На переконання дослідників розташованої під Вінницею польової ставки Гітлера, цей об’єкт для фюрера був одним з найулюбленіших. Тут він побував тричі й провів загалом майже півроку. Про таємничий «Вервольф» написано багато статей і книжок, однак на нібито просте запитання про початок його спорудження чіткої відповіді немає донині.

Зате цілком достовірно, що 10 квітня 1942 року керівники будови відзвітували про завершення основних робіт. Отож радянські історики одностайно стверджували, що об’єкт почали зводити ще у жовтні 1941-го. Насправді перший загін «Гехаймфельдполіції», яка забезпечувала охорону суперсекретного будівництва під Вінницею, прибув сюди з Лубен на Полтавщині, де спочатку планували розмістити польову ставку Гітлера, аж 19 грудня 1941 року.

Питання про початок будівництва важливе, бо взимку довбати замерзлий ґрунт непросто. А під Вінницею мали вирити велетенський котлован аж до гранітної основи, а в ньому залити великий залізобетонний корпус бункера, в якому стіни і перекриття мали бути завтовшки 2—4 метри. Фахівці-будівельники стверджують, що така конструкція набуває повної міцності лише через 2—3 місяці відстоювання в умовах плюсових температур.

Дивлячись на збережений німцями ліс і могутні залізобетонні споруди у товщі землі, важко повірити, що «Вервольф» нібито будували поспіхом узимку

У матеріалах радянських спецслужб, працівники яких після визволення Вінниччини опитували жителів сіл, розташованих за кілька кілометрів від будови, немає жодної згадки про вибухи, які неминуче супроводжували б розробку виїмок у гранітному моноліті.

У «Вервольфі» були три підземні бункери та 81 наземна споруда, поєднані складною мережею електропостачання, ліній зв’язку, водопровідних і каналізаційних мереж, які навряд чи споруджували і прокладали у замерзлому ґрунті, постійно розчищаючи велетенський будівельний майданчик від снігу і льоду.

Ще одна загадка — розповіді про нібито багатоповерхові підземні споруди.

Аналіз документів із німецьких архівів доводить, що обсяг використаного під Вінницею цементу, щебеню та інших будівельних матеріалів відповідає лише потребам на спорудження відомих дослідникам об’єктів.

Єдине пояснення всіх цих загадок — те, що «Вервольф» виріс не на пустому місці, а на базі радянського командного пункту, аналогічного збудованому в Коростені об’єкту «Скеля», який існував до війни, де було кілька підземних поверхів службових і житлових кімнат та автономна система енерго- і водозабезпечення.

15—17 липня 1941 року перевдягнутий у червоноармійців батальйон німецьких спецпризначенців «Бранденбург-800» здійснив невдалу спробу захопити під Вінницею «штаб однієї з частин супротивника», який цілком міг бути майбутнім «Вервольфом».

Версія про існування довоєнного командного пункту пояснює стислі терміни будівництва польової ставки Гітлера та існування комплексу підземних будівель, які фактично дісталися німцям у спадок і вони їх не використовували. Тут стає зрозумілим тривале приховування в СРСР існування «Вервольфу», бо в’язні-будівельники його радянського попередника розділили долю 14 тисяч військовополонених червоноармійців, яких німці після завершення робіт нібито «вивезли у невідомому напрямку».

Отож вірогідно, що створений на місці «Вервольфу» меморіальний комплекс має нагадувати не лише про звірства нацистів і радянську «Побєду», а й вшановувати пам’ять жертв не менш кривавого тоталітарного режиму, що існував у СРСР.