Як бути, коли родина розривається на частини: діти, маленькі онуки, старенька мама залишаються в окупованому Криму, а чоловік-військовослужбовець, навіть думки не припускаючи зрадити присязі, виходить зі своїм підрозділом на материкову Україну? В етнічної росіянки Олени Обіюх дилеми не виникло: для неї Батьківщина — не просто слово. Та як втамувати серцевий біль від розлуки з рідними?

Таких історій нині безліч. На семінарі в Херсоні, який організувала Спілка жінок України, ними ділилися жительки Донеччини, Київщини, Вінниччини, Полтавщини часто зі сльозами на очах. Такі зібрання (а проводять їх по всій країні) стали можливими завдяки ініціативі цієї організації, яку фінансово підтримали уряд Великої Британії та недержавний фонд Канади, який має великий досвід розробки та реалізації програм стабілізації країн, що зіштовхнулися з війнами та конфліктами. Адже ідея проекту «Миротворення в Україні: роль жінок» більш ніж на часі. І те, що нині треба збирати докупи розбурхане суспільство, і те, що з останнім пострілом мир не настане в душах українців, що попереду в нас надзвичайно довга дорога примирення і між рідними, і між чужими, — очевидно. Тому треба шукати і методи, і сили, щоб здолати її. А хто краще за жінку-українку, ймення якої в усі часи було берегиня, може це зробити?

Тому на таких семінарах не тільки діляться сокровенним, а передовсім шукають шляхи виходу з конкретних ситуацій. Їх пропонують самі жінки, поради дають психологи. Інколи до спільного знаменника вдавалося прийти швидко, інколи суперечки аж зашкалювали, бо кожен доводив свою правоту, але їх вдавалося владнати, налагодити діалог. Не в останню чергу опустивши очі на так званий Кодекс поваги — аркушик з десятьма «заповідями», який дбайливо вклали в течку кожній учасниці організатори, щоб прочитати, скажімо, таке: «Ми ділимося почуттями і досвідом, але намагаємося не судити досвід та почуття інших» чи «Попри всі наші відмінності, в нас є спільні цінності». Прості слова, які варто згадати, коли починаємо апелювати до співрозмовника. І подумаєш: а списи між нами, однодумцями, навіщо ламати?

Насправді це дуже хороша ідея: жінки мають понести культуру такого спілкування у свої області й райони, залучаючи до діалогу, який однозначно знижуватиме градус напруги в суспільстві. Спілка має амбітну мету створити якомога більше таких осередків, адже, як сказала на початку роботи член її президії рівнянка Марія Рожко, «ця ініціатива, структурована як серія семінарів, уже заявила про себе в багатьох областях, пройшовши зокрема в Чернігові, Кіровограді, Святогорську, Маріуполі, Вінниці, Івано-Франківську, Луцьку, Рівному, Одесі, Запоріжжі, Сєверодонецьку. Жінки спілки зустрілися у Кишиневі з молдовськими подругами, щоб поділитися досвідом, почути правду про конфлікт, який багато років триває в них. Наша мета — створити майданчик для діалогу, а ви вирішуєте, що саме вас зацікавить, когось — спілкування, нові знайомства, когось — обмін досвідом, нові ідеї для місцевих проектів. Спілка готова почути їх і донести до донорів. У березні на підсумковому заході в Києві пропозиції жіноцтва спрямуємо до керівництва держави».

Пересвідчилася, що в усякому разі на Херсонщині влада жінок почула. Коли першого дня роботи семінару Морську академію, яка надала для його проведення свої приміщення, «замінували»,  жінки жартували: «З нами вже почали рахуватися ті, хто роздмухує ворожнечу», — очільники міськради оперативно знайшли нам притулок у сесійній залі.

Але кого «підривники» хотіли залякати? Волонтерок, активісток чи колишнього командира взводу зенітників батальйону «Айдар» доцента Вінницького національного технічного університету Світлану Бевз, яка нині найбільше переймається дитячим будинком у Щасті? Підтримку своєї ідеї — показати дітлахам мирну Україну, у тому числі й під час літнього відпочинку, вона знайшла, спілкуючись на семінарі. І таких ініціатив, які одразу знаходили відгук, багато.

До миротворчого руху жінок може приєднатися будь-хто з небайдужих, адже Україна — наш спільний дім, і порядок у ньому повинні передовсім наводити господині.