подіяло. Обережно зробив кілька ковтків тієї гидоти. У роті наче вогнем запекло.

На тому наша риболовля закінчилася. На сьогодні досить. А щуки від нас не втечуть, ми їх іще наловимо. Це не я, це дядько Іван так сказали.

Сани заносило то в один, то в інший бік, а мені так хороше, так затишно. Машка намерзлася за день, жваво підкидала ситим задом, цілила в мене снігом, а я й не відвертався. Скоро будемо вдома, скоро вечерю нести. Он уже й зорі на небі висипали. Ого, скільки їх! Миготять собі, переливаються різними кольорами. Білі, червонясті. А біля землі — навіть зелені. Тільки з якого це дива дядько підірвався на рівні та з усієї сили лупцює Машку по крупу віжками? А Машка випростала хвіст трубою і мчить як навіжена. Так можна і з саней випасти. Он уже щось із них випало. Але яке мені до того діло? І навіщо так кобилу лупцювати? Чого це зелені зірочки над землею підстрибують? Наче вони за нами женуться…

Ох і налякали ж ми колядників, коли на шаленій швидкості увірвалися з поля на вулицю, на якій жив дядько Іван! Машка грудьми вибила дядькові ворота і зупинилася тільки під дверима сараю, що правив їй за стайню.

Це  єдине в моєму дитинстві Різдво, коли я не носив вечеряти дідові з бабою.