У лікарні опинився побитий журналіст, письменник, лауреат всеукраїнських і обласних творчих конкурсів, народний синоптик Володимир Лис.

Це сталося після того, як від озера Велике Згоранське, що в Любомльському районі, роз’їхалися учасники національно-патріотичного табору «Згоранська ватра». У таборі відслужили панахиду за тутешніми вояками УПА. 16 липня 1943 року неподалік озера вони вступили у бій з німецькими окупантами і відбили в них десятки юнаків і дівчат, яких фашисти вивозили у неволю.

На згадку про ще один із боїв — уже з радянськими емгебістами, що насаджували місцевим людям «любовь к Родінє»,  —  на місці колишнього хутора Павла Лиса  було освячено поклінний хрест. Тепер він нагадуватиме, що 23 липня 1950 року тут теж був бій. Як переказують місцеві жителі, один із тутешніх прокомуністичних активістів похвалився після нього, що теж «убив бандита». Але до ранку не дожив  —  настільки «любили» тоді місцеві люди сталінських приспішників.

Коли по завершенні меморіального дійства Володимир Лис, один із його організаторів, повертався вулицею рідних Згоран, то почув перемішані з російським матом коментарі про «ватру» двох молодиків років 30—35.

—  Мова була настільки брутальна і безглузда, що я вирішив не реагувати. І все ж коли почув: «А потом іх повєзлі на обєд. Навєрноє, человєчіною кормілі. Оні же ничєво другово не жрут!» — не витерпів і делікатно сказав: «Як вам не соромно таке говорити? Ви ж самі не вірите в те, що кажете!» У відповідь почув вигук: «А, ето одін із ніх!»  —  розповів Володимир Лис про напад через газету «Волинь-нова».  —  Молоді, міцної спортивної статури опоненти як аргументами користувалися давніми штампами совєцької пропаганди. Коли ж я назвав прізвище радянського генерала Лукіна, який згадував про перебування в концтаборі Заксенгаузен Степана Бандери, почув лютий вигук: «Нє смєй, падло, уніжать савєцкава гєнєрала!»

На підкріплення своїх слів двоє не обтяжених інтелектом недоносків не знайшли нічого ліпшого, як влупити кастетом у голову письменникові, який не вирізняється кремезною статурою. І, до того ж, уже розміняв шостий десяток. А потім спокійно, ніби нічого й не сталося, пішли до свого чорного джипа.

—  Може, й помиляюся, але чомусь мені здалося, що це були так звані внутрішні біженці з Донбасу,  —  вважає Володимир.  —   Їх тепер багато на Згоранських озерах, особливо на Світязі. У селі навіть почув розмову про те, як один із таких цинічно казав: «Надо будєт сообщіть Путіну, как здєсь красіво. Пусть і сюда прідьот».

Недобрі відгуки про цю контужену рашизмом і гопництвом категорію представників сходу країни вже доводилося чути неодноразово. Мати одного з мобілізованих на війну 19-річних юнаків після спілкування з ними не стрималася і вилила свій біль в Інтернет.

«Андрійко в мене єдиний син. І я не розумію: чому саме він має їхати на схід воювати?  В той час як дорогими машинами почали з’їжджатися до нас люди зі сходу. Деякі з них майже щовечора приходять у ресторан, в якому працюю, замовляють найдорожчі страви. П’ють, голосно між собою обговорюють «сволочєй правосєков» та «бандеровцев, коториє всьо ето замутілі». Коли приношу меню, просять «повторіть по-рускі», бо не розуміють. Я мушу слухатися  —  клієнт завжди правий. Але подумки волаю: «Ти ж до мого дому приїхав, а не я до твого! То вчи мову, тварюко!» А мій єдиний син, який щойно коледж закінчив і вступати до університету готувався, тим часом нехай воює? Доки ці «бєдниє бєженци» скуповують тут нерухомість, гуляють і вимагатимуть «повторіть по-рускі»?

Емоції працівниці волинського сервісу цілком можна зрозуміти. Але як зрозуміти вимоги, які вже ставлять до місцевої влади деякі біженці? Про те, зокрема, що в селі вони не житимуть. Щоб надані їм квартири мали всі комунальні вигоди. Що влада повинна забезпечити їх високооплачуваною роботою.

—  Ми готові прийняти їхніх дітей і жінок, які рятуються, —  прокоментував недавно таку ситуацію селянин з Горохівського району Іван Костюк.  —  На Волині 1200 порожніх сільських будинків. Нехай беруть їх. І, як і ми,  обробляють землю. Ми ж живемо з неї! Але чоловікам зі сходу тут робити нічого! Допустили таке лихо, як війна, у себе на малій батьківщині  —  ліквідовуйте його. Зі зброєю в руках! А ні  —  рецепт допомоги вам відомий, апробований у Прибалтиці: «Валіза  —  вокзал  —  Росія!»

Волинського селянина можна зрозуміти: до чужого монастиря, як відомо, зі своїм статутом не ходять. Тим паче, якщо його писав окупант. Але поки що, схоже, зараженим бацилою великоімперського рашизму  «данєцкім» і їм подібним (прошу не плутати з донеччанами, яких волиняни щиро поважають) цього не зрозуміти.

Наші силовики повинні знаходити кожного, хто з кастетом або без нього підняв руку на того, хто працею утверджує нашу державність. І випадок з письменником Володимиром Лисом  —  чи не показовий шанс для нашої міліції довести людям свою високу профпридатність?