Лепеха, або як ще називають цю рослину, аїр, а також м’ята, меліса, полин, васильки, гілки клена, липи — це лише невеликий перелік різнотрав’я, яким цими днями українці прикрашають оселі. Все це духовна символіка християнського вчення: як природа навесні оновлюється квітами й зеленню, так і сама Церква, всі християни оновлюються силою Святого Духу. На порозі одне з дванадцяти найважливіших річних християнських свят — П’ятидесятниця, або Зіслання Святого духу, День Святої Трійці. Святкують його через п’ятдесят днів після Великодня. Люди цей день називають ще й Зеленими святами.

Настоятель громади преподобного Серафима Саровського УПЦ (КП) протоієрей Максим Борсук розповів, що в Україні так склалося історично. В одному святі поєдналися язичницькі й християнські звичаї.

Освячене зілля — оберіг

Прикрашання оселі зелом, заборона купатися цього дня у водоймах родом із прадавніх часів. Церква протягом усієї земної історії проповідує язичницькому світу християнські істини, тому багато українських традицій набули змісту новозавітного — те, що на користь людині, не підпадає під заборону. Тому нічого поганого не вбачає в дотриманні християнами певних традицій. Звісно, в кожному регіоні вони власні. Приміром, цього дня в окремих населених пунктах після літургії священик і люди з хоругвами йдуть до криниці, щоб освятити воду. Після водосвяття священик обходить господи жителів і окроплює їх святою водою як знак оновлення, освячення в Бозі. Панотець нагадує, що зілля на стінах чи на підлозі після свята треба спалити, а не розкидати.

Часом звичаї мають таке глибоке коріння, що сучасники вже й пояснити не можуть, що вони означають. Із власного дитинства пам’ятаю, що до Зелених свят мама не дозволяла заносити в хату, ба, навіть зривати першоцвіт. Пояснювала, що лише після троїцького освячення можна прикрашати оселю квітами.

Отець Максим радить зосередитися не на прикрашанні оселі, а на духовній наповненості. Він нагадує, що субота перед Трійцею поминальна. Тож важливіше прийти до церкви на службу і помолитися за спочилих у Бозі родичів, знайомих, братів і сестер у вірі. Також потрібно пам’ятати про самогубців. Священик пояснює, що молитися і за таких треба, але в домашніх молитвах. Церква не відспівує і не молиться за тих, хто сам собі заподіяв смерть — відлучив себе від церкви.

Фото Володимира ЗАЇКИ

Рай і пекло починаються на землі

Щоправда, панотець і з цього приводу має власну думку. Про неї він розповідає й учням Київського військового ліцею імені Івана Богуна, де проводить заняття. Священик воліє, щоб хлопці розумілися на елементарних поняттях. Скажімо, він запитує їх про рай і про пекло. І коли ті майже усі розповідають про квітучі сади, безтурботність перебування в раю і навпаки — про вічний смуток та казани з булькаючою субстанцією у протилежному вимірі, отець Максим намагається пояснити й переконати, що рай і пекло починаються тут, у земному житті.

— На мою думку, рай і пекло — це передусім не місце радості або страждання, а стан душі, не місце освячує людину, а навпаки, людина освячує або спотворює той світ, у якому перебуває, — каже він. — Тому в повсякденні нескладно визначити, до чого тяжіє людина за вчинками і словами. Тож раджу поглянути на зміст свого життя просто зараз.

Спілкуючись із богунівцями, отець Максим виявив, що з хлопцями, які називають себе атеїстами, цікавіше, ніж з тими, хто вважає себе віруючими. І пояснює: віруючі пасивні у спілкуванні. Лише за назвою християни. Атеїсти активні, цікаві в розмові, шукають істину і ставлять живі запитання, що стосуються релігії й віри.

— Ставлюся до цього з розумінням, без ілюзій. У них на першому місці навчання, спорт, інтернет, з підліткового віку цікавляться дівчатами, і це нормально. Учні знають, де за потреби можна мене знайти, — каже священик. — Часто до нас ідуть як до психологів по пораду. Доводилося зустрічатися і з військовими, які повернулися із зони АТО. Важко слухати їхні історії. Запам’ятав одного бійця, який був на межі відчаю. Війна, поранення, полон, знущання. Крім відчаю, нічого не було в його словах. Поговорили раз, другий, і я йому розповів таке: є три пастки, які крадуть у людини щастя: жаль за минулим, тривога за майбутнє, невдячність за теперішнє. Минуле вже позаду, воно ніколи не повернеться, а майбутнє — то ілюзія, тому потрібно жити сьогоденням і бути вдячним. Побачити, на що ти багатий тепер: батьки, дружина, діти, друзі, які тебе люблять, а побачивши, подарувати їм радість спілкування і бути щасливим.

Про хустку в церкві

А якби серед учнів ліцею були дівчата, то ви вимагали б носити хустинки і довгі спідниці? Поцікавилася й таким. Виявляється, у кожній парафії власні традиції, які запроваджує настоятель храму. А робить це лише з виховною метою. Церква має виконувати й таку функцію. Та про дівчат у хустках отець Максим має власну думку.

— Не бачу сенсу в тому, що маленьку дівчинку запинають хусткою. В ній тільки зародилося життя, і його красу треба підкреслювати і прищеплювати любов до нього. Заплетіть дівчаткам квіти у коси, нарядіть у вінки згідно з українською традицією, — зауважив отець Максим.

За його словами, за старозавітних часів, до Різдва Христового, жінка, перебуваючи в церкві, мала вдягати щось на кшталт паранджі, щоб ані станом, ані рухом голови не спокушати і не відволікати від молитов чоловіків. Виходить, що з плином часу від довгого вбрання залишився маленький шматок матерії. За іншою версією, яка все-таки ближча нам, дівчина після заміжжя носила хустку, і це означало, що вона перебуває під покровом любові свого чоловіка. Це ніби як знак «стоп» для хлопців. Якщо так, то для сучасниць, вочевидь, достатньо обручки на правиці.

А ще протоієрей розповів про наявність у сучасних християн дволикості. Каже, що якщо людина віддає перевагу брюкам чи джинсам, то не треба заради того, аби хтось чогось не сказав, вбиратися в незручну канонічну сукню чи спідницю. До храму потрібно ходити в повсякденному одязі, і бути таким, яким ти є. Так можна сказати і про душу. Тож священик порадив знаходити таку церкву, де ніхто не зробить зауваження з будь-якого приводу, бо людина приходить у храм до Бога, а Бог дивиться не на зовнішній вигляд, а на серце.