Люди дуже по-різному переживають драматичні події свого життя. П’ять років тому десятки тисяч українців не за власним бажанням стали називатися «переселенцями» чи «ВПО – внутрішньо переміщеними особами».
Ставлення до людей, помічених цими статусами, постійно змінювалося. Їх жаліли, уникали, приймали, ними обурювалися. У 2014 році сайти з пошуку квартир наповнилися оголошеннями з поміткою «не для переселенців».
Під шаленим тиском опинилися майже 1,5 мільйони українців – без житла, без роботи, вирвані з корінням із власного дому. Навіть сама держава, якій вони склали «іспит на вірність», нібито вважала їх трохи «недоукраїнцями» і змушувала постійно доводити громадянство – в паспортних столах та соціальних службах.
Зараз луганська, донецька чи кримська прописки вже нікого не дивують і не лякають.
Люди по-різному влаштовували своє життя на новому місці. Хтось не витримав і повернувся додому на окуповані території, хтось живе в позиції жертви, якій всі повинні допомагати.
Але є багато людей, які всупереч важким обставинам зібралися, взяли на себе відповідальність за своє життя і життя своїх родин. Наразі в Приірпінні живе майже 10000 переселенців з Криму, Донецької та Луганської областей.
Наприлад, кримчанка Людмила Салгалова змогла організувати успішну справу на новому місці. До 2014 року тендітна Люда 13 років працювала електромеханіком станційного устаткування телефонного зв’язку Укртелекому в Криму. Хоча робота була з непростих, змінювати щось у своєму житті жінка не планувала. Навіть уявити не могла, що доведеться покинути не тільки роботу, а й рідний дім.
Людмила розповідає: «У 2014 ми поїхали з Криму. Все стало не наше і не по-нашому. Спочатку переїхали до Василькова. Розуміли, що знайти роботу найлегше в Києві, але винаймати житло в столиці коштів не мали. Я працювала нянею 6 днів на тиждень. Щоб вчасно потрапити на роботу, прокидалася о 5-й ранку і ближче до опівночі поверталася додому. Хоча щиро прикипіла до родини, де працювала, розуміла, що довго так тривати не може. Тож почала шукати, що ще мені цікаво робити, до чого лежить серце. Треба було швидко вчитися і заробляти гроші. Так я вирішила вчитися манікюру».
Зараз запущено багато державних та благодійних програм, завдяки яким можна отримати нову спеціальність: перукаря, майстра нігтьового сервісу, бухгалтера та навіть IT-спеціаліста. У той час, коли Людмила наважилася на навчання, шукати й оплачувати його довелося самій.
«Я брала приватні уроки у майстрині манікюру. Виявилося, що навчатися в 16 та в 36 – це зовсім різне. Саме тоді доля влаштувала мені перевірку. Отримала дуже заманливу пропозицію роботи нянею. Чесно кажучи, спокуса була дуже велика. Пропонували комфортні умови та привабливу заробітну платню. Але я відмовилася, бо хотіла отримати навички, які завжди будуть зі мною, де б я не була.
Надзвичайно вдячна своїм першим клієнтам – вони довірити руки майстру майже без досвіду й терпляче чекали результату».
Тепер Людмила – власниця успішного салону краси Dream in Style в Ірпені.
Якось влітку Люда з чоловіком приїхали в Ірпінь доглянути будинок, поки їхні друзі були у від’їзді. І просто закохалися в це місто. Наважитися на переїзд, коли ти тільки-но більш-менш влаштував своє життя та побут, було нелегко. Щойно рішення про відкриття салону було прийнято, всі умови склалися найкращим чином.
Людмила й досі дивується власній рішучості: «Навіть не знаю, як ми на це наважилися! Мабуть, мене підштовхнула моя робота. Постійно спілкуюся з жінками і дивуюся, які вони неймовірні, талановиті, рішучі. А ще мене надихають мої колеги, троє з яких також переселенці. Команда – це важливо, бо один в полі не воїн. Але з іншого боку, це велика відповідальність. Робота на себе – це робота увесь час, без перерв».
Інколи зустрічі з відвідувачами салону можуть стати справді доленосними та змінити життя багатьох людей. Одного разу Людмила зустрілася з директоркою БФ «Час служити» Тетяною Шпигуновою. З цієї зустрічі народився новий соціальний проект. Вирішили навчати жінок, які хочуть змінити своє життя, освоюючи майстерність нігтьового сервісу. На перший курс набрали 21 учасницю. Більшість з них завдяки своїй новій професії вже заробляє кошти, працює в різних салонах Ірпеня, Бучі, Києва, а дехто вже навіть має на меті відкрити власні салони краси. І Людмилу такі результати дуже тішать.
«Якщо б мені свого часу так допомогли, звісно, було б набагато легше. Вкрай важко починати, коли ти новий майстер, не маєш достатньо практики, база клієнтів ще не напрацьована. У свій час я стукала в усі двері, три місяці не працювала. Рада, що зараз сама маю можливість давати нову професію тим, хто цього справді прагне.
Маємо і ще більш амбітну мету: хочемо створити школу для підлітків з інтернатних установ і допомагати їм здобувати професії, які будуть їх годувати і приносити задоволення».
Історії переселенців свідчать, як непросто почати життя заново у незнайомому середовищі. Але ті, хто наважується навчатися, шукати партнерів, розвивати бізнес, досягають успіху. Вони відкривають власну справу, надають якісні послуги, приносять користь місту, яке, хоч і вимушено, але мусить стати для них тепер рідним.
Юлія БОЄВА,
психологічний консультант,
фахівець з особистої продуктивності
Ми в Google+