В автобіографічному творі «Третя рота» уродженець Донбасу Володимир Сосюра засвідчив, що він, як і тисячі його ровесників, пішов воювати в армію Петлюри насамперед під впливом прози Андріана Кащенка. Не дивно, що однією з перших акцій денікінців у захопленому ними Катеринославі (нині Дніпрі) стало спалення ще не розпроданого накладу Кащенкових «Оповідань про славне військо запорозьке низове». Не менш нещадно боролися із «традиціями контрреволюційної кащенківщини» більшовики, які прирівняли історичну прозу талановитого белетриста до найнебезпечнішої антирадянської літератури.

Майбутній письменник народився у сім’ї відставного офіцера, зросійщеній до того, що в ній не лише забороняли дітям розмовляти «мужицькою» мовою своїх предків, а й називали українців проклятими хохлами. Отож, попри постійне спілкування сина незаможних дворян із селянами, які жили біля панського помістя, юний Андріан уперше дізнався про своє українське походження аж на третьому році навчання в гімназії.

Згодом Кащенко згадував, що мешкав на квартирі у німця, який був культурною людиною і мав «за обов’язок знати культуру народу, на землі якого жив. Через те в його шафі з книжками я знайшов аж дві історії Малоросії. Завдяки цьому я в 12 років знав, що малороси — окремий народ. Уже тоді захоплювався славою козацьких походів, але ще не прилучав себе до малоросів і не почував, що слава України — то й моя слава».

Не гетьмани і кошові отамани, а феномен козацької вольниці — справжній герой творів Андріана Кащенка, що робить його прозу такою ненависною для антиукраїнських шовіністів

На відміну від російськомовних літераторів, яких могла прогодувати творча праця, друк українськомовних книжок у Російській імперії дозволили аж після революції 1905 року. Тож основною роботою Кащенка була служба у залізничному відомстві, розпочата простим ревізором і завершена на прирівняній до генеральського чину посаді головного контролера спершу Кавказької, а потім Катеринославської залізниць.

Письменницька праця, започаткована суто фольклорними творами, стала заняттям для душі. Лише у 45-річному віці Кащенко написав твір на історичну тематику, яка невдовзі стала його спеціалізацією. Він чітко усвідомив, що «не можна любити того, чого не знаєш. Тим часом у нас не лише народна маса, а й напівосвічений клас абсолютно не знайомі зі своєю історією».

Так само, як згодом автора популярних історичних романів Валентина Пікуля (до речі, теж етнічного українця), Кащенка теж нещадно критикували колеги-літератори і професіонали-історики. Перші називали його ремісником від літератури, а другі — переповідачем чужих наукових праць.

Насправді велика популярність творів Кащенка, які у 1917—1919 роках перевидавали по чотири-п’ять разів, і нещадна боротьба російських шовіністів проти кащенківщини наочно засвідчують, що Україні конче потрібні талановиті белетристи, здатні перетворити сухі й нудні факти історії на романтичні цікаві розповіді. У добу УНР мільйони молодих патріотів вивчали минуле своєї Вітчизни не за Грушевським і Яворницьким, а за Кащенком, твори якого надихали й мобілізували на боротьбу за волю і незалежність.

Крім того, на відміну від Пікуля, Кащенкові твори не про царів, а насамперед про козацьку вольницю, де, за його словами, «виборна старшина могла керувати волелюбними козаками, хоча бутність її на посадах цілком залежала від волі січового товариства. Натомість наші сучасні урядовці не здатні здобути прихильність громадянства, хоча мають необмежену владу і повну незалежність од тих, ким керують».