Ще кілька років тому, коли українці дивилися новини про події у Придністров’ї й Грузії (конфлікти в Південній Осетії й Абхазії), здавалося, що подібне на території нашої країни просто неможливе. Проте події 2013 року довели протилежне. Нині Україна змушена вивчати досвід цих країн щодо окупованих територій. Звісно, конфлікти на сході України і в Придністров’ї та Грузії мають значні відмінності, але є спільне. Тому деякими уроками сусідів варто скористатися й нам.

Зрозуміти різницю

Попри тривалість грузинського зіткнення, навіть тепер не всі розуміють, що на території цієї країни фактично два конфлікти: грузино-абхазький та грузино-осетинський. Вони відмінні. Однак навіть на міжнародному рівні їх часто помилково об’єднують. Проте Грузія, працюючи у напрямі врегулювання цих конфліктів, використовує різні стратегії, зокрема так званий Женевський формат. Це має переваги.

Одна з причин затягування врегулювання полягає в тому, що три різні конфлікти обговорюють протягом одного дня раз на два-три місяці. Тому зрозуміло, що формат переговорів необхідно змінювати.

«Варто сказати, що ніхто у світі — ні Вашингтон, ні Брюссель — не знає Україну й Грузію так добре, як Росія, — наголошує екс-міністр з питань примирення і громадянського рівноправ’я Грузії Паата Закареішвілі. — Вона дуже добре знає нас, що може вдало маніпулювати думкою людей. Сприяє цьому й наявність так званих своїх людей на місцях. Дуже прикро, що Росії свого часу дозволили створювати порядок денний. Адже, як переконує наш досвід, ця країна не хоче врегулювання конфлікту, тому веде власну політику. Як наслідок, у суспільстві починаються заворушення. Грузія започаткувала певні проекти, але вони зупинялись через виверти Росії. Тому не можна допускати, щоб Росія формувала такий самий порядок денний і в українському конфлікті».

Дуже важливу роль у врегулюванні конфліктів у Грузії й Україні відіграють міжнародні партнери. Часто ми сприймаємо їх як палицю проти Росії. Тому в Грузії просять допомогти розібратись саме з агресивною сусідньою державою, а з абхазцями і осетинами грузини й самі зможуть домовитися.

Почути ближнього

В умовах гібридної війни, коли активно працює російська пропагандистська машина, людям дуже важко з’ясувати, де правда, а де ні. Особливо без альтернативної інформації. Лише через 19 років Грузія зрозуміла, наскільки легко Росія маніпулює абхазьким і осетинським суспільством. «Тривалий час ми навіть не вивчали, чого бояться, чим цікавляться і що важливо для цих людей, а повинні були, — каже Паата Закареішвілі. — Лише тепер влада зрозуміла, що знаючи інтереси громадян, легше впоратись із викликами, які стоять перед нею».

На думку експерта, вкрай важливо допомагати людям, які живуть на окупованих територіях, не ігнорувати їх, не відштовхувати. Приміром, Грузія не відключила Абхазії електрику, її дотепер подають. З іншого боку, вона відключила подачу газу до Південної Осетії. Та ще й зробила це взимку. Тоді був величезний скандал. Натомість Росія скористалася ситуацією й подала в Осетію газ. На жаль, ці події місцеві жителі запам’ятали надовго. Тому тепер вони не пристають на пропозицію, щоб Грузія знову подавала їм газ. На думку Паати Закареішвілі, не варто рубати всі зв’язки з тією стороною, бо Росія перехопить ініціативу й маніпулюватиме людьми.

Тож постає запитання: який сенс у такому спілкуванні, коли ним керує Росія? Але як переконує грузинський досвід, що більше Абхазії й Осетії дає й пропонує Грузія, то більше там послаблюються позиції Росії. Ці люди теж бояться Росію, тому з ними потрібно розмовляти. Проте необхідно розуміти, що в Абхазії корінне населення — грузини, тому там можна працювати на ґрунті ментальності. Натомість на Донбасі живе багато росіян, у них інша ментальність, і в цьому напрямі Україні складно. Але необхідно знаходити правильні підходи.

Підтверджує слова колеги й екс-заступник міністра закордонних справ Молдови Андрєй Попов. Він переконаний: дуже важливо, щоб люди, втягнуті у конфлікт, не переставали спілкуватися. «Перефразовуючи класика, хочу сказати, що всі щасливі родини щасливі однаково, а всі нещасливі нещасні по-своєму. Але проводячи паралель між конфліктами у Придністров’ї й на сході України, потрібно бути дуже делікатним. Проте паралелі все-таки існують, — каже Андрєй Попов. — Різниця між придністровським і українським конфліктами очевидна. Почнемо з того, що Придністров’я не має спільного кордону з Росією. Наша територія межує з Молдовою та Україною.

Друга різниця — масштаби. У Придністров’ї нині 400—500 тисяч населення. На сході України, де триває конфлікт, людей живе значно більше — приблизно 2—3 мільйони. Також у випадку з Придністров’ям війна була короткотривалою (бойові дії відбувалися протягом кількох тижнів). У розпал бойових дій у 1992 році загинула приблизно тисяча людей з обох боків. Тоді не було такого пролиття крові, як на сході України, де протягом трьох років загинуло 10 тисяч осіб. Також у нас не стояло так гостро питання переселенців. Було приблизно 100 тисяч внутрішньо переміщених осіб, але 90% з них протягом кількох місяців повернулися. І проблема біженців ніколи не впливала на динаміку врегулювання конфлікту».

Ще одна суттєва відмінність українського й придністровського конфліктів. У Придністров’ї конфлікт триває 25—27 років, а в Україні — три. У жителів тимчасово окупованих частин Луганської й Донецької областей був досвід життя в незалежній Україні, на відміну від жителів Придністров’я, яке заявило про свою незалежність у вересні 1990 року. Це відбулося за рік до визнання незалежності Молдови. Щоправда, жодна держава не визнала незалежність Придністров’я.

«У Придністров’ї вже виросло покоління, яке не має жодного уявлення, як це — бути з Молдовою, — зауважує Андрєй Попов. — На мій погляд, в Україні ті, хто себе асоціював з незалежною державою, переїхав із цих областей, а залишилися жити в нелюдських умовах ті, кому нікуди виїжджати або вони не мають такого бажання. Адже з огляду на однобічну подачу інформації на окупованій частині Донбасу там відбувається певна радикалізація суспільства».

Проте попри тривалість конфлікту в Придністров’ї, Молдові все-таки вдалося зберегти відносини між економічними спільнотами. На думку експертів, це позитивний аспект. «За 25 років конфлікту в нас уже є навіть спільні спортивні змагання. Це чемпіонати з футболу, гандболу, волейболу, баскетболу. Придністровські команди, які виграють національні змагання, далі за молдовською квотою виступають в кубках УЄФА. Коли вони виграють на міжнародній арені, то грають молдовський гімн і піднімають наш прапор. Під час виступу придністровських команд на тираспольському стадіоні вони позиціонують себе як представники Республіки Молдова. Там так і пишуть: «Тирасполь, Республіка Молдова». Здавалося б, це деталь, але вона доволі суттєва», — розповідає Андрєй Попов.

Тож попри всі відмінності у конфліктах, є в них дещо спільне, тому звернути увагу на досвід сусідів буде не зайве й нам.

Катерина БРАТКО
для «Урядового кур’єра»