У ситуації невизначеного майбутнього розірваної надвоє Донецької області питання мови медіа на підконтрольній Україні території лише на перший погляд може здатися другорядним. Доречно нагадати, що соціологічні опитування, які проводили на Донеччині ще за мирних часів, незмінно виводили в лідери за рівнем довіри саме місцеві газети. А вони на 95% виходили російською мовою і посилювали русифікацію. За останній рік з’явилася лінія інформаційного фронту, яка остаточно розділила медіа, і виявилося, що українські ЗМІ потребують державної підтримки та уваги не менше, ніж військо.

Почну з того, що на нині окупованій території газета «Донеччина» не виходить — наш офіс у Донецьку розгромили і пограбували терористи. А інших масових газет українською для жителів області як не було раніше, так немає й тепер. Натомість виникли просякнуті ненавистю до України видання. Крім Донецька, в Макіївці, Харцизьку, Сніжному, Горлівці та інших містах окупаційна влада відновила під своїм прапором випуск газет, які здавна служили всім режимам на «общєпонятном язикє».

І, як видається, не випадковий збіг, що Збройні сили України не пустили агресора саме в ті міста і райони краю, де українську мову більше шанували, де українськомовні газети хоч і мізерним накладом, але все-таки виходили. Варто назвати красноармійський «Маяк» — раніше українськомовний, за часів Партії регіонів російськомовний,  а нині — двомовно-патріотичний (щоправда, і цілком поміркована позиція журналістів дала привід деяким тамтешнім обивателям обізвати газету «бандерівською»). У Добропіллі наклад місцевої районки «Новий шлях» — приблизно тисяча примірників. Улітку газету очолила новий редактор, але чи знайде вона спільну мову зі співзасновником — міською радою, головою якої обрали того самого пана Аксьонова, який у сусідньому Новодонецьку організовував референдум «за «ДНР», невідомо. Але, схоже, його підтримали  жителі міста не для того, щоб він розвивав український інформаційний простір…

Ще одне видання з невеликим накладом, але із традиціями, — «Вісті Олександрівщини». Мій колега, який починав свій трудовий шлях у цій районці, запевняє, що газета виходить українською мовою, вона патріотична, а колись так і звалася: «Радянській патріот».

А мені подумалося: радянськими залишаються ще багато земляків, українцями стають одиниці. Бо на патріотичне виховання, зокрема й через місцеву пресу, потрібні і час, і бажання, і гроші.

«Наша зоря» у прифронтовому Селидовому нині двомовна, хоч до незалежності виходила українською. Ось такий парадокс: перехід з української на російську на початку 1990-х спіткав більшість місцевих давніх газет області, а нових не з’явилося жодної! Не було і немає українськомовних газет у Маріуполі, Костянтинівці й Краматорську, а у Слов’янську вже за останнє десятиліття «Вісті» стали «Вестями».

Загалом у 2013-му із 1245 газет і журналів, зареєстрованих на Донеччині, лише 10(!) виходили повністю і частково українською мовою. І це попри те, що більшість жителів області за останнім переписом вважали себе українцями. Тож чиї права на інформацію рідною мовою ігнорували на Донбасі останні 20 років?

До російської агресії обласна газета «Донеччина» певним чином компенсувала брак місцевих видань українською, але нині порушено і спосіб поширення, і друку, і фінансування насамперед. Редакція залишилася без напрацьованої роками бази: все вмістилося в одній «кравчучці». Редакторові й  творчим працівникам довелося виїхати з Донецька через загрозу для життя. Але вже у вересні 2014-го вдалося відновити випуск «Донеччини» на прифронтовій території майже в польових умовах.

Нині облдержадміністрація профінансувала випуск газети, але що чекає видання у розрізі ухваленого парламентом закону про роздержавлення, невідомо. Поки що нам вистачає на друк у Краматорську, але бракує коштів для організації передплати. Однак залишаємося оптимістами, адже вийшли із, здавалося б, повної безвиході.

Проте в умовах загальної економічної скрути може виникнути запитання: чи потрібні українськомовні газети у прифронтовій Донецькій області? Багаторічний досвід спілкування із земляками переконує: як і раніше, українську пресу читають, оскільки не мова розсварила людей на сході країни. На тезу, що на українськомовну пресу немає коштів, відповім: те саме всі 20 попередніх років мені говорили «регіонали», але під тиском редакції й громадськості хоч і невеликі гроші надавали, бо газета виходила, на неї був і є попит.

Апелювати до місцевої й центральної влади із приводу підтримки українськомовної преси, на мою думку, потрібно постійно. Якщо наша влада не захищатиме свого інформаційного простору, «русскій мір» піде далі й нехтування патріотичними ЗМІ обернеться для країни такою самою бідою, яку спостерігаємо на окупованому Донбасі.

Ігор ЗОЦ,
головний редактор газети «Донеччина»,
для «Урядового кур’єра»