—То як з вагонами? Знову немає? Ми ж підводимо польських партнерів! — за такою емоційною телефонною розмовою з представником Рівненського відділення Львівської залізниці застала на робочому місці директора ПАТ «Томашгородський щебеневий завод» Віктора Бунечка.

Не встиг він покласти слухавку, як на мобільному висвітився код Польщі:

— То цо там з тємі вагонамі? — перепитує президент компанії «Гранкруш», що у Хелмі. І вкотре, не почувши позитивної відповіді, «приправляє» розмову відомим ненормативним слівцем.

Віктор Бунечко радіє: ось вона, валюта держави, у тисячах тонн щебеню. Фото надане автором

Відповідальності немає

«Схожа ситуація, на жаль, уже стала звичною, — розповідає директор Віктор Бунечко. — Електронні заявки на потрібну кількість вагонів у нас приймають справно, розрахунки центр транспортної логістики Укрзалізниці контролює жорстко: маємо провести попередню оплату за використання вагонів за три доби, причому неодмінно з урахуванням обсягів попереднього відвантаження, та ще й, наче провидці, передбачити тип вагона, який, можливо, до нас  приїде. А може, й не приїде — бо за забезпечення вагонами центр транспортної логістики відповідальності не несе. Нонсенс! Тобто якщо у нас оплачений, скажімо, напіввагон, а нам пришлють обрізний цементовоз, то цих коштів до уваги не беруть! Це все одно, що ви прийшли в магазин купити кілограм ковбаси, а вас змушують оплатити цілих три, та ще й наперед спрогнозувати, яку саме їстимуть ваші домочадці».

Йдемо на територію підприємства, де «мертвим багажем» лежать гори щебеню різноманітних фракцій: ось зокрема той, на який з нетерпінням чекають у Польщі, нагадує відбірні макарони з твердих сортів пшениці. Виявляється, компанія «Гранкруш» постачає щебінь, що імпортують з України, для будівництва автомагістралей та залізничних колій для всієї Польщі. Тож її партнери теж зазнають  збитків!

— Раніше всі 13 кар’єрів Рівненщини, що розташовані на Українському кристалічному щиті, мали переважно російські ринки збуту, —  коментує директор. — Тепер працюють лише чотири, та й ті на третину потужності. Приміром, нам вдалося переорієнтуватися: ми провели атестацію продукції, отримали сертифікати її якості, що відповідають стандартам ЄС, знайшли партнерів у Польщі та Литві, уклали з ними угоди…

Він розповідає про це легко, але за кожним словом, зрозуміло, — величезна робота. Та й взагалі дивуюся, як цей досвідчений керівник тримається  за такої, з дозволу сказати, економіки навиворіт.

Адже Укрзалізниця під корінь рубає всі ці напрацювання, хоча каменярі вже платять їй навіть за доставку порожнього вагона по під’їзній колії! А ще — самі ремонтують морально та фізично застарілі конструкції, бо часто вони небезпечні.

У пошуках виходу із ситуації підприємство домовилося про вагони із сусідами-білорусами. Та тут — нова перешкода: виявляється, за кожен іноземний вагон, за міжнародними угодами, щодоби треба платити 22 швейцарських франки! Причому «лічильник» працює з моменту їхнього  перебування на території України. Звісно, це позначається на вартості продукції. Втім, одного разу директор таки замовив вагони навіть на цих «драконівських» умовах — у Євросоюзі чекали на щебінь. Але… їх забрали на перевезення руди! Відповідь із Львівської залізниці була такою: це державні вагони Республіки Білорусь, а ми теж подавали на них заявку. Одне слово, томашгородці знову спіймали облизня. А монополіст лише нагадав, хто господар, та, власне кажучи, засвідчив масштаб проблеми.

Як же розірвати це замкнене коло?

Оплата лише за три доби

Насамперед, вочевидь, провести інвентаризацію наявних у країні вагонів і використовувати їх за чітким графіком, кажуть директори рівненських щебеневих кар’єрів. Якщо вони знатимуть, скільки транспорту їм нададуть, то формуватимуть саме таку виробничу програму. А вже під неї задіють і відповідних фахівців.

Хоча фахівці — окрема, не менш складна тема. Місцеві жителі, яким засліпив очі нелегальний бурштин, на «біле» щебеневе виробництво не поспішають. Тож доводиться шукати машиністів та дробильників по всіх усюдах. Нині у вагончиках на території Томашгородського щебеневого заводу живуть фахівці із Запоріжжя та Дніпродзержинська. Ці чоловіки, звісно, приїхали, щоб прогодувати родини, і чекають оплати за обсяг виготовленої продукції. А їхні заробітки й, отже, валюта держави — ось вони, лежать  просто неба! Податки (і чималий земельний, і екологічний) підприємство сплачує вчасно та сповна. Вже не кажу про те, як за таких умов виконати законодавство України про працю, відповідно до якого людина має відпрацювати 8 годин.  За понаднормову працю передбачено подвійну оплату,  але ж ніхто не знає, коли будуть вагони…

— То хто з місцевих зважиться на таку нестабільність? От і йдуть у центри зайнятості, де отримують 70 відсотків попередньої зарплати, і голова ні за що не болить! Тим часом наші ПТУ готують продавців, рестораторів, у кращому разі — майстрів сільського будівництва: вочевидь, прямісінько для роботи в Росії чи Польщі, куди хлопці одразу й вирушають! Але ні машиніста екскаватора, ні бурильника, ні токаря ніде не можу навчити навіть коштом підприємства! — порушує ще одну, надважливу, проблему диспропорції на ринку праці директор.

Тож проблема на проблемі їде і нею ж поганяє. Виробничники добряче кредитують державну монополію — залізницю — та ще й змушені грати за всіма її правилами. Хоч скільки зверталися з проханням проводити попередню оплату хоча б за одну добу, у відповідь отримували лише ультиматуми: або за три доби, або взагалі нічого не отримаєте. Сказано ж: монополіст. До речі, коли я попросила зустрітися і прокоментувати ситуацію керівника Рівненської дирекції залізничних перевезень, він порадив звернутися письмово у… прес-службу Львівської залізниці: без «вердикту» згори тут нічого не коментують. І це ще одне підтвердження:  зміни у відомстві вкрай потрібні!

Тому тепер уже Всеукраїнська асоціація виробників нерудних будівельних матеріалів звернулася до Антимонопольного комітету України  щодо зловживання монопольним становищем ПАТ «Українська залізниця» на ринку вантажних перевезень.

Наступним кроком буде звернення виробничників до судів з приводу  невиконання залізницею зобов’язань, передбачених в угодах.

Тільки кому стане легше від того, що країна застрягне в судах: людям, які приїхали заробити на шматок хліба своїм дітям? Бюджетникам, котрі, вочевидь, недоотримають обіцяних підвищених зар?плат? Чи територіальним громадам, які теж мали б розвиватися завдяки податкам таких підприємств? Уже не кажу про імідж держави у країнах-партнерах з Євросоюзу… Болить!

ДОВІДКА «УК»

ПАТ «Томашгородський щебеневий завод» нині виготовляє 0,5 мільйона тонн щебеню на рік, тут працюють 125  людей. Це приблизно третина потужності підприємства. Окрім нього, на Рівненщині працюють ПАТ «Рафалівський кар’єр», ТзОВ «Вирівський кар’єр», який має німецьких інвесторів, та Клесівський кар’єр нерудних копалин «Технобуд», що належить до відомої французької компанії «Лафарж». Спільною проблемою для всіх є брак вагонів для відвантаження готової продукції.