Професійне, а почасти й життєве кредо військових хірургів — не зашкодити. Їхня робота — особлива філософія. Від уміння фахівця блискавично приймати рішення і правильно використовувати золоту годину залежить, чи виживе поранений, чи вдасться зберегти його від каліцтва. Кожне врятоване життя для хірурга — це власна перемога. Особливо тоді, коли інакше як дивом ситуацію й назвати не можна.
Чи були готові хірурги до надання медичної допомоги у перші дні неоголошеної війни на сході країни? Чи достатньо було на той час фахівців і чи вистачало медикаментів та обладнання, щоб оперативно і кваліфіковано надавати необхідну поміч пораненим бійцям? Цим «УК» поцікавився у провідного хірурга Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь» (ГВКГ) полковника медичної служби Ростислава ГИБАЛА.
— Ростиславе Віталійовичу, як військові хірурги зустріли початок воєнних дій на сході країни?
— Усі знають, що армію ще три роки тому бездумно скорочували. Льотчики не літали, танкісти не їздили, майже не проходили навчання, бо не було фінансування. Натомість військові медики щодня працювали в операційних. Ми виконували рутинну роботу, як у звичайних цивільних лікарнях. Надавали в госпіталях допомогу військовим і цивільним. Тому початок бойових дій не застав військових хірургів зненацька. Інша річ, що за минулі роки медицину не лише недофінансовували, а й скорочували військових лікарів. У перші найгарячіші дні справді бракувало лікарів для надання допомоги пораненим. Перед війною на східній території України скорочували чисельність війська — ми не збиралися воювати з північним сусідом. Тож і військових госпіталів там залишилося небагато. Тому велику кількість поранених і травмованих довелося госпіталізувати у цивільні медичні заклади.
Досить серйозною проблемою став брак досвіду. За останні 15-20 років з бойовою травмою стикалися лише ті лікарі, які побували в складі міжнародних місій ООН, НАТО в Африці, Європі. Решта займалися мирною хірургією. ДТП, вогнепальні і ножові поранення, поодинокі надзвичайні ситуації в армії — це ті випадки, на яких практикували мої колеги.
— А як змінилася ситуація нині?
— Тепер у зоні АТО працюють 4 повноцінні мобільні госпіталі, з яких поранених та травмованих після надання їм допомоги евакую?ють до двох стаціонарних військових госпіталів: у Харкові й Дніпрі. Дуже підтримують фахівці обласної лікарні імені Мечникова з Дніпра. Після надання необхідної допомоги пацієнтів евакуюють до інших військово-медичних клінічних центрів.
Великий внесок зробили цивільні лікарні, розташовані в зоні АТО. Це вже з часом за кожним із мобільних госпіталів закріпили зону відповідальності. І до кожного госпіталю прикріпили по 3-4 райлікарні. За рахунок працівників госпіталів сформували бригади підсилення, які складаються з хірургів, травматологів, анестезіологів та за потреби підсилюються нейрохірургом, судинним хірургом і терапевтом. Якомога швидше наближали спеціалізовану допомогу до поля бою. Завдяки цьому врятували багато життів, уберегли від ампутації чимало кінцівок. У перші дні слово «ампутація» було чи не основним у лексиконі лікарів. Ви гадаєте, лікареві легко прийняти рішення про ампутацію? Ні. Під час найактивнішої фази боїв поранених і травмованих везли дуже багато. Світу білого не бачили за фізичним навантаженням. А ще й психологічні моменти треба було долати. Чули від бійців і їхніх рідних усяке. Зопалу видавали прямо в обличчя: «Вам би лише різати». Та згодом усі ми підросли.
— Що змінилося у військовій медицині?
— За час бойових дій відновили або створили шляхи військово-медичної евакуації. Цим передовсім різниться цивільна медицина від військової. У мирний час цивільна медицина спрямована на те, щоб у конкретній лікарні прийняти пацієнта й надати допомогу до виписки. Після операції пацієнт на певний час нетранспортабельний, займає ліжко, і нового пацієнта не покладеш.
У військовій медицині є чітке розмежування рівнів надання допомоги і шляхи військово-медичної евакуації. Це зроблено для максимального збереження життя пацієнта і якнайшвидшого повернення його в лави.
Першу допомогу надають на полі бою. Вона має велике значення в подальшому процесі відновлення пацієнта. Від золотої хвилини до золотої години залежить життєдіяльність солдата. З поля бою пораненого чи травмованого доставляють до місця, де є лікар. Він коригує накладені джгути, додає знеболювальні, проводить протишокові заходи. Потім солдата транспортують у мобільний госпіталь чи бригаду посилення, які розташовані в райлікарнях. Це другий рівень. Тут відбувається перше оперативне втручання настільки, щоб врятувати життя пацієнта і відправити на наступний етап спеціалізованої допомоги.
На кожному етапі виконують певний обсяг допомоги і оперативного втручання. У такий спосіб рятуємо життя пацієнтові, не затримуємо його на шляху евакуації, відправляємо у сильніший госпіталь, не оголяючи центр за рахунок забирання фахівців на передній край. Так роблять у цивілізованих країнах. Сюжети про порятунок, евакуацію бійців часто демонструють закордонні кінематографісти. Думаю, суспільству не зайве знати про шлях, який долає поранений, а разом з ним і медики, аж до його одужання. Застосування евакуаційного ланцюга із залученням наземного і повітряного транспорту відрізняє військову медицину від цивільної.
На жаль, за останні 20 років у наших медичних вишах взагалі не було такої дисципліни, як військово-польова хірургія, військово-польова терапія. Лікарі, які закінчували медичні виші, нічого не знали про надання допомоги пораненим із бойовою травмою.
У райлікарнях досить часто припускалися помилок в обсягах оперативного втручання. Його або перевищували, і пацієнт затримувався на цьому етапі, або через недостатнє оброблення ран доводилося повторно оперувати. Інколи це спричиняло серйозні ускладнення. З появою груп посилення, в які з лікарень добирали кваліфікованих фахівців, ситуація поліпшилася. В короткі терміни зуміла зорієнтуватися в ситуації Українська військово-медична академія. Викладачі військово-польової хірургії їздили районними лікарнями й навчали колег азів польової хірургії.
— Нестачу військових медиків надолужували за рахунок мобілізованих цивільних лікарів. Яка ситуація нині?
— Військових хірургів не так багато в Україні. Тому на початку війни закрити всі точки на сході, не оголивши військових центрів і госпіталів у тилу, було неможливо. За мобілізацією призивали цивільних лікарів, які проходили тримісячні курси на полігоні —здобували знання з військово-польової хірургії тактичної медицини. І лише потім їх розподіляли по військових польових госпіталях чи медичних ротах. У польових госпіталях працювали мобілізовані і штатні офіцери військово-медичної служби — спільна робота збагатила знання і досвід тих і тих.
Будь-яка війна, на жаль, — це поштовх до розвитку хірургії, травматології, терапії. З часом з’являються нові препарати, методики лікування, операцій, витратні матеріали, апарати для електрохірургії, спеціалізованої хірургії. Під час військових дій новинки проходять апробацію з коліс, із них обирають найдієвіші. Нині вітчизняні травматологи вважаються найдосвідченішими у Європі в лікуванні бойових ран. Вони уміло застосовують вакуумну терапію, ультразвукову кавітацію, а сучасні методики, які застосовували в цивільній медицині, вдало впровадили в практику військово-польової хірургії. Наші травматологи брали участь у двох міжнародних конгресах із травматології. Їхні лекції було присвячено лікуванню бойової травми. Презентуємо власний досвід для європейських колег, досвід лікування, виходжування, застосування сучасних методик, реконструктивних операцій. Доповіді були справді успішними.
— Колеги з НАТО стали частими гостями у військових госпіталях. Розкажіть про це.
— Допомогу надавали майже всі країни Європи й Америки. Вона була різною. Консультативною — коли приїжджали лікарі й радили, як краще лікувати певний вид травми, до яких методик, що раніше не застосовували в Україні, слід вдаватися. Іноземні колеги приїжджали за власним бажанням. Так було з групою лікарів із Бундесверу і європейського контингенту НАТО. Вони в Україні підбирали пацієнтів і власним авіатранспортом евакуйовували їх у Німеччину, де в госпіталях оперували, реабілітували і повертали на Батьківщину майже дужими. Було чотири місії з Канади. Команда складалася з 30—35 осіб — хірургів, анестезіологів, анестезисток, операційних сестер. Вони прибували в Україну зі своїм обладнанням, інструментарієм, витратними матеріалами.
І оперували — звісно, не свіжі поранення і травми, а проводили відновлювальні і реконструктивні оперативні втручання за умови віддалених наслідків травм та поранень. Зокрема виконували операції з реконструкції лицевого та мозкового черепів, кінцівок, невролізи, операції на периферичних нервах. Пацієнтів визначали заздалегідь. Переговори проводили скайпом, надсилали за кордон характеристики і епікризи. Кожна місія провела приблизно по 30 операцій і додатково по 30—50 консультацій.
— Чим корисні були ці місії?
— Операції проводили на базі нашого центру за участю українсько-канадських бригад. Ми показували їм наслідки бойової травми — в Канаді таких випадків, на щастя, значно менше. А вони нам демонстрували елементи реконструктивно-пластичної хірургії.
— Чи маєте власний досвід надання лікарської допомоги на полі бою?
— Звісно, перебував на ротації в зоні АТО. Там виконував обов’язки головного хірурга АТО. Зауважу, що оперувати на полі бою не можна. Бо багато запитують, як це воно, працювати під кулями. Робота хірурга потребує операційної. Лікарі не беруть участі в бойових діях. Ми не комбатанти, ми лікарі. Наше завдання — не воювати зі зброєю в руках, а рятувати бійців. На землі можемо надати лише тактичну допомогу, азів якої навчають нині бійців. Третій рік війни притупив емоційність. Врятовано багато життів. Та пам’ять не відпускає випадків, коли привозили пацієнтів у стані клінічної смерті із великою втратою крові. За всіма законами пацієнт не мав шансів на одужання, однак інколи в операційній порушували стандарти і діяли всупереч. Переливали такі об’єми крові, які значно перевищували норми. І пацієнтів вдавалося реанімувати й прооперувати із вдалим фіналом. Отакі ситуації піднімають самооцінку. Розумієш, що ти щось зумів.
— Окрім традиційних методів лікування, нині йдеться і про новітні технології. Чи знайшла своє застосування регенеративна медицина?
— Я сказав би, що це медицина майбутнього. Занадто дорогі технології. Її застосування доречне на четвертому рівні надання допомоги, це не медицина свіжої бойової травми. Завдяки їй можна корегувати віддалені наслідки поранень. І така має бути. Однак через високу вартість навряд чи зможе найближчим часом наповнити військову медицину. Та операції з використанням регенеративних методик нашим бійцям проводять за рахунок благодійної і волонтерської допомоги у приватних клініках.
— А які зміни відбулися за час війни в державному ставленні до військової медицини?
— Припинилося скорочення штату військово-медичної служби. Покращилося забезпечення та шляхи доставки його в зону АТО. За кожну лікарню, польовий госпіталь відповідає кот?ри?йсь із військово-медичних клінічних центрів. Звернули увагу на підвищення рівня освіти. У всі державні виші повертаються кафедри військово-польової хірургії і терапії. Почали зважено підходити й до підготовки фахівців — шляхом прорахунку необхідної кількості певних спеціалістів у конкретних регіонах. Наша країна не збирається воювати, однак досвід переконує: кожна держава має бути готовою до воєнної агресії.
Ольга ПРОКОПЕНКО,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Ростислав ГИБАЛО. Народився 1971 року. 1997-го закінчив Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця, 2000 року — Українську військово-медичну академію. Працює з 2000-го в НВМКЦ «ГВКГ», з 2014 року — провідним хірургом НВМКЦ «ГВКГ».
Ми в Google+