З початку повномасштабного вторгнення рф світ дізнався про багато моторошних злочинів, які скоювали російські військові в населених пунктах України, серед яких — катування та вбивства мирних громадян. Скоювали росіяни в нашій державі і сексуальні злочини  і щодо жінок, і щодо дітей.

Українські правоохоронці із першого дня вторгнення рф у межах кримінальних проваджень збирають доказову базу про нелюдські дії загарбників на наших територіях.

Укрінформ розпитав у заступниці глави МВС Катерини ПАВЛІЧЕНКО про розслідування сексуальних злочинів росіян щодо українців, як шукають їх виконавців і як працюють з потерпілими відповідні спецгрупи поліції.

— Щодо злочинів росіян в Україні, зокрема сексуальних, скільки загалом поліція відкрила кримінальних проваджень?

— Нацполіція задокументувала уже близько 20 тисяч кримінальних проваджень за фактами скоєння росіянами злочинів на території нашої держави. Щодо сексуальних злочинів, то про цю статистику я б говорила обережно, тому що вона повною мірою не розкриває тієї ситуації, яка була насправді.

Слідчі підрозділи поліції відкрили більш як 20 кримінальних проваджень про скоєння сексуальних злочинів російськими окупантами. Наголошую, що у цих 20 справах може бути кілька випадків сексуального насильства щодо кількох потерпілих або скоєних кількома злочинцями. Тобто не варто говорити, що 20 випадків — це 20 кримінальних справ. Частину з цих проваджень прокуратура передала в СБУ для подальшого розслідування.

— Щодо передачі частини цих справ з поліції до СБУ для подальшого розслідування. Чому відбувається такий розподіл?

— Стаття 438 Кримінального кодексу України, що стосується порушення законів та звичаїв війни, підслідна СБУ. Але в кожному окремому випадку підслідність визначає прокуратура. Наше завдання — виявити і задокументувати цей злочин. Потім прокуратура дивиться матеріали справи, з’ясовує, наскільки цей злочин може бути, наприклад, пов’язаний з іншими провадженнями щодо порушення законів та ведення війни, які перебувають у підслідності СБУ. Матеріали такої справи можуть бути пов’язані з іншими злочинами однією територією, одними й тими самими підозрюваними чи потерпілими.

З огляду на ці критерії прокурори дивляться, чи направити ту чи іншу справу до СБУ, чи залишити її в Нацполіції. Тобто визначає, куди направити справу, Офіс Генпрокурора.

— Які особливості і складнощі в документуванні цих злочинів для правоохоронців?

— Ми розуміємо, що сексуальні злочини — це дуже латентні і складні злочини, коли люди не готові, не хочуть про це говорити і хочуть максимально швидко про це забути. Не кожна людина буде щодо цього звертатися до поліції, і ми не маємо права змушувати потерпілих переповідати ці історії.

Нацполіція документує ці злочини за трьома напрямами. По-перше, це дзвінки, які надходять на лінію 102, і заяви в письмовому вигляді до поліції. По-друге, це робота спеціалізованих поліцейських груп, коли вони виїжджають у населені пункти і спілкуються там з мирним населенням, запитують, що вони знають про ці злочини і чи готові вони про них повідомити. По-третє, це соцмережі та ЗМІ.

Нині сексуальні злочини щодо мирного населення фіксують не обов’язково за заявою потерпілої особи, а, згідно зі статтею 438 Кримінального кодексу, як воєнні злочини.

Тобто якщо є інформація в інтернеті, ЗМІ про цю ситуацію, то це теж перевіряють, і якщо доказів більш-менш достатньо, то відкривають кримінальне провадження.

Проте не завжди вдається зібрати всю максимальну доказову базу, достатні свідчення або знайти свідків, щоб сформувати належні докази, аби потім передати їх до суду.

— Щодо роботи спецгруп поліції для документування таких злочинів. Скільки їх існує? За яким принципом формуються ці групи? У скількох областях України вони вже працюють?

— Основна їхня мета — виявлення, документування цих злочинів на деокупованих територіях і, що найважливіше, інформування потерпілих про можливість отримання ними комплексної допомоги. Групи їздять на деокуповані території, спілкуються  з мирним населенням і так виявляють сексуальні злочини. Вони поширюють брошури, де зазначено, що таке сексуальний злочин, як його розпізнати, куди треба звернутися, де можна отримати допомогу.

Ці групи було створено з числа поліцейських, які раніше працювали з домашнім насильством, мають певні навички спілкування з потерпілими і з дітьми зокрема. До їх складу входять ювенальні поліцейські, слідчі, патрульні, обов’язково психологи, тому що психолог у такому спілкуванні може вивести розмову в правильне русло. Ці групи поліції працюють з 18 квітня на Київщині, з 10 травня — на Сумщині, з 31 травня — на Чернігівщині. На Київщині ця група працює найдовше, вже опрацьовано більш як 40 населених пунктів та виявлено близько 15 випадків сексуального насильства. Кожен із цих випадків ще додатково перевіряли, окремо правоохоронці спілкувалися з потерпілою особою, наскільки вона готова до того, щоб ця ситуація знайшла відображення у кримінальному провадженні.

Поліція не надає потерпілим комплексну допомогу. Тому ми інформуємо людину, де можна одержати підтримку: це і соцслужби, і МОЗ, і це також безплатна правова допомога.

— Чи планують починати роботу цих груп поліції в інших областях України?

— У планах є робота аналогічних груп і на інших територіях, які звільнятимуть від росіян. Нині ми розглядаємо Миколаївську область, можливо, Харківську.

 Чи надходить до вас інформація про скоєння таких злочинів на територіях, які наразі захоплені росіянами?

— Так. І ми всі ці випадки фіксуємо. Однак розуміємо, що якби був доступ до цих територій і можна було проводити слідчо-оперативні дії, огляди, опитувати потерпілих і свідків, то доказова база була б більшою. Але такі злочини не мають строку давності. Усі ці злочини взагалі не мають мати місця у нашому житті у ХХІ столітті в демократичному суспільстві. І незалежно від того, коли їх буде виявлено, їх зафіксують і розслідуватимуть.

— Чи проводять експертизи щодо скоєння цих злочинів росіянами, коли знаходять тіла громадян, загиблих унаслідок ведення бойових дій?

— На території України, за даними Нацполіції, більш як 1600 неідентифікованих тіл. Але певна кількість територій ще перебуває під окупацією, і ми розуміємо, що ця картина не повна.

Наприклад, на Київщині, мабуть, було найбільше виявлено закатованих тіл мирних громадян. І там справді у кожній окремій ситуації тіло оглядали і направляли на проведення експертиз, встановлювали причину смерті. Але хочу сказати, що не в кожній ситуації можна провести експертизу на предмет сексуального насильства. Тому що, наприклад, на Київщині дуже багато знаходили тіл, які повністю обгоріли. І в такому стані тіло вже не може піддаватися жодним експертизам.

Ми розуміємо, що окупанти спалювали тіла, щоб приховати сліди інших злочинів. Тому там, де можливо проводити експертизи тіл на предмет сексуального насильства, їх проводять.

— Які особливості опитування потерпілих від цих злочинів?

— Ті правоохоронці, які входять до складу спецгруп поліції для документування таких злочинів, і психологи керуються принципом «не нашкодити». Тобто якщо людина не готова йти на контакт, ніхто не змушуватиме її писати заяву в поліцію чи говорити щось ще або проходити, наприклад, якісь експертизи.

Справа поліцейських, які виїжджають на місце, — пояснити, що зґвалтування — воєнний злочин, що надання інформації і співпраця із правоохоронцями надасть змогу зібрати доказову базу і довести цю справу до міжнародного суду, показати, що такі злочини скоювали як геноцид українського народу.

— Щодо пошуку росіян, які скоювали на наших територіях ці злочини. Як це відбувається? Шукають лише виконавців чи і їхніх командирів також?

— Звісно, що встановлюють також і командирів. Щодо того, як це відбувається, то спочатку встановлюють перебування на території України, де було скоєно злочин, тієї чи іншої військової частини рф. Потім ідентифікують окремих військових рф, які служать у цій частині. Зокрема перевіряють камери на будинках, які були там встановлені і збереглися і до яких залишився доступ, перевіряються документи, які залишилися.

Правоохоронці досліджують соцмережі. У нас дуже успішно працює кіберполіція. Вона оперативно опрацьовує всю інформацію, яка доступна в інтернеті і зокрема міститься і на російських доменах, каналах, щоб ці дані зібрати, опрацювати і встановити безпосередньо причетних до скоєння злочинів осіб. Також перевіряють та ідентифікують тіла вже вбитих окупантів, визначають, з якої вони були частини, беруть їхню ДНК. Так складається загальна картина злочинців, які перебували на тій чи іншій території.

Якщо говорити про сексуальні злочини, то правоохоронці вже встановили три особи російських окупантів, які вчиняли сексуальне насильство щодо цивільних на території України. Два із цих випадків були на Київщині, один — на Чернігівщині.

— Раніше ви сказали, що журналісти мають ставитися обережно до висвітлення історій сексуального насильства, оскільки це може вплинути на осіб, які хотіли б звернутися до правоохоронців, щоб повідомити про нові випадки. Чи можете дати інші поради щодо висвітлення цієї теми?

— Ми маємо дуже обережно підходити до тієї інформації, яку висвітлюємо, загалом, і тим більше, коли висвітлюємо такі теми. Ми маємо говорити про ці злочини, не можемо їх замовчувати, але говорити про це слід максимально обережно, професійно і дотримуватися етики, і  журналістської зокрема.

Якщо все-таки потерпіла особа вирішила розповісти про те, що з нею сталося, то я рекомендую зберігати її конфіденційність: не показувати обличчя, місце проживання. Тому що якщо це, наприклад, невелике село, то люди, які там проживають, можуть упізнати жертву і потім її засуджувати чи звинувачувати.

Також не потрібно змушувати постраждалу особу вдаватися в деталі того, як це було. Не потрібно примушувати переповідати цю історію, якщо людина не хоче цього робити. Варто підтримати людину, яка все-таки розкриває цю історію. Але не варто до неї торкатися, щоб не порушувати її особистий простір і не провокувати її на сльози.

Не рекомендую, наприклад, передавати контакти потерпілої особи представникам інших ЗМІ. Адже те, що людина у певний день виявила бажання про це говорити, не означає, що вона може говорити про це безкінечно, щодня і різним журналістам.

— Поговорімо і про питання домашнього насильства. Чи спостерігається з початку повномасштабного вторгнення рф в Україну збільшення кількості звернень до поліції про ці вчинки щодо жінок і дітей? Чи можна говорити про зростання кількості таких злочинів цьогоріч?

— До початку повномасштабного вторгнення рф у нас фіксували приріст таких заяв. Ми це пов’язували і з кращою роботою поліції, і з підвищенням рівня довіри населення до поліцейських, і з підвищенням обізнаності громадян щодо того, що таке домашнє насильство. Але в період повномасштабного вторгнення рф у нас кількість повідомлень про вчинення домашнього насильства дуже сильно впала.

І ми розуміємо, що на це теж є об’єктивні причини. Зокрема, люди перебували в шоковому стані й не повідомляли про це. Дуже багато членів різних родин взагалі роз’їхалися — наприклад, жінки з дітьми виїхали за кордон, а чоловіки залишилися на території України, бо не можуть виїжджати. Певні території перебувають під окупацією, і до них немає доступу підрозділів поліції. І усе це у комплексі також вплинуло на те, що кількість відповідних заяв істотно зменшилася.

Якщо говорити мовою цифр, то за чотири місяці повномасштабної війни поліцейські зареєстрували близько 55 тисяч повідомлень про домашнє насильство в усій Україні. Розглядаючи за регіонами, можемо констатувати, що більшість таких заяв надійшла із Львівської, Закарпатської, Івано-Франківської областей, тобто з західних регіонів України. Було відкрито 527 кримінальних справ за фактами вчинення домашнього насильства.

Для порівняння: за аналогічний період 2021 року, до повномасштабної війни, за березень — червень було зареєстровано 113 тисяч таких повідомлень. Оцінювати, позитивна це чи негативна динаміка порівняно з минулим роком, можна по-різному.

— Перейдімо до питання гендерної політики в МВС і зокрема до того, що до захисту України залучені і жінки, і чоловіки. А скільки жінок із числа працівників МВС боронять Україну на фронті і скільки їх загинуло з початку вторгнення рф?

— Загалом жінок, які працюють у підрозділах МВС, зокрема Нацполіції, Нацгвардії, ДСНС, Держприкордонслужбі та Державній міграційній службі, налічується 66 тисяч. Із них 6 тисяч несуть службу в Нацгвардії, 400 з них належать саме до керівного складу НГУ. Більш як 25 тисяч жінок працюють у лавах Нацполіції, з них 2 тисячі — на керівних посадах. У Держприкордонслужбі налічується більше як 11 тисяч жінок, з них майже 150 — на керівних посадах. Рятувальниць у нас 12 тисяч, і 4,5 тисячі жінок працюють у Державній міграційній службі України.

5 тисяч 640 жінок із системи МВС України мають статус учасника бойових дій. На превеликий жаль, 25 жінок із системи МВС загинули, обороняючи Україну. У нас також є інформація про тих жінок, які пропали безвісти, перебувають у полоні, тож щодо цього картина може бути неповною.

Марія ГОНЧАР,
Укрінформ, Київ

(Надруковано зі скороченнями)