Багато хто сприймає одного з теоретиків українського націоналізму та творця підпорядкованого інтересам нації демократичного устрою, названого автором націократією, суто кабінетним мислителем. Дивлячись на фото Сціборського у великих і незграбних окулярах, важко повірити, що розробник Конституції Української держави, яку очільники мельниківського крила ОУН мали намір проголосити восени 1941 року в окупованому німцями Києві, насправді бойовий офіцер.

Уродженець Житомира записався в добровольці, ще не закінчивши гімназії. Російській імперії, що воювала на фронтах Першої світової війни, катастрофічно бракувало молодших офіцерів, яких прискорено готували в школах прапорщиків. Чотири ордени, два поранення та важке отруєння газами, після якого ще навіть не 20-річного юнака визнали інвалідом, — такий послужний список поручника Сціборського.

У настанові Сціборського, що «свою ідеологію націоналізм будує на здоровому егоїзмі, любові до свого й нетерпимості до ворожого», останнє слово не є синонімом чужого

За часів УНР бойовий офіцер усвідомив, що змарнував здоров’я за чуже «отєчество». Отож змушений був служити Україні в охороні уряду та на посаді ад’ютанта. Уже в еміграції Микола Сціборський закінчив Українську господарчу академію в чеському місті Подєбрадах.

Власний військовий досвід і ґрунтовні економічні знання стали тим симбіозом, завдяки якому було зроблено чесні та об’єктивні оцінки допущених політиками помилок: «Наш провід потрапив до рук кабінетних доктринерів, «вселюдських гуманістів», духовних дегенератів та просто дрібної шантрапи». Гірка та образлива оцінка, однак Сціборський, як ніхто інший, мав моральне право сказати ці слова.

Та найважливішою заслугою ідеолога українського націоналізму є встановлений ним діагноз хвороби, без подолання якої ми приречені вкотре наступати на ті самі граблі. По-перше, це провінціалізм і нездатність піднестися над локально-хуторянськими інтересами в ім’я загальнонаціональної ідеї, продемонстровані як сто років тому, так нині в міжпартійній і бізнесовій ворожнечі.

По-друге, звичка задовольнятися мінімумом та крайній раціоналізм. У підсумку орди виборців продають свій голос за два кіло гречки, не думаючи про власне майбутнє, а діячі УНР і вже сучасні політики дали підстави називати Україну великою державою з повадками Моськи.

По-третє, намагання протистояти чужоземній агресії не силою зброї, а словесними аргументами та готовністю до компромісів, що лише розпалює апетити загарбника.

По-четверте, орієнтація на альтруїстичну «правду для всіх» замість своєї егоїстичної суверенно-національної правди, яку Сціборський вважав гарантією існування незалежності України та основою націократії.

Важко тут щось заперечити, бо, на відміну від Ізраїлю, де спромоглися відродити вже оголошений мертвим іврит, чи країн Балтії, де державна мова обов’язкова для всіх чиновників, узятий Україною курс на гарантування прав російськомовної меншини призвів до жахливих наслідків. Причому як для українців і кримських татар, так навіть для росіян та різноетнічних російськомовних, яких взявся «захищати» Путін.

Ще гіршими наслідками загрожує обернутися утримання коштом українців мільйонів прибічників сепаратистських псевдореспублік, адепти яких свято вірять, що «Донбас годував Україну». Однак після підтриманого ними проголошення незалежності «ДНР» і «ЛНР» ці «іноземці» чомусь і далі їздять по «бЕндерівські» пенсії і соцвиплати, клянучи при цьому «каратєлєй».