Житель дощенту зруйнованого селища Піски, який заріс кудлатою бородою майже по самі очі, ходить доріжкою і сам до себе усміхається. Чолов’яга зізнається: вперше за останні півроку, проведені здебільшого у підземеллях, може ось так неквапливо прогулюватися із випрямленою спиною. І головне — тепер не потрібно боятися, що щомиті звідкілясь прилетить смертоносний метал. Тихо-тихо. Тільки чути, як шумлять дерева і ліниво нявчить гладкий кіт, за яким бігає заклопотаний малюк. Запитання, звідки сюди приїхав, змушує його припинити лови. «З іншого дому! — охоче відповідає він. І після невеличкої паузи додає: — Тут краще!»

Справді, колишній піонерський табір у Краснолиманському районі, де нині завдяки ініціативі волонтерів протестантської церкви мешкають потерпілі донеччани, за їхніми словами, це ніби рай земний порівняно з недавно пережитим.

«Починаємо звикати до мирного життя»

На ліжку в кутку кімнати, де зупинилися кілька сімей, не відривають очей від ноутбука троє хлопчаків. Розмовляючи з дорослими, не втримався від спокуси, без попередження навів на них фотокамеру і… за мить від несподіваного яскравого фотоспалаху здригнулися не тільки хлопчаки, а й дорослі.

«Ми тільки вчора вибралися з Горлівки, — пояснює один із батьків. — Ще не звикли до мирного життя, і тому така реакція. Діти потомилися у дорозі, вночі міцно спали, а я часто прокидався, за звичкою поглядав на вікно і прислухався, чи не стріляють».

Жителі міста, довго потерпаючи від обстрілів бойовиків, розповідають, що тривалий час сподівалися пересидіти небезпеку вдома. А коли почали розуміти хибність такого рішення, виїхати звідси вже було складно. І разом із дорослими заручниками ситуації стали діти.

«Обстріли тривали щодня, а ми майже тиждень не могли зв’язатися з тими, хто вивозив людей із цього пекла, — розповідає мати двох дітей Марина. — Аж потім вийшли на «гарячу лінію» «Донбас SОS» і чекали ще тиждень. Тепер усе позаду, але старший 15-річний син досі доліковує поранення. Він вийшов по хліб, а тут почався обстріл і снаряд вибухнув всього за кілька десятків метрів. Осколок навиліт пройшов через стегно хлопця».

Ця сім’я ховалася від обстрілів у власному будинку, а ось родина із дітьми трьох і дев’яти років мешкала у підземеллі. «Неподалік справжнє бомбосховище, але там води по коліна, тому облаштували власний погріб, — згадує батько. — Там і ночували, а іноді й днювали, коли нагорі було небезпечно. Найбільше шкода дітей: страшно, сиро, напівтемно… Навіть на психіку дорослих це дуже тисне, а що вже про них казати!»

Однією з головних причин, яка змушувала тут терпіти сваволю та обстріли бойовиками житлових кварталів, горлівчани називають відсутність інших варіантів. «У багатьох людей просто немає куди і за що їхати! — бідкаються вони. — У кого були кошти, ті могли найняти перевізників, які вивозили звідси об’їзними шляхами».

Усім іншим довелося терпіти й чекати, аж доки за тимчасове переселення взялися представники влади і особливо волонтери. А ще хтось зізнається: в лиху годину важко було залишити без догляду домашніх тварин. Приміром, житель зораного вздовж і впоперек снарядами і мінами селища Піски тривалий час доглядав тут семеро собак і двох котів. Аж коли нажахані чотирилапі після чергового обстрілу порозбігалися, чоловік нарешті пристав на пропозицію волонтерів перебратися на безпечну територію.

Там, де автобус не пройде

Людям, які тривалий час жили у неймовірно важких умовах під обстрілами, звичайно, треба співчувати і допомагати, але деякі з них, нерідко буває, свідомо стають у позицію ображених, звинувачуючи у своїх бідах усіх, окрім себе.

«Вони злі й сердиті на всіх, — ділиться спостереженнями волонтер, пастор церкви «Асамблея Божа» Сергій Косяк. — Нерідко лають і «ДНР», і законну владу, і всіх інших, бо ті, мовляв, їх «кинули». Часто доводиться буквально умовляти їх залишити тісні підвали і пожаліти дітей, які потерпають тут разом із ними. Останнім часом ми тільки з Горлівки вивозимо щодня по 100—120 осіб, усього вже понад тисячу горлівчан, і майже половина із них — діти».

 А тим часом у Донецькій області поряд зі звичайними автобусами вже почали використовувати за призначенням і два броньовані автомобілі для евакуації людей, які напередодні прибули сюди зі столиці. «Я вдячний Кабінету Міністрів за цей транспорт, — зазначив голова Донецької облдержадміністрації Олександр Кіхтенко, оглядаючи нову техніку в Краматорську. — Це дасть нам змогу вивозити людей із небезпечних місць, де поки що не вдається використовувати звичайний транспорт».

Броньовані КрАЗи, кожен із яких може взяти на борт по 20 пасажирів, — дуже корисний вид пересування дорогами, які прострілюють бойовики. Без роботи «бронебуси» не залишаться: тільки за один з останніх днів представники влади, співробітники ДСНС і волонтери вивезли з Авдіївки та Дебальцевого понад 500 місцевих жителів. Через спеціальні пункти, відкриті на залізничних вокзалах Костянтинівки та Слов’янська, евакуйовані виїжджають на місця тимчасового проживання на території Донеччини та інших областей України. Поза сумнівом, усі вони, а серед них дуже багато дітей та людей похилого віку, потребують психологічної та іншої допомоги. Отож штаб регіональної комісії з надзвичайних ситуацій при обл?держадміністрації задіяв усі структури і цілеспрямовано відправив до Святогірська, де розташувалася частина тимчасових переселенців, представників профільних департаментів. Фахівці проконсультували потерпілих земляків з питань переоформлення соціальних і пенсійних виплат, отримання медичної допомоги та влаштування дітей у школи і дитсадки.

Вивезення людей триває: громадська організація «Донбас SOS» повідомила про організований «зелений коридор» для жителів Дебальцевого, які прагнуть залишити зону запеклих бойових днів. Відповідно до повідомлення, безпечний шлях діяв у п’ятницю з 8-ї до 17-ї години. Як відомо, на припиненні вогню для евакуації людей наполягали в ЄС. Нарешті вдалося домовитися з бойовиками про функціонування гуманітарних коридорів, які для багатьох краян залишаються майже єдиною дорогою до мирного життя, від якого вони вже почали відвикати.