17 вересня цього року Олександрові Лотушку виповнюється 95: поважний вік, що й казати! А в січні 1945-го, у 18 років, молодий солдат уже пішов на війну.
І відразу подорослішав… Йому ніколи було думати про рідний дім: у голові пульсувало одне — вигнати німців і вижити самому! Сашко не просто вижив — він зустрів Перемогу в самому Берліні! Затим ще п’ять років служив у групі радянських військ у Німеччині.
Ветеран Другої світової дістає старі фотографії: ось він за 280 кілометрів до Берліна, а ось із товаришами вже в самому рейхстагу! Фотографії, ордени та посвідчення до них роздивляємося разом: медаль «За перемогу над Німеччиною» — головна реліквія його фронтового сімейного музею, який поміщається в шкіряній жіночій сумці. Хтозна, скільки разів на рік просять його відкрити цей «музей» для огляду. Хотілося б, щоб частіше: як ось сьогодні, коли до нього в гості завітали колишні колеги.
Олександр Сергійович уважно вслухається в кожне слово й пригадує приємні миттєвості, пережиті в споживчій кооперації краю. Він, колишній начальник управління громадського харчування облспоживспілки, присвятив їй 35 років життя, прослуживши вірою й правдою. Отже, згадати таки має що. Десятки років у книжковому відділі товарознавцем пропрацювала його дружина Тамара Дмитрівна. Щоправда, вона, його вірна голубка, вже відлетіла у вічний вирій… А ось книжки, дбайливо розставлені на полицях її руками, неначе чекають на господиню. Повні зібрання творів класиків української та російської літератур — це сьогодні вже справжній антикваріат.
Неабияк підводить здоров’я Олександра Лотушка: каже, вже другий рік поспіль не виходить із квартири — хіба що на балконі дихає свіжим повітрям. Але тримає себе у формі: підтягнутий, стрункий, у квартирі чисто й вимито — ось у кого ще вчитися й учитися нам усім! Отакий висновок роблю з відвідин ветерана, для кого таке щире спілкування про життя-буття понад усе. Бачили б ви, як він зрадів цій зустрічі, зрадів, що колеги не забули його!
Гадаю, роль нашого покоління — бути надійним містком між ветеранами та дітьми й онуками: щоб не розгубилася по закутках їхньої свідомості Пам’ять. Про тих, завдяки кому продовжується й наш, український, родовід. Про тих, завдяки кому народяться їхні діти й онуки.
Символічно, що нащадки ветеранів Другої світової, не замислюючись, стають до лав захисників Вітчизни ось уже сім років поспіль: ми не претендуємо на чужі території, але й своєї нікому не віддамо. Тому в ці пам’ятні травневі дні разом із сотнями тисяч українських матерів щиро молюся за мир для України.
…Кажуть, війна триває доти, доки живий її останній солдат. Олександр Лотушко (дивімося правді у вічі) — один з останніх. Так випало на його долю: здобути для нас Перемогу, витягнути країну з руїн, розбудувати споживчу кооперацію краю, залишивши в ній гарний спогад про себе.
Заквітчаних весняних світанків вам, Олександре Сергійовичу, — їхні пахощі можна відчути навіть із балкона! З Днем Перемоги!
ДО РЕЧІ
Фашисти зробили окуповане Рівне столицею рейхскомісаріату «Україна» під управлінням гауляйтера Східної Пруссії Еріха Коха. За три роки окупації в місті та його околицях вони винищили понад 100 тисяч жителів! А в урочищі Сосонко за два дні розстріляли 17, 5 тисячі євреїв, у тому числі жінок, літніх людей та дітей.
Ми в Google+