На свій день народження отримав у подарунок від дочок сенсорний телефон. Хороша іграшка! Щоб здійснити звичайний дзвінок, досі вистачало старенького Nokia. Але діти наполягли, щоб змінив апарат, бо як журналіст, бачите, повинен бути більш сучасним і користуватися поза роботою не лише телефонним зв’язком, а й інтернетом та іншими примочками.

До інформаційних можливостей нового китайського помічника звикав довго. Аж раптом помітив, що на екрані апарата з’явилась якась пляма: неначе телефон хтось пропалив цигаркою. Мабуть, користувався б і надалі «китайцем» з дефектом на екрані (мені він не заважав), але дочки порадили піти до сервісного центру. І поки телефон перебуває на гарантії, усунути дефект.

У сервісному центрі почув, що в «китайця» зламався сенсорний модуль і доведеться мені чекати не менш як два тижні, доки з Піднебесної привезуть потрібну деталь. Мабуть, дуже складну й дефіцитну, бо її не змогли за два тижні виготовити й доставити до Києва у зазначений день. Тож витягнув із шухляди старий апарат і став ним користуватися.

Неприємна ситуація. Але не про роботу сервісного центру хочу сказати у цьому дописі (зрештою, від персоналу цієї фірми залежить небагато: привезуть деталь — відремонтують апарат). Після відвідин сервісного центру мені стало якось прикро за нашу країну. Точніше, її споживачів, які змушені користуватися купленими імпортними товарами: «китайці», «корейці», «словаки», «турки» настільки масово ввійшли в наше життя, що без них не можемо й дихнути.

Не маю нічого проти телевізорів, пральних машин, іншої техніки відомих світових фірм. Але їхнє засилля у наших магазинах викликає певне роздратування: невже український виробник став настільки криворуким і бездарним, що не може випустити на українському заводі український високоякісний товар?

Пригадую, як один з директорів столичного заводу бідкався, що в обсязі промислового українського виробництва частка власних товарів, наприклад, легкої промисловості становить… 0,8%. Тому вітчизняний виробник спроможний (за таких умов) забезпечити лише 20% українського ринку власними товарами. А це суперечить принципам економічної безпеки держави, згідно з якими частка власної продукції має становити не менш як 50%.

І замість того щоб поліпшувати ситуацію, фабрики й заводи легкої промисловості масово зачиняються навіть у благополучному у фінансовому плані Києві. У мене на горищі й досі лежить осіннє пальто швейної фабрики «Україна», яке купив не так уже й давно. Пальто пережило підприємство, яке буквально стерли у Печерському районі столиці. Як і фабрику Смирнова-Ласточкіна на Подолі, «Каштан» на Святошині, першу взуттєву фабрику «Київ» поблизу Києво-Печерської лаври.

До речі, я добре пам’ятаю, як за збереження останнього підприємства відчайдушно боровся, відбиваючи рейдерські атаки, трудовий колектив. З’їли фабрику! Бо хтось накинув оком на дорогу столичну землю в центрі міста. Взуттєву фабрику перевели у місто Вишневе, а там, кажуть, закрили. Нині підприємство здає свої площі в оренду, за рахунок чого й живе.

А скільки столичних підприємств харчової промисловості спіткала така сама доля?! Під ніж пішли перший, четвертий хлібозаводи, «Галактон» (молокозавод №2). Останнє підприємство, на якому працювало понад 500 чоловік, давало чудову продукцію. Але у 2015 році хтось із мудрих керівників у міській раді вирішив, що молоко до столиці можна возити з інших регіонів, і півтисячі киян залишилися без роботи.

Де їм тепер працювати — на ринках чи в кіосках цигарками торгувати? Цим столична влада не переймається. Не забуду, як керівник одного з районів Києва спересердя заявив, що у нього одна торгова точка в центрі міста дає більше прибутку, ніж цілий завод. Тож не дивуюся, що міська влада остаточно хоче задушити столичну промисловість. Насамперед земельними податками, які останнім часом виросли в рази.

Тож щоб вижити, багато заводів і фабрик здають в оренду виробничі приміщення, в яких могла б стояти нова техніка для випуску конкурентоспроможної інноваційної продукції. І таких підприємств, для яких оренда — головне джерело заробітків, у Києві й районах столичної області рахувати можна сотнями: готуючи матеріали на виробничу тематику, часто не можу знайти підходящий, так би мовити, об’єкт для розповіді ні в Києві, ні в області.

Ось недавні нотатки з журналістського блокнота: ТОВ «Веспер» (Біла Церква) — один з виробників меблів з натуральної деревини. 30 березня 2017 року бухгалтер підприємства Наталія сказала по телефону, що «фірма вже років із чотири зовсім не випускає меблів не те що з натуральної, а й будь-якої іншої деревини». Товариство живе за рахунок оренди приміщень та торгівлі… запчастинами у власному магазині.

ВАТ «Промислово-будівельна група «Антарес» (Васильків) — компанія, яка виробляла побутові холодильники-бари для потреб готельного господарства й баз відпочинку і була єдиною в Україні та одним із чотирьох підприємств у країнах СНД, які випускали адсорбційну техніку. Завод продали, щойно помер його директор. Очевидно, тому, що Україні холодильники стали непотрібні. Бо їх «турецької зборки» (почув по телефону) можна купити у німців.

Але по-справжньому серце обливалося кров’ю, коли чув у телефонній трубці, що ось такого абонента більше не існує. Що його виробничі лінії порізали на металобрухт. Для районного центру за кілька десятків кілометрів від Києва смерть навіть одного заводу призводить до цілковитого занепаду всієї місцевості.