«Вдивімося в себе, побачмо себе, спізнаймо своє «я», високе з природи, перебудуймо себе, перекуймо себе, перекуймо сльозаву тугу на крицеву енергію — а тоді до нас стосуватися будуть і прийдуть до нас учитись, бо в нашій душі є велике творче джерело духа, за яке ми повинні й можемо бути горді!» — ці слова Василь Пачовський сказав ще сто років тому. Вслухаймося в них, зважмо на їхній зміст, бо вони й про день теперішній. Василь Пачовський жив Україною, творив для неї. Народився він 140 років тому в Жуличах біля Золочева (зараз — Львівська область) у родині священика. Але йому судилося стати відомим українським письменником, історіософом, мислителем, доктором філософії. Автор численних поезій, драматичних творів, історичних та історіософських праць. Був одним з організаторів гуртка українсько-галицьких поетів «Молода муза», які наслідували західноєвропейський модерністський напрям у літературі. Йому належить і перший переклад сучасною українською літературною мовою «Повісті временних літ» (1938 р.). Викладав у гімназіях Ужгорода, Берегового, Перемишля, Львова, а також у Львівському університеті.

Свій земний шлях великий українець завершив весняної пори 1942 року у Львові. Його пам’ять нинішнього квітня вшанували на Львівщині. На захід з нагоди 140-річчя від дня народження Василя Пачовського зібралися представники влади, духовенства, громадськість та учнівська молодь. Вони поклали квіти та запалили лампадки на його могилі на Личаківському кладовищі.