Нічне місто вабить різнобарв’ям вогнів. Північ лише за годину, тож четверо озброєних чоловіків в уніформі пригощають мене запашною кавою — вперше смакую її так пізно. «Незмінний ритуал перед чергуванням, попереду — ціла ніч», — усміхається в руду бороду статний Богдан, а друзів називає побратимами. І недарма, всі вони — учасники Громадського формування з охорони громадського правопорядку «Сектор безпеки». Небайдужі хлопці впродовж майже двох років щоночі патрулюють вулиці Борисполя. Сьогодні із собою беруть і мене. 

Україна й Велика Британія виходять на новий рівень співробітництва, і Київ відчуває підтримку як на урядовому, так і на парламентському рівні. Про це заявив Прем’єр-міністр Володимир Гройсман під час зустрічі з головою та членами багатопартійної парламентської групи зв’язків Парламенту Великобританії з Верховною Радою України. Захід відбувся в межах його робочого візиту до Об’єднаного Королівства. 

У німецькому Гамбурзі вчора розпочався дводенний саміт глав держав і урядів країн Великої двадцятки. На нього прибули лідери найрозвиненіших країн світу, впливові економісти й політики. На висвітлення саміту акредитувалися близько 4800 журналістів із 65 країн світу.  

Давньому моєму товаришеві ветеранові військової служби Володимирові Ткаченку виповнюється 70 років. Про таку поважну дату по-різному говорять. Одні кажуть: уже сімдесят. А я б сказав, лише стільки. Бо вік людини визначає не запис у паспорті, а її життєва позиція. Ось і у Володимира Устиновича вона підпадає під рядки поета, який про активних людей сказав: і вічний бій, і спокій їм лиш сниться. 

У Києві відбулася презентація доповіді підкомітету ООН з недопущення катувань за підсумками візиту в Україну в 2016 році. Ішлося про проблеми, пов’язані з місцями позбавлення волі. Коли слухала цю презентацію, промайнула думка: чи не тому жоден вітчизняний виправний заклад не зробив з ув’язненого соціалізованого громадянина, що умови перебування там нелюдські? Кіношні картини про американських ув’язнених — м’язистих, вгодованих, які знічев’я буцають баскетбольний м’яч, далекі від порядків в українських пенітенціарних закладах. Правозахисники кажуть: порушників закону позбавляють волі, але не гідності. Але цього поки що дотримуються не в усіх виправних закладах України. 

Про Вадима Сідура я дізналася наприкінці 1980-х. Маленька публікація про нього в одному з молодіжних журналів передовсім вразила його долею. Тим, що виявився земляком. Тим, що твори скульптора прикрашають вулиці багатьох великих міст за кордоном, а в СРСР його ім’я замовчували. На жаль, нині також мало хто знає про Вадима Сідура на батьківщині. І в Дніпрі, і в Україні немає жодної роботи видатного художника. Про нього нагадує лише встановлена 2002 року меморіальна дошка на будівлі 33-ї дніпровської середньої школи, де навчався майбутній скульптор-авангардист, художник, графік, поет. 

На цю зустріч сподівалася давно: відтоді, як дізналася, що відомий у Європі економіст і топ-менеджер із комплексним баченням розвитку країни Віталій Скоцик — наш земляк. Тож коли він навідався на малу батьківщину, в рідне село Симонів Гощанського району, скористалася нагодою поспілкуватися. 

ЧИТАЙТЕ У ДОБІРЦІ:

Трагічна казка Дрогобича 

Символ воїнської доблесті

Перемога здорового глузду

У пафосному словосполученні «битва за хліб», яким зазвичай зловживали радянські газети напередодні, під час та після збирання пшениці чи інших зернових культур, навіть у ті часи була тільки певна частина пафосу. Не дадуть збрехати люди, які виросли у селі й добре знають ціну врожаю, що ніколи не давався легко. Як онук і син комбайнерів, котрі не одне десятиліття водили «степові кораблі» (даруйте за ще один газетний штамп тих років) у спекотному запорізькому степу, на власному досвіді переконався, що ота битва посеред високих чи полеглих хлібів нерідко перетворювалася на побоїще. Механізатори відчайдушно билися з не зовсім досконалою збиральною технікою, яка навіть у снах-жахах не примариться нинішнім хліборобам, що нарешті (слава технічному прогресу!) пересіли у комфортабельні кабіни «Джонів Дірів» чи «Клаасів». 

З вибухом Першої світової війни в Галичині постав добровольчий легіон Українських Січових Стрільців. Їхня ідея, їхня боротьба спрямовувалася в єдине русло-прагнення — мати незалежну державу Україну. Їм довелося пройти через запеклі й жорстокі битви, багатьом загинути. Вдячні нащадки пам’ятають стрілецьку звитягу на Маківці й жертовність, героїзм на Лисоні. У Конюхах, що в Козівському районі на Тернопіллі, нинішнього липня вшановували пам’ять усусів, які рівно 100 років тому стали біля цього села на герць з російськими військами.