За найсвіжішими даними Міністерства соціальної політики, з окупованих територій на мирні землі, підконтрольні українській владі, вже переселилися понад 1,3 мільйона осіб. Найболючішими проблемами вимушених переселенців понад рік залишаються пошук житла і роботи. Отже питання, куди докласти працю рук своїх тим, хто вдома зазвичай працював шахтарем, інженером чи металургом, й донині дуже актуальне.

На словах усе добре, а насправді…

— Нещодавно ми провели дослідження, де намагалися виявити ставлення роботодавців до пошукачів роботи — вимушених переселенців, та сподівання й очікування останніх щодо посади і зарплати на новому місці. І виявили, що понад 50% роботодавців зазначили, що готові взяти переселенців на роботу або вже це зробили. З одного боку, цифра оптимістична. А з іншого — не слід забувати, що для тих, кого ми опитували, бути або хоча б здаватися керівником соціально відповідального бізнесу нині модно. Тож і відповіді ми отримували, так би мовити, соціально очікувані. Насправді не все так райдужно, — розповіла Руслана Березівська, керівник експертно-аналітичного центру кадрового порталу hh.ua.

І додала, що не слід забувати про складні економічні реалії, у яких нині опинився бізнес. Для виживання нині відчутна оптимізація видатків, штату, зарплатного фонду. Вакансії або не відкриваються зовсім, або перекриваються внутрішніми резервами. А про те, щоб працевлаштувати людину, ще й на пільгових умовах, нині не йдеться. Лише 1% українських роботодавців готовий до цього, особливо щодо переселенців, і тільки якщо це справді висококваліфікований і незамінний фахівець.

Нині в Україні на одне робоче місце в середньому претендують приблизно 6—7 осіб, а у висококонкурентних професійних галузях до понад 30. Тож у перегонах за вакансію переселенцям перемогти важко з багатьох причин. По-перше, ці люди перебувають у нелегкому моральному стані, втративши домівку, та змушені облаштовуватися на новому місці. Місцеві ж мають принаймні облаштований побут. Також зазвичай переселенці претендують на вищу зарплату, ніж місцеві, адже їм, крім поточних питань (харчування, одяг, проїзд у транспорті), потрібно вирішувати й глобальні (житло та його облаштування, влаштування дітей до шкіл та дитсадків тощо). Натомість у складних економічних умовах бізнес налаштований, навпаки, скорочувати виплати або оптимізувати штат, тож не налаштований іти назустріч цим людям щодо їхніх реальних потреб у зарплаті.

Середній час пошуку нового робочого місця навіть у столичному регіоні, який приваблює цих людей понад усе, адже тут найбільше відкритих вакансій, в середньому становить до 6 місяців. І якщо киянина або жителя області, доки він шукатиме нове місце роботи, можуть матеріально підтримати рідні або друзі, то у переселенця такої підтримки немає. Є невелика допомога від держави, та її, звісно, не вистачить, щоб півроку платити за житло, утримувати себе й родину.

А ще є момент, про який поки що вголос не кажуть: ставлення до переселенців у нових колективах. Ніде правди діти, воно не завжди доброзичливе й співчутливе. Тож є люди, яким вдалося влаштуватися на роботу, але проходить певний час, і через дискомфорт у спілкуванні з колегами вони звільняються. А це додатковий стрес, а також, звісно, втрата джерела існування.

Та найголовніша перешкода, з якою стикаються ці люди, — те, що в більшості з них зовсім нема навичок такого пошуку. Адже на сході, наприклад, чимало династій шахтарів. Тож людина приходить на шахту замолоду і працює там усе життя, отримуючи пристойну зарплату й повагу. Їй навіть на думку не спадало, що роботу можна змінити. І вона не цікавилась, як це робити. Цього її також потрібно навчати, як кажуть, з нуля.

Начальник управління організації надання соціальних послуг Державної служби зайнятості (ДСЗ) Любов Бершадська зауважила: із 300 тисяч працездатних переселенців по допомогу до ДСЗ звернулися лише 50 тисяч, тобто кожен третій. Виходить, що хтось зміг знайти роботу самостійно, хтось, можливо, не шукає офіційного заробітку, а ще хтось із різних причин поки що не готовий стати до праці. Адже відомо, що пошук роботи — не обов’язок, а лише право людини.

А тим, хто звертається по допомогу, фахівці ДСЗ її надають. Поки що з 50 тисяч тих, хто звернувся, працевлаштовано близько 10 тисяч. Та в сучасних складних економічних умовах і це — позитив.

Роботодавцям частково компенсують витрати на зарплати, якщо вони працевлаштують переселенців. Фото Світлани СКРЯБІНОЇ

Держава вишукує резерви

— Ми розуміємо, що люди переїхали з індустріальних областей, де мали специфічні професії й звикли отримувати високі зарплати, які на новому місці нині їм не запропонують. Тож поки що знаходимо тимчасовий вихід із ситуації. Так, до громадських робіт останнім часом залучили понад 3 тисячі осіб. Ще 2 тисячі пройшли безкоштовне перенавчання за новими запропонованими ДСЗ професіями і потім працевлаштувалися, — наголосила фахівець.

А ще вона нагадала, що з 27 березня в Україні діють певні компенсатори для роботодавців, які працевлаштовують внутрішньо переміщених осіб. Протягом півроку держава повертає кошти (у розмірі середньої зарплати в конкретному регіоні), витрачені на зарплату цим людям. Якщо у найманого працівника, на думку роботодавця, не вистачає кваліфікації, він може направити його на навчання чи підвищення кваліфікації також за рахунок ДСЗ.

Також нині розробляється законопроект, за яким якщо переселенець знаходить роботу в іншому регіоні, гроші на проїзд (автобус, поїзд, літак) за наявності квитків їм можуть компенсувати. Як і, за другим законопроектом, за проходження медогляду та отримання санітарної книжки. Незабаром ці проекти спрямують на юридичну експертизу до Мін’юсту, а потім на розгляд та затвердження до Кабміну.

Любов Бершадська висловила сподівання, що ці новації сприятимуть зайнятості вимушених переселенців, які опинилися у складних умовах та шукають роботу.