Шість років тому, 26 лютого 2014 року, під стінами Верховної Ради АР Крим пройшов багатотисячний мітинг, значення якого ще оцінять у новітній історії України.

Так вважає колишній політв'язень, заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу, народний депутат Ахтем Чийгоз. Наша розмова з ним — про те, якою є сьогодні реальна ситуація в Криму, що має стояти першим пунктом у Стратегії деокупації півострова, а також — як Чийгоза намагалися підкупити у Сімферопольському СІЗО, щоб переманити на бік нового режиму в Криму.

— Ахтем-бей, сьогодні деякі експерти в Україні закликають до "тверезої і реалістичної" оцінки ситуації в Криму і радять не сподіватися на його повернення у найближчі десятиліття. Днями відомий журналіст Портніков порівняв Крим з колишніми республіками Прибалтики, де патріоти змушені були боротися за місця в КПРС, щоб захистити свою землю і зберегти свою мову. Ви поділяєте ці побоювання щодо Криму?

УКРАЇНА ЗОБОВ'ЯЗАНА ЗВІЛЬНЯТИ КРИМ І БУТИ В АВАНГАРДІ ЦЬОГО ПРОЦЕСУ

Росія уособлює собою чудовисько, яке існує за рахунок крові — і в прямому, і переносному сенсі слова, і апетити цього чудовиська ростуть

— Україна повинна розуміти, що саме вона зобов'язана звільняти Крим і тому — бути в авангарді цього процесу, і тоді світ не зможе замовкнути. Тому що лише їй це під силу. І взагалі, це обов'язок держави — боротися за свою територію. Тому українські політики повинні перестати будувати ілюзії, що хтось за них вирішить кримське питання, що їм достатньо спостерігати за процесом з боку, в чомусь погоджуючись або ні. Але якщо хтось з представників влади або частини суспільства сьогодні говорить, що "втомився від війни і проблему Криму можна на час "підвісити", то нехай готується до того, що усі жахи, які спіткали Крим та Схід України, дійдуть до Києва і Львова. Тому що Росія уособлює собою чудовисько, яке існує за рахунок крові — і в прямому, і переносному сенсі слова, і апетити цього чудовиська ростуть. Тому треба щодня, без прогнозів, песимізму і ворожіння на кавовій гущі робити все для опору цій агресії. Я з великою повагою ставлюся до думки експертів і журналістів, але саме реалістичність і тверезість оцінок нам сьогодні необхідна при погляді на Крим.

МИ ВЖЕ СЬОГОДНІ БАЧИМО ОЗНАКИ ПАДІННЯ РОСІЇ

— Ви знаєте щось більше про ситуацію в Криму?

Росія не справляється із підпорядкуванням України, вона не витягує свій статус світової держави

— Достатньо, щоб робити тверезі висновки. Я щодня маю десятки телефонних розмов з Кримом і знаю настрої людей там. До того ж ми інколи недооцінюємо динамічність процесів, які виникають в світі. Ми вже сьогодні бачимо ознаки падіння Росії, наприклад, у питаннях задоволення імперських амбіцій. Тому не кажіть мені про Прибалтику, яка 50 років домагалася звільнення, і розвал СРСР, який тривав цілу вічність. Росія не справляється із підпорядкуванням України, вона не витягує свій статус світової держави. Кров ллється, але ми бачимо провал за провалом у спробі утвердитися силою своєї зброї на чужих територіях.

Прохання Джемілєва до Ердогана — підтримати Україну в отриманні Томосу УПЦ — зіграло свою роль у вирішенні цього питання

Приміром, ще вчора в Росії говорили, що у неї з Туреччиною дуже тісні дружні відносини. Я ніколи в це не вірив, вважав, що це тимчасові, ситуативні відносини. І якщо досі Туреччина воювала нібито з режимом Асада, і малося на увазі, що зброя і військові інструктори там з Росії, то сьогодні ми бачимо, що конфлікт між цими країнами переходить у відкриту форму. І що тепер з цією «дружбою» буде?

З іншого боку, Туреччина сьогодні має справді щирі наміри дружби з Україною, і ми прагнемо, щоб ці наміри перейшли в практичну площину, мали гуманітарну та економічну вигоду для України.

Важливо підтримати дух опору наших громадян у Криму — це перше. Другий аспект — ускладнити для Росії питання утримання Криму

Візьмемо той же Томос. Ні для кого не секрет, що прохання Джемілєва до Ердогана — підтримати Україну в питанні отримання Томосу Українською православною церквою — зіграло свою роль у вирішенні цього питання. І, звичайно, Путіна дратує ця ситуація, як і питання постачання зброї з Туреччини. І найголовніше. Туреччина завжди підкреслює, що не визнає незаконну анексію Криму Росією. Ба більше, вони в нього вкладають кримськотатарський, а значить український фактор.

Тому я закликаю аналітиків оперувати не лише аналогіями з історії, а більше звертати увагу на реальні факти сьогоднішнього дня. Я закликаю розмовляти з людьми з Криму, як це робимо ми з колегами. Дуже важливо підтримати дух опору наших громадян у Криму — це перше. Другий аспект — ускладнити для Росії питання утримання Криму, і третє — усю нашу політику треба будувати, роблячи акцент на звільненні окупованого Криму.

Коли ми говоримо, що Крим треба звільняти силою зброї, це ж не означає, що ми підемо туди танками. Але танки мати треба

— Це вже схоже на стратегію деокупації Криму. Яке місце в ній, на вашу думку, має займати питання зброї?

— Одне з перших. Але коли ми говоримо, що Крим треба звільняти силою зброї, це ж не означає, що ми підемо туди танками. Але танки мати треба.

— Ви вважаєте за доцільне витрачати кошти на танки, якщо Україна виключає військовий шлях деокупації Криму?

— Ще раз кажу, військовий шлях і посилення військових позицій держави — це не одне й те саме. Зброя як демонстрація сили — один з найсильніших інструментів звільнення Криму. Держава, яка демонструє свою сучасну зброю, може остудити запал ворога. Як, наприклад, американські джевеліни остудили агресивні наміри Росії. Водночас, українська зброя підіймає дух громадян на окупованих територіях і показує нашим європейським партнерам, що ми від свого ніколи не відступимося. Це і є позиція держави, підкріплена рішучістю і силою.

— Українські моряки, захоплені в полон у Керченській протоці, — це теж демонстрація рішучості і сили?

— Так, їх обстріляли, їх взяли в полон, бо йде війна. Але ви подивіться, весь Крим, незважаючи на жорстокі репресії, заходився захищати українських військових, а значить — допомагати Україні. Аж до Лефортово наші активісти доїхали. Це мобілізувало все наше суспільство в Криму та дало сигнал Україні, що її чекають і підтримують, незважаючи на п'ятий рік окупації Криму. І Україну це мобілізувало — чому у нас міжнародні суди ухвалювали рішення на користь України, чому Гаазький трибунал ухвалив рішення про те, що Росія повинна негайно звільнити українських військовополонених. А тепер командування штабу військових моряків каже: ми більше не підемо в Азов. А хто за вас піде в Азов, Туреччина чи НАТО? Сьогодні наша влада, на жаль, не демонструє необхідної рішучості, мотивуючи це тим, що найвища цінність держави — людське життя. Але у будь-якому народі і в будь-якій релігії вищою цінністю є те, ЯК людина прожила своє життя.

ЗАПИТАЙТЕ У БАЛУХА, І ВІН СКАЖЕ, ЩО В'ЯЗНИЦЯ — ЦЕ БУВ ЙОГО ВИБІР. І МІЙ ВИБІР ТЕЖ

Одна з небезпек, яку сьогодні демонструє влада, це підміна важливих складових перемоги гуманітарними питаннями

— Зі зброєю розібралися, а питання культурної та соціальної інтеграції мають бути у Стратегії деокупації Криму?

— Думаю, одна з небезпек, яку сьогодні демонструє влада, це підміна важливих складових перемоги гуманітарними питаннями. Наприклад, заклики: давайте дамо пенсії на окупованих територіях, воду в Крим, політв'язнів давайте витягнемо будь-якою ціною. Ви запитайте у Балуха, і він вам скаже, що в'язниця — це був його вибір. І це був мій вибір. Це наш фронт боротьби, яку ми вели у в'язниці проти окупанта. Звичайно, питання підтримки адвокатів політв'язнів є важливим, і його треба опрацьовувати, але воно не відноситься до стратегічних, це один з аспектів рутинної роботи будь-якої держави. Стратегічно важливим є інше — щоб суспільство мобілізувалося. Тоді буде і опір окупантові, і підтримка цього опору. Можна компенсувати витрати на адвокатів якоюсь мірою — все одно цих коштів не вистачить покрити витрати. Важливим є інше — мобілізоване до опору суспільство, тоді суспільство саме буде допомагати і сім'ям, і дітям, і адвокатам. Ми у такий спосіб п'ять років підтримуємо наших політв'язнів і їхні сім'ї. Наше суспільство в Криму здійснює організований опір окупантові, і це один з головних аспектів у боротьбі за Крим. Інакше він не звучав би в інформаційному просторі.

Майбутнє Криму — тільки з Україною. Все інше — ілюзія

— А Крим звучить в інформаційному просторі?

— Звучить. Ми його реально бачимо — і в інформаційному полі України, і в думках наших людей в Криму. Владі необхідно своїми діями, рішеннями зміцнювати дух боротьби і проявляти солідарність з Кримом, але зараз, на жаль, таких меседжів все менше.

— Ви не бачите для Криму іншого шляху розвитку, приміром, під спільним управлінням декількох країн, наприклад, України, Туреччини, Росії? Або, наприклад, під управлінням ООН?

— Ні, майбутнє Криму — тільки з Україною. Все інше ілюзія — світ сьогодні не буде переглядати питання статусу Криму, хоча якісь форми впливу на ситуацію мають бути. Для цього існує безліч міжнародних інституцій ОБСЄ, ООН, ЄС, але сьогодні вони демонструють свою неспроможність. Ми їм надаємо всю необхідну інформацію, ми тиснемо на них, а вони не здатні виконати свою головну роль: забезпечити безпеку людей на окупованих територіях. Їх інструменти сьогодні не працюють, тому що Захід зіткнувся з новою фазою фашизму, трансформованого з радянського авторитарного режиму, але в більш кривавій і агресивній формі. Із завданням повернення своїх територій може впоратися зараз тільки сама Україна. Вона вже достатньо сильна, і владі необхідно і надалі посилювати позиції, напрацьовані за попередні п'ять років.

Сила України — в тому, що вона змогла побудувати усі стовпи своєї незалежності

— У чому сила України?

— У тому, що вона продемонструвала готовність і далі боротися за свою незалежність. У тому, що вона змогла побудувати усі стовпи своєї незалежності. Останнє з серйозних досягнень — отримання Томосу, незалежності в релігійному аспекті. Зараз йде спроба розхитати ці стовпи. Причому б'ють як по інститутах державної влади, так і по громадській самосвідомості. Але я переконаний, що розвернути Україну в бік російської колонії неможливо, тому що спір у суспільстві сьогодні триває не з ідеологічних, а зі стратегічних питань. У колоніальну залежність від Росії Україна вже ніколи не повернеться.

Колишній політв’язень заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтем ЧИЙГОЗ

КРИМСЬКІ ТАТАРИ ГОТОВІ БУЛИ ЗІ ЗБРОЄЮ В РУКАХ ЗАХИЩАТИ КРИМ

— Днями Мустафа Джемілєв розповів, що у 2014 році кримські татари були готові зі зброєю в руках захистити Крим, і нібито були списки з трьох тисяч осіб, які були готові воювати проти Росії.

— Я вам більше скажу: ці списки трьох тисяч осіб я йому передав у лютому 2014 року. І коли ці списки у мене вдома під час обшуку шукали, навіть підлогу зривали. Тоді Мустафа-ага приїхав з Києва, пам'ятаю, ще були відкриті Перекоп і Чонгар, і діяло залізничне сполучення з материком. Він сказав, що вирішується питання зі зброєю з материкової України, і ми за один день склали перелік осіб, які були готові воювати — їх було близько трьох тисяч. Копій списку я не робив, оригінал передав Джемілєву, і він поїхав з ним до Києва, тому під час обшуку у мене нічого не знайшли. Тими днями, до речі, ми активно працювали над створенням загонів національної самооборони кримських татар. Усі чоловіки почали брати під охорону населені пункти і місця компактного проживання кримських татар. Наприклад, Бахчисарай весь був оточений нашими хлопцями.

Військові повинні були очолити опір, а кримські татари готові були їх підтримати

— Зброя потрібна була для демонстрації сили?

— Ні, не для демонстрації. Це був чіткий намір захищати свою землю. Так от, якби хоча б одна військова частина розпочала збройний опір, десятки тисяч з ними стояли б в окопах. Військові повинні були очолити опір, а кримські татари готові були їх підтримати. Інша річ, що у нас були провокації з боку окремих військових частин, коли їхні представники пропонували зайти в частину і відкрити ангари зі зброєю. Командири цих частин вже були у змові з російськими окупантами. Це була явна провокація, і ми на неї не пішли. Тому що ми точно знали, що потім ці командири військових частин і російські незаконні формування у Криму заявлять, що на них напали і відібрали у них зброю, а нас оголосять терористами. Згодом командири частин, у яких нам пропонували "взяти" зброю, вже служили в російській армії.

— І служать там досі?

— Ні, вони і такі як вони, тепер служать на дальніх рубежах Росії, в "теплих" сибірських краях. Та в особовій справі у них написано: "неблагонадежен и склонен к измене".

Завдяки мітингу 26 лютого на сесії легітимного тоді кримського парламенту не були ухвалені провокаційні політичні рішення

— Значить, якби хоча б одна військова частина чинила опір...

— Десятки тисяч стали б поруч з ними.

— І історія пішла б іншим шляхом?

— Безсумнівно. Ми б не дали Росії утвердитися. Доказ тому — мітинг 26 лютого. Я вважаю, що цього дня цивільне населення Криму свої обов'язки виконало. Завдяки нашому мітингу на сесії легітимного тоді кримського парламенту не були ухвалені провокаційні політичні рішення.

— Ви були всередині цього мітингу, що відчували люди, чи був у вас страх за завтрашній день?

Ми в Криму завжди жили з відчуттям небезпеки з боку Росії

— У мене таких мітингів за 25 років було сотні і тисячі. І страху ніколи, і в тому числі того дня, не було. У людей було внутрішнє відчуття тривоги, з цим почуттям вони піднялися і приїхали з усього Криму. Коли ми, більше тисячі людей, приїхали до Верховної Ради Криму з Бахчисарая, там вже гриміло і віддавало луною "Крим — Україна!". Ніхто цим людям не писав гасла чи транспаранти, ніхто їх не змушував і спеціально не вчив, що говорити і проти чого протестувати, усе це у них йшло від серця, тому що ми в Криму завжди жили з відчуттям небезпеки з боку Росії. Кримських татар це почуття небезпеки ніколи не покидало. Тому ми побоювалися втрати України, і коли сесія парламенту під натиском мітингу не відбулася, ми здобули перемогу. Ми справді того дня виграли серйозну битву, і не варто недооцінювати її значення. Ми зупинили сепаратистів, а далі мала працювати влада, спецпідрозділи силовиків.

— Хто був на іншому боці мітингу і кричав "Крим — Росія"?

— Знаю точно з матеріалів своєї "справи", а там 54 томи, і ніхто, звичайно, не проводив її ревізію — що "звичайних" кримчан на мітингу представляли, наприклад, приватна військова компанія "Вагнер" з Севастополя, козаки Терського козацтва теж із Севастополя, а також маргінальні козачі формування та проросійські організації "Русская община Крыма”, “Русский блок”, “Русское единство", які успішно функціонували в Криму завдяки бездіяльності як кримської влади, так і Києва. Мій адвокат сфотографував дві цікаві довідки, які випадково затесалися у матеріалах моєї "справи", які підтверджують присутність на площі представників цих структур. Ми їх того дня добряче побили, тому що вони постійно проти нас намагалися проявляти свою силу. У них були палиці, газові балони з різними отруйними речовинами. Ми відповіли силою на силу і вичистили площу від цієї шушери за 15 хвилин.

У ніч з 26-го на 27-е лютого російські спецпідрозділи захопили усі адміністративні будівлі Сімферополя

— Що було наступного дня?

— У ніч з 26-го на 27-е російські спецпідрозділи захопили усі адміністративні будівлі Сімферополя. Протягом двох наступних днів до Криму почали заходити російські війська, в основному через порт "Крим" — порт "Кавказ", військові аеропорти, у тому числі Бельбек, стали приймати російські літаки. А знаменитий Мамчур просто здав усі ангари, злітну смугу і оглядові вишки, залишивши за собою лише їдальні та казарми. А вранці вони влаштували комедію із входженням в частину.

— Думаєте, вони діяли не по команді зверху?

— Яка може бути команда, коли у військовому статуті написано, що ти повинен захищати свою територію, якщо на неї зазіхає ворог! Стріляти треба у цьому випадку, а не команду чекати від начальства. Ти ж не начальнику штабу, не генералу, не міністру оборони присягав, ти присягав народові України. Крапка. Усі міркування на цю тему вважаю демагогією.

ВІД МЕНЕ ВИМАГАЛИ ВИЗНАТИ, ЩО УКРАЇНА — ВОРОГ ДЛЯ КРИМСЬКИХ ТАТАР

Після того, як Джемілєва і Чубарова депортували і заборонили їм в'їзд до Криму, мене довго вмовляли працювати на Росію

— Ахтем-бей, чому саме вас звинуватили в організації мітингу 26 лютого?

— Після того, як Джемілєва і Чубарова депортували і заборонили їм в'їзд до Криму, мене дуже довго вмовляли працювати на Росію. Що тільки не пропонували: і шалені гроші, і можливості, і владу. Вони думали, що у мене може бути інша ціна, більш висока, а я не міг пояснити так, щоб їм було зрозуміло, що я не сприймаю зради — насамперед своїх принципів. Для мене громадянство України — не порожній звук, я три роки на кожному суді вимагав, щоб мене не називали громадянином Росії. Я вимагав відводу суддів і слідчих, заявляв, що не приймав і не збираюся приймати громадянство цієї країни. І вже у вироку вони змушені були написати, що я громадянин України.

— Чим ви керуєтеся, коли вирушуєте для себе так діяти?

— Це позиція громадянина України, і ми так виховувалися — кримські татари. А от коли мерзенні пропозиції надходили від ворогів-окупантів, незважаючи на всю тяжкість умов тюремного ув'язнення, коли ти в статусі політв'язня, то мені було соромно йти на угоду з ворогом, тобто зрадити свій народ, своїх близьких. Після ухвалених рішень мобілізовували сили для відстоювання ухваленого рішення. Твоя свобода визначалася підписом під кількома паперами. Підпиши ці мерзенні папірці — і через 200 метрів по коридорах тюрми ти на свободі. При цьому від мене не вимагали визнати свою провину, треба було просто сказати, що Україна — це ворог для кримських татар, Чубаров і Джемілєв — вороги кримськотатарського народу, ну і інші банальності про хунту і бандерівців. Вони мене викликали, вручали ці папери, а я їх брав і кидав. Казав, що не буду цю мерзоту підписувати. А потім повертався в камеру, довгий час я сидів в одиночці, і чесно вам скажу, у мене текли сльози. Всередині мене наче два Ахтеми боролися. Один казав: ну і чого ти домігся, знову повернувся в цю камеру, від якої дуже втомився і яку сил немає терпіти. А другий Ахтем мені казав: не занепадай духом, до тебе люди на суди приходять, як ти на них дивитимешся? Якби я постійно думав, що мені погано, у мене болить голова або ось вже 8 місяців не працює рука — що б це дало? Ні, я вирішив, що краще готуватимуся до кожного засідання, я прав речі, розтягував їх, щоб вони виглядали випрасуваними, я голився, качався, щоб бути в формі і просто не зійти з розуму. Я приходив на суди і розмовляв там досить зухвало, потім перечитував свої показання і думав — на що я міг розраховувати, якщо так знущався над "суддями", над "прокурором" Поклонською. Але люди йшли з судів і розповідали один одному, іноді прикрашали, мовляв, Ахтем і у в'язниці залишається самим собою. Це краще, ніж тебе будуть жаліти — тому я казав собі: все правильно ти, Ахтеме, робиш, це твій шлях.

Батько сказав мені: «Ми знаємо, за що ти сидиш, народ знає, за що ти сидиш, і ми пишаємося тобою»

— Що є найстрашнішим у СІЗО?

— Мені батько казав, коли одного разу, через вісім місяців, вони прийшли до мене у СІЗО разом з мамою, а більше я їх, поки сидів у в'язниці, не бачив — батька тільки на свободі, а маму перед її смертю, коли мене в умовах секретної спецоперації привезли додому. Він мені тоді сказав: "Тебе погублять твої думки". А я постійно думав про те, що більше не зможу побачити живими батьків, тому що вони старі, а строк мені великий світив, що мої діти стануть дорослими без мене, мої онуки, коли я вийду, будуть зовсім дорослими. Але батько сказав мені: “Ми знаємо, за що ти сидиш, народ знає, за що ти сидиш, і ми пишаємося тобою. За нас не хвилюйся, а діти, якщо це твої діти, будуть гідними людьми". Я вважаю, що найголовніше — це домовитися з собою, і я з собою домовився у в'язниці. А побутові умови — навіщо про це говорити, їх неможливо уявити, якщо не сидів у в'язниці.

— Не будете розповідати?

— Ні, не буду. Я тільки для Гаазького трибуналу дав письмові свідчення про те, в яких камерах я сидів, з ким сидів і попросив, щоб ці папери не публікували, принаймні, поки що. Мені обіцяли не публікувати.

— Що для вас свобода?

— Для мене свобода — це можливість чесно і сміливо дивитися в очі людям, це щирі потиски рук і погляди. Це свобода. Тому, коли я їжджу Україною, їжджу світою і в Крим телефонує, я точно знаю, що я ні на мить своїх принципів і свого народу не зрадив. Так і йтиму далі.

Без сильної України на міжнародних майданчиках ми Крим не зможемо звільнити

— А зараз який шлях у вас?

— І зараз це продовжується. Думаєте, мені не кажуть: «Куди ти, Ахтеме, топиш?» А я відповідаю: «Це мій майданчик боротьби за Крим, я борюся за Україну, щоб звільнити Крим». Без сильної України на міжнародних майданчиках ми Крим не зможемо звільнити. Ось за це я борюся і ні перед чим не зупинюся в цій боротьбі.

— У вас був вибір повернутися до Криму?

— У мене був вибір, коли приземлився спецборт, в якому мене і Ільмі Умерова вивезли до Туреччини за домовленістю президента Туреччини Ердогана і Путіна. Я тоді запитав у начальника особливого спецпідрозділу — чи можна мені повернутися до Криму? Він відповів: «Це від вас залежить. Тобто, я мав вийти і сказати, що я готовий Путіну "потиснути руку", подякувати Ердогану, знову сісти в літак і повернутися в Сімферополь.

ПЕРЕД СМЕРТЮ МАМА СКАЗАЛА МЕНІ: НЕ СМІЙ ПРОСИТИ ВИБАЧЕННЯ, Я ПИШАЮСЯ ТОБОЮ!

— Як вам дозволили побачити маму перед її смертю, коли ви сиділи у СІЗО?

— Та не дозволили вони, це був колосальний тиск на Путіна. Тепер я точно знаю, що взяли активну участь президенти Порошенко і Ердоган. Того дня це була спецоперація — мене забрали з камери, де проходила відеоконференція суду, і повезли з мішком на голові і в наручниках.

— Ви розуміли, куди їдете?

— Я потім дізнався, дорога з Сімферополя в Бахчисарай сильно змінилася. Я коли вийшов з машини біля будинку батька, там була ціла спецоперація — десятки людей у балаклаві, я попросив зняти наручники, сказали ні, лише накинули куртку на наручники, щоб мама не бачила.

— Мені завжди хотілося запитати: що ви тоді сказали мамі, знаючи, що вона смертельно хвора?

Мою маму ховав весь народ, і багато з тих, хто стояв на похороні, казали: "Вашого сина немає, ми — ваші сини"

— Коли я зайшов і побачив маму, вона була вже при смерті, вона підвелася з останніх сил і каже: "Ахтеме, балам..." Я сказав: "Мамо, пробач мені". Я просив вибачення за те, що в такий важкий час не міг бути поряд, а вони приховували від мене хворобу мами, вона просила не казати мені. А хвороба розвивалася дуже швидко, за 3-4 місяці пішли метастази. Звичайно, якби я був поруч, було б по-іншому, Я б сказав, треба їхати до Києва, і вона б поїхала, тому що мама завжди мені довіряла. І після моїх слів вона з останніх сил підвелася і сказала: "Не смій просити вибачення, я пишаюся тобою!" І майже закричала цим тварям у балаклаві: "Запам'ятайте, це мій син, і я пишаюся ним". Вона померла дуже скоро після нашої зустрічі. Один ФСБ-шник тоді сказав мені, що я сам винен, що не можу проводити матір в останню путь. Мою маму ховав весь народ, і багато з тих, хто стояв на похороні, казали: "Вашого сина немає, ми — Ваші сини". Я вважаю, що ці слова і є та ступінь поваги, яку вона заслужила в суспільстві. Я її не ганьбив, і вона мною пишалася — це для мене найголовніше. А ФСБ-шнику я сказав, що навряд чи народ прийде на похорон його матері, яка народила такого пса.

Упевнений, що 26 лютого увійде в історію держави Україна як День опору Криму російській окупації

— Як вважаєте, 26 лютого необхідно затвердити днем опору Криму російської окупації?

— Так, і ми разом з моїм колегою Рустемом Умеровим зібрали підписи понад ста депутатів, у тому числі представників монобільшості, для ухвалення президентського указу про це. Я впевнений, що 26 лютого увійде в історію держави Україна як День опору Криму російській окупації. Слава Україні!

Зера АШИРОВА,
Укрінформ,Київ