Вже незабаром випускники шкіл вирішуватимуть, куди піти вчитися. Абітурієнти з окремих районів Луганської області, які в силу нинішніх обставин не складають ЗНО, мають змогу вступити до українських вишів за спрощеною процедурою через освітні центри «Донбас-Україна». Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля три роки як евакуйований до Сєверодонецька. Сюди на навчання приїжджає чимало молоді з територій, тимчасово непідконтрольних Україні. Чи швидко вони адаптуються до нових умов? Про це говоримо із завідувачем кафедри психології та соціології доктором психологічних наук Юлією БОХОНКОВОЮ.
— Юліє Олександрівно, як учорашні школярі почуваються далеко від батьків, коли мамин борщ — лише по скайпу?
— Коли ми тільки-но евакуювалися у 2014-му, основна маса дітей, котрі в нас навчалися, були саме звідти. Перед ними постала дилема: чи вони евакуюються з нами, тобто з повноцінним, офіційним університетом, чи залишаються вдома, йдуть до університету-клону. Але багато молодих людей, враховуючи особливості віку, не замислюються, що буде завтра. Тоді включається батьківський чинник. І ця позиція може бути дуже різною.
У перший «військовий» набір студентів, який ми здійснювали в Сєверодонецьку, вступило багато місцевих молодих людей, але й тоді більшість студентів була із числа внутрішньо переміщених осіб, які подавали документи ще в Луганську.
Наступний набір вже був через Освітній центр «Донбас-Україна». У середньому відсоток таких дітей щорічно збільшувався. Така ж тенденція й нині, бо абітурієнти розуміють, що дипломи псевдоуніверситетів можуть діяти тільки всередині самопроголошених республік.
— Чи є відмінність між студентами першої й наступних хвиль? Чи стає їхній вибір більш усвідомленим?
— У цьому році ми бачимо позитивну динаміку: більшає кількість тих дітей, що нам телефонують, приходять на дні відкритих дверей. Для сучасного покоління молоді, як на мене, все вже зрозуміло: вони усвідомлюють, що їм потрібна Україна.
— Але за умови вступу до українського вишу, юнаки й дівчата — ще зовсім діти — опиняються сам на сам з усіма проблемами, зокрема й побутовими…
— Так, ми, звичайно, стикаємося з проблемою формування нових адаптивних можливостей для таких дітей. Спілкуємося з їхніми однолітками — місцевими жителями, просимо їхньої підтримки, щоб приїжджі не відчували себе чужинцями. До того ж ми всі ці три роки планомірно проводимо заходи, які допомагають через певні ігрові методики промальовувати проблеми, програвати, промовляти, щоб знівелювати можливі страхи і тривоги.
Проводимо зі студентами багато тестів. В основному це поведінкові, особистісні методики, визначення акцентуацій характеру, які або перешкоджають освоєнню чогось нового і комунікації з людьми незалежно від зовнішніх умов, або допомагають, вивчення адаптивних можливостей, стратегій поведінки, допінг-стратегій тощо. Це для нас дуже важливо, бо пов’язано з успішністю в навчальному процесі. Та й через призму власного досвіду (викладачі — теж переселенці!) показуємо, що успішною людиною можна бути тільки в нормальній державі.
Треба відзначити, що студенти з непідконтрольної території більш мотивовані навчатися успішно. Може, пройшовши через такі глобальні випробування, подолавши те, чого інші й не бачили, розуміючи, що в подальшому їм батьки не зможуть допомогти, а треба розраховувати тільки на власні сили, вони серйозніше за однолітків підходять до розв’язання своїх завдань.
— Чи часто такі діти їздять додому та що везуть туди?
— До речі, їм легше відірватися від дому, враховуючи вікові особливості. Одне з новоутворень цього віку — почуття дорослості, соціальна й інтелектуальна зрілість, індивідуальний стиль мисленнєвої діяльності.
З їхніх розмов — їздять додому дуже рідко. Розуміють, наскільки це складно й небезпечно. До того ж кожен перехід через контрольний пункт входу та виходу — це стресова ситуація.
Ситуацію згладжує інтернет, скайп і різні програми спілкування. Я так розумію, що частіше до них сюди приїжджають батьки, аби переконатися, що з дитиною все гаразд. І наші студенти з радістю показують, як цілими днями перебувають в університеті, бо тут купа заходів, і все — цікаво. В них немає часу на тугу. Загалом вільного часу мало. Ось це дуже сприяє адаптації.
Вважаю, що достукатися до тієї території ми можемо саме через студентів, яких тут навчаємо, а також вчимо розрізняти добро і зло.
Олена ОСОБОВА,
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+