Нещодавно вболівала за доньку на танцювальному конкурсі. Діапазон танців — естрадних, бальних, східних, народних — був так само широкий, як і віковий діапазон учасників-конкурсантів: на сцені витанцьовували шестирічні карапузи, від старанності повисолоплювавши кінчики язиків, дівчата років п’ятнадцяти-шістнадцяти, в чиїх плавних рухах уже вгадувалася жіночність… А як танцювали брейк-данс хлопці років вісімнадцяти! Гнучкість, вправність, естетика рухів… Відвал башки, як каже моя приятелька! 

Коли емоції захоплення вщухли, замислилася: якщо дітлахів і підлітків-конкурсантів набилося в залу під саму зав’язку, то ці вісімнадцятирічні брейкдансери в своїй віковій категорії були єдиними. Умовно кажучи, якщо шести-дванадцятирічних на конкурсі було близько сотні, цих — усього п’ятеро. Де решта тих, кому вже «стукнуло» шістнадцять або вісімнадцять? Чим займаються у вільний від школи (коледжу, інституту) час? Варіанти відповіді, що першими спали на думку, не були надто оптимістичними: більшість, у кращому випадку, занурилася в Інтернет або прилипла до блакитних екранів, у гіршому — цмулить коктейлі в «нічниках» або «пивасик» на лавочках спальних мікрорайонів.

Припустивши, що, можливо, для молоді просто не існує відповідних місць, де за невеликі кошти можна було б знайти собі заняття до душі, що такі гуртки створено з прицілом на молодшу вікову категорію, зазирнула до соціальної служби, розташованої поруч з будинком, в якому живу.  Її співробітниця запевнила: «В нас двері відчинені для всіх охочих. Для старших є спортзал, тренажери, можна пограти в теніс. За це ніхто з них не бере ані копійки грошей. Але ходять небагато, зараз, наприклад, шестеро чи семеро хлопців». Значить, принаймні у цьому випадку, проблема полягає не лише в грошах, себто в їхній відсутності. Тоді в чому?

Як на мене, ключовою проблемою в цьому випадку є брак мотивації, потреба в якій зростає разом із дорослішанням дитини. Бо доки чадо до гуртка за ручку водить мама (тато, дідусь, бабуся), особливих проблем, як правило, не виникає: адже маму з татом треба слухати, та й, зрештою, допитливість, притаманна дитячому вікові, сприяє тому, що дитина з задоволенням чимчикує на малювання, на танці чи до музичної школи.

Та потім настає перехідний вік із часто властивими йому протестами проти батьківської волі, максималізмом і запитаннями на кшталт: «А навіщо це мені потрібно?» І якщо відповіді на нього немає, тобто мотивація і зацікавленість відсутня, а відвідування гуртка чи секції зумовлене лише батьківською волею, шанси, що чадо, подорослішавши, ці заняття продовжуватиме, не надто високі. Ну, хіба що батьки дотиснуть… 

Не секрет, що, за великим рахунком, саме знічев’я, від неробства та нереалізованості молодь шукає гострих відчуттів, аби хоча б якось урізноманітнити своє життя. І навпаки: будь-які досвідчені батьки чи психологи знають, що чим більше часу присвячено захопленню чи хобі, тим менше його лишається на усілякі дурощі.

Але вихід завжди є. Просто щоб захоплення справді захоплювало, мабуть, треба допомогти дитині знайти відповідь на запитання, наскільки це їй цікаво та потрібно в житті. І певна річ, замислитися про це слід ще тоді, коли ведеш своє дитинча за ручку до гуртка чи секції.