75 РОКІВ ВОЛИНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ

ПОГЛЯД. Після катастрофічних поразок, яких зазнав СРСР після нападу Гітлера, Сталін був готовий віддати німцям Україну, уклавши за прикладом Леніна аналог «похабного» Брестського миру. Однак зондаж, проведений через болгарського посла у Москві, закінчився нічим, бо біснуватий фюрер вирішив, що може здобути все.

Єдиною надією Сталіна став союз із Великою Британією, адже аж до грудня 1941 року США зберігали нейтралітет. Однак англійці, які номінально вступили у Другу світову війну через напад Гітлера на Польщу, вимагали від СРСР денонсації пакту Молотова—Ріббентропа, визнання польського уряду в еміграції та встановлення з ним дипломатичних відносин. Сталін змушений був пристати на ці вимоги, хоча поляки вважали, що СРСР погодився на відновлення довоєнного радянсько-польського кордону, а радянські дипломати переконували, що йдеться лише про згоду на перемовини про нову лінію розмежування.

Це стало передумовою трагедії 1943 року на територіях, які фактично стали спірними. Німецькі окупанти теж долили оливи у вогонь братовбивчої війни, керуючись озвученим Еріхом Кохом принципом: «Нам слід добитися того, щоб поляк під час зустрічі з українцем хотів його вбити, і щоб українець, побачивши поляка, також хотів його знищити».

На Волині, де частка етнічних поляків серед населення не перевищувала 10—15%, створена гітлерівцями поліція і місцеві адміністрації формувалися переважно із представників цієї національної меншини. Натомість на Холмщині і Люблінщині окупанти діяли навпаки, роблячи ставку на колаборантів із числа українців. Це стало однією з причин того, що до давніх національних образ додалися нові, спровокувавши криваве міжетнічне протистояння.

Більшість польських істориків звинувачує у розв’язанні братовбивчої війни на Волині українських націоналістів, які, мовляв, у ніч із 10 на 11 липня 1943 року атакували півтори сотні польських сіл, убиваючи всіх без розбору. Однак трагедія українського села Красний Сад, повністю знищеного поляками ще 19 квітня 1943 року, наочно доводить безпідставність тверджень про винуватість лише однієї сторони конфлікту.

Нині вважається, що під час подій, які в Україні називають Волинською трагедією, а в Польщі й Росії — Волинською різнею, загинуло щонайменше 35 тис. поляків та лише кілька тисяч українців. Насправді достовірність цих підрахунків досить сумнівна.

На відміну від України, де дослідження Волинської трагедії є справою краєзнавців-ентузіастів, у Польщі все — навпаки. Це обумовлює не лише у рази більший обсяг фактажу, а, хоч як це прикро, заангажований його відбір та інтерпретацію. Зокрема, волинський історик Ярослав Царук вирішив перевірити дані закордонних колег, за якими у Володимир-Волинському районі жертвами міжетнічного протистояння стали лише 80 українців та аж 1915 поляків. У підсумку було встановлено конкретні прізвища 1244 українців (із загалом 1454 загиблих наших одноплемінників), убитих поляками, і підтверджено смерть лише 430 поляків.

Погодьтеся, що це напрочуд промовисті факти, хоча, за великим рахунком, ми не маємо мірятися із поляками кількістю жертв, бо кожна з них — чиєсь конкретне життя. Набагато важливіше працювати над тим, щоб трагедія минулого ніколи не повторилася, а пам’ять про загиблих не роз’єднувала два наші народи.

Для цього треба дати чесну відповідь на нібито прості питання. Чи загони УПА, так само як загони Армії Крайової в Польщі, мали право захищати свою землю і земляків? Чи чесно говорити лише про Волинську різню та її жертви серед поляків, не згадуючи про аналогічні злочини проти українців на територіях, які тепер належать Польщі, де наші земляки були безправною і беззахисною національною меншістю? Чи не прагнення зберегти західноукраїнські землі у складі відродженої польської держави є передумовою кривавих подій, від яких виграли лише німецькі нацисти і радянські більшовики?

Йдеться не лише про минуле, а насамперед про наше сьогодення. П’ять років тому аж 148 народних депутатів України підписали звернення до сейму Польщі з вимогою визнати Волинську трагедію геноцидом проти поляків із нібито «сотнями тисяч» жертв. Не відстають від наших нардепів-зрадників, як назвав їх Леонід Кравчук, ті польські парламентарії, які чомусь не вважають геноцидом знищення радянською владою у 1937 році 110 тисяч етнічних поляків, зате вимагають від України одностороннього покаяння за дії партизанів-повстанців на Волині у 1943 році.

110 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПЕТРА ГРИЩЕНКА

Українська слава Балтики

ГОРДІСТЬ. Найрезультативнішим підводним човном радянського флоту в роки Другої світової війни за кількістю потоплених кораблів ворога стало торпедно-мінне судно «Л-3», бойова рубка якого — експонат меморіального комплексу на Поклонній горі в Москві. Командирами легендарного човна були українці Петро Грищенко і Володимир Коновалов.

75 РОКІВ БИТВІ ПІД ПРОХОРІВКОЮ

Розгромна перемога танкістів

МІФОЛОГЕМИ. Багато хто вважає найбільшою танковою битвою ХХ ст. протистояння під Прохорівкою, де під час боїв на Курській дузі нібито зійшлися 800 радянських і 700 німецьких броньованих машин. Яскраве зображення цього начебто переможного поєдинку широко розтиражоване в кіно, а чимало істориків заявляють, що прохорівське поле не менш легендарне, ніж Бородінське чи Полтавське.

Однак документи засвідчують, що восьми сотням радянських танків 5-ї танкової армії під командуванням генерала Ротмістрова протистояло лише 273 броньовані машини противника. Результатом поєдинку стала втрата радянською стороною 334 одиниць техніки і всього 55 — ворогом, із яких лише п’ять танків не підлягали відновленню та були кинуті на полі бою.

Промовистий факт: Сталін, розлючений бездарною втратою цілої танкової армії, навіть погрожував віддати під трибунал майбутнього головного маршала бронетанкових сил СРСР. Однак у Ротмістрова знайшлися впливові заступники, які чітко усвідомлювали, що у випадку об’єктивного розслідування будуть відповідати разом із ним. Як свідчать мемуари командуючого 5-ю танковою армією, що була кинута у наступ із важкого маршу, для нього повною несподіванкою стала зустріч із сотнями німецьких танків, проґавленими повітряною розвідкою і командуванням фронту.

Радянські історики замовчували, що у бою під Прохорівкою взяли участь лише 15 новітніх німецьких «Тигрів», поява яких на Курській дузі не стала несподіванкою для радянської сторони. Однак навіть модернізовані гітлерівські танки Т-3 і Т-4, на яких німці встановили потужніші гармати і посилили лобову броню, у 1943 році вже стали грізними супротивниками легендарної «тридцятичетвірки».

Знайому нам за численними пам’ятниками модифікацію Т-34 із гарматою калібру 85 мм почали випускати лише з 1944 року, а на Курській дузі воювали ще машини із 76-мм озброєнням. На відміну від «Тигрів», які вражали ворожі танки із відстані 2 км, вогонь Т-34-76 був ефективним на відстанях менше 500 метрів.

Однак у розгромленої під Прохорівкою 5-ї армії Ротмістрова, крім півтисячі вже морально застарілих модифікацій Т-34, були ще три сотні Т-70, масовий випуск яких у СРСР розпочали навесні 1942 року. «Кращий легкий танк Другої світової війни», як називали цю машину, мав неефективну проти танків 45-мм гармату та броню, здатну протистояти хіба що стрілецькій зброї.

Навіщо в СРСР за роки війни «наклепали» аж понад 8 тисяч Т-70 і чим керувалися, продовжуючи аж до кінця 1943 року випускати вже застарілі Т-34-76, міг пояснити хіба що «ефективний менеджер» Сталін. Однак результат масового танкового побоїща під Прохорівкою наочно засвідчив, чого варті ці броньовані машини у поєдинку навіть із модернізованими німецькими Т-3 і Т-4, не кажучи вже про «Тигри».

Не кращою була ситуація і з радянською протитанковою артилерією. Понад половину її кількості у Курській битві припадало на 45-мм гармати, влучно прозвані фронтовиками «Прощай, Родіна!». Натомість випуск дійсно ефективних, але складніших у виробництві протитанкових установок ЗІС-2 за розпорядженням Сталіна призупинили ще у 1942 році!

Отож перемогу на Курській дузі насамперед оплачено великою кров’ю і жертовністю солдат, які у прямому значенні слова лягали під ворожі танки. Та титанічною працею жінок і підлітків, мобілізованих на риття окопів, траншей, протитанкових ровів, зайняте на копанні яких цивільне населення навіть не годували.

90 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАЛЕНТИНА ПІКУЛЯ

Ризький патріот Росії

ПОСТАТЬ. Важко повірити, що вся офіційна освіта легендарного письменника, чиї історичні романи — цілком достовірне джерело знань, обмежилася п’ятьма класами. Після їх закінчення школяр Валентин Пікуль приїхав на літні канікули до бабусі в Ленінград, де хлопчика застала війна і перша найважча для ленінградців блокадна зима.

Школа юнг, служба на військових кораблях та підготовче відділення військово-морського училища, на якому колишній п’ятикласник не зміг навчатися нарівні з випускниками восьмикласних і середніх шкіл, — ось уся освіта видатного прозаїка. Не дивно, що колеги-літератори називали Пікуля бульварним письменником-графоманом, а професійні історики заявляли, що він белетрист, який, мовляв, лише переказує давно відомі факти.

Однак романи, написані потомком козаків-українців із міста Кагарлик на Київщині, вже півстоліття не втрачають популярності, наочно доводячи, що історія не лише повчальна, а й напрочуд цікава наука. Не менш показово, що фактично вигнаний із Ленінграда письменник зміг вільно творити лише у Ризі. Проза Пікуля не так осанна Росії, як стверджують квасні патріоти, як чесне відображення її минулого, що розвінчує міфи і є найкращим щепленням від великодержавного шовінізму.

Авторська рубрика
лауреата премії ім. Івана Франка
Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»)
Ілюстрації надав автор