Прості істини прапорщика Косянчука

Прапорщик Косянчук Олег Анатолійович, головний старшина польового вузла зв’язку об’єднаного польового вузла зв’язку Генерального штабу Збройних cил України, повних 33 роки, народився на Хмельниччині, — по-військовому чітко відчеканив приємний голос у слухавці.

З душі відлягло, бо не знала, з яким настроєм зі мною розмовлятиме солдат, що побував у самому епіцентрі неоголошеної війни. Голос дзвінкий, відчула: настрій хороший, а далі стало зрозуміло, що й з гумором у нього все гаразд. 

Слухаю розповідь Олега і розумію його оптимізм: професію обрано за покликанням, а не з примусу. Зі школи вирішив, що військова справа — це те, чим хоче і зможе займатися без жалю, що не пішов іншою професійною стежкою. Каже, було натхнення до цього. Готувався реалізувати мрію серйозно, передусім фізично. Займався силовим триборством (паверліфтингом). Знав, що в армії така підготовка — це великий плюс.

Спочатку закінчив Старокостянтинівське професійно-технічне училище за спеціальністю «електрозварювальник». Потім був призов на строкову службу. Після неї, не покидаючи ні на день військової частини на Львівщині, підписав контракт. У званні молодшого сержанта вступив у школу прапорщиків. Там отримав знання, які підкріплює щоразу практичним досвідом.

— В учебці вивчив командно-штабні машини із системою зв’язку, а в школі прапорщиків навчався на зв’язківця, — розповів Олег. — Головна особливість нашої спеціальності — забезпечувати зв’язком будь-яку точку на полі бою за будь-яких обставин. Усе як у кіно. Обстріл, вибухи чи затишшя — маємо виконати поставлене завдання. Я це розумію. Розуміють і п’ятнадцять моїх солдатів, за яких відповідаю перед командиром та їхніми сім’ями.

Від зв’язкового залежить безпека всіх бійців і виконання поставлених завдань.

— Зона проведення АТО, — ділиться роздумами Олег Косянчук, — нічим не краща і не гірша від решти територій, де довелося побувати.

Згадує співрозмовник, як отримав бойове хрещення у 2004 році, перебуваючи у складі механізованої бригади Українського миротворчого контингенту багатонаціональних сил в Іраку. Там розпочався закордонний досвід військової служби на посаді начальника тропосферної радіорелейної станції радіорелейного відділення вузла зв’язку (польового). Тоді він організовував зв’язок між українським миротворчим контингентом і Україною. Забезпечував зв’язком конвої та колони миротворчих сил. Узяв участь у понад 30 бойових виходах.

Із жовтня минулого року виконує бойові завдання у межах проведення АТО на території Донецької та Луганської областей. Перед кожним із них намагається вийти на зв’язок із сім’єю, щоб почути як благословення рідні голоси. Особливо чекає доньчиного: «Татусю-герою, люблю тебе!»

Робота зв’язківців колективна. Навіть протягнути дріт потребує участі двох-трьох людей. Тому згуртованості колективу приділяють увагу ще під час навчання. Психологи зауважують на цій складовій для подальшої успішної служби.

— У нас служать контрактники — люди з досвідом, головне — з розумінням свого вибору, — розповів прапорщик Косянчук. — Ми опрацьовуємо завдання з надання зв’язку на навчаннях. Вони проходять в умовах, прирівняних до бойових. На поле бою особовий склад польового вузла зв’язку йде вже підготовленим.

Однак навіть найкраща підготовка не рятує від кулі чи вибуху снаряда. В цьому Олег Косянчук переконався особисто. Під час наступу терористів на населений пункт, поблизу якого дислокувався його підрозділ, вміло керував круговою охороною та обороною позиції вузла зв’язку й відбивав напад супротивника. За його участі вправно згортали та облаштовували вузол зв’язку, переміщували автомобільну техніку в укриття та евакуйовували особовий склад під час систематичних обстрілів позиції вузла зв’язку з мінометів. Завдяки таким діям вдалося уникнути втрат та поранень особового складу, зберегти засоби зв’язку і автомобільну техніку.

Перебуваючи на бойовому патрулюванні з охорони та оборони позиції поблизу Дебальцевого, під час шквального вогню важкої реактивної артилерії, ризикуючи життям, військовослужбовець не залишив патрулювання, а, зайнявши бойову позицію в укритті, відбивав напад супротивника. Тоді Олега поранило. Зараз у голосі ні краплі жалю чи смутку. Що сталося, те сталося. Завдяки  лікарям усе позаду.

— Після поранення не жалкував про обрану професію, — трохи з наголосом додав військовий. — І не збираюся стояти на місці. Вже відновився фізично. Дещо поновлю по службі — і вперед.

Лише коли став батьком, Олег зрозумів, якою ціною дається те лояльне ставлення до його вибору батька Анатолія Олексійовича і мами Любові Володимирівни. Сам відчув, які важкі ті розставання і щемкі зустрічі.