Чернігівщина для Богдана Бенюка — край, де він 19-річним зіграв одну з перших ролей — молодого партизана із загону Олексія Федорова. Актор із задоволенням розповідає, як був вражений неймовірною красою і могутністю тутешніх лісів. Поліські сосни й берези, такі не схожі на букові ліси Прикарпаття, де народився і виріс Богдан Михайлович, нагадали йому давню дитячу мрію — стати лісівником. Не став, доля розпорядилася по-іншому, дала змогу реалізувати талант. Цими роздумами улюблений актор мільйонів українців поділився з кореспондентом «УК».
— Богдане Михайловичу, пригадайте свій перший заробіток.
— Перші гроші заробив на чистці лісу. То справді дуже гарна професія, хоч у будь-якій роботі головне — мати велику радість від неї. Чесно працювати і віддавати найважливіше — душу свою. Якщо від людини йде позитивна енергетика, тоді все на цьому світі стає легким.
Кожен сам по собі неймовірно талановитий. Чесність, гідність, порядність — це найважливіша річ, яка дає надію на те, що все буде складатися позитивно. Ми народжуємося для того, щоб народити собі подібних — дітей. А наші діти повинні застати не менш позитивний світ навколо себе, ніж нам довірили батьки.
— В актора зазвичай дуже напружений графік. Як вам вдається скрізь встигати?
— Є приказка, що на двох стільцях сидіти не можна. А я вам із власного досвіду скажу, що на шістьох — можна. Дивіться лишень: маю перший акторський і п’ятий випускний курси в театральному університеті імені Карпенка-Карого, четвертий режисерський — в університеті культури, працюю в театрі Франка, маю театральну компанію «Бенюк і Хостікоєв», знімаюся у двох фільмах. І мушу вам сказати, що це не межа. Що більше маєш навантажень, то більше відкривається для тебе простір, дістаєш велику насолоду від того, що пізнаєш речі, на які раніше не звертав уваги.
Людина може втомлюватися на одній роботі. А я роблю те, що мені Господь дав талант робити, і за те ще й гроші отримую. Я двічі щасливий чоловік. Гроші невеликі, та й не все грошима вимірюється. В кіно знімаються наші актори, і не долари в них замість зіниць, ні. Працюють, бо є змога потрапити до цікавого режисера, одержати цікавий сценарій.
Зіграти гарного персонажа, роль цікаву — багато означає для актора. Це магніт, який тримає творчу людину. Якщо людина отримує задоволення від роботи — це найсвятіші моменти. А найважливіше, як казав один із персонажів у виставі — Яго: «Для жінки й чоловіка честь і добре ім’я — то найцінніший скарб у душах наших. Хто вкрав мій гаманець — той вкрав лише дрібницю, а хто у мене вкраде добре ім’я — той вкраде те, чим сам не збагатиться, у мене ж забирає все».
— Нині в нашій країні триває неоголошена війна. Тож постає запитання: яким має бути мистецтво в цей період?
— Потрібні заходи, які піднімають не лише настрій, а й мобілізують внутрішні резерви. Потрібно їздити з концертами. Пригнічений стан впливає на те, що дух не зможе прорватися. Ми тримаємося на цьому світі й виграємо ту домінанту саме через дух, який є в українців.
— Нині багато говорять про патріотизм. Що він значить для вас особисто?
— Це те, що притаманне всьому живому. Починаючи від маленької мурашки, яка народжується в певному місці і в іншому просто жити не може, і закінчуючи людиною, в якої пуповина закопана на якійсь території. Це природні речі, що утримують нас як людей. Кожен народ існує у сузір’ї величезної кількості народів, які є у світі, але завдяки індивідуальності, притаманній тільки тій території культурі, він виокремлюється серед інших. І тому патріотизм завжди був.
Українці після Революції гідності відчули націоналістичне проростання — це великий позитив. Радіє поляк, коли каже «Я єстем поляк», білорус, кажучи «Я бєларус». І якщо він стверджує це щиро, то чому українець не має права захищати свої інтереси?
Думаю, це те, що завжди повинно бути. Бо нема народу без патріотизму. Наш гімн нині в цілому світі визнають як один із кращих, що придумало людство. Ми відчуваємо гордість за слова «Слава Україні!» — «Героям слава!» І коли люблять нашу націю, ми це дуже добре відчуваємо. Особливо з півночі.
— Звідти нині мало позитиву йде, негативу більше.
— Народ Росії — це, звичайно, не путінська адміністрація. Ми з вами добре розуміємо, що є різні люди. Але дуже прикро, що велика кількість неправдивої інформації отруїла уми, помисли багатьох людей, і вони живуть ніби загіпнотизовані й так себе відрізають від цілого світу. Адже є Інтернет, мобільний зв’язок, можна за бажання пізнати суть речей. А виявляється — ні, виявляється, диктатура Кремля може впливати на дух людини. Думаю, що це минеться, і ми житимемо із сусідами так, як повинні. Але — захищаючи свою гідність.
— А поки що стосунки з російськими колегами-акторами напружені?
— Звісно, закрилися певні рамки спілкування. Але є телефон, а найважливіше — творчість. Вона дає змогу переступити через щось. Коли люди розуміють: те, що їм говорили, має зовсім інший бік, і це для них відкриття. Заяви, які робили деякі представники російської культури з великими іменами про свою позицію, — будуть на їхній совісті. Але дуже важливо, що є інший світ. Треба подивитися, що сонечко сходить з одного боку, а сідає в іншому. І тому дуже важливо якнайбільше брати участь у різних фестивалях, відкривати світ — не тільки для себе, а й для того, хто бачить Україну. Адже після того вибуху великого патріотизму і духу в Україні у нас прокидається величезна радість життя. Попри те, що нині гинуть наші герої-захисники, бажання жити, продовжувати життя — це колосальне відчуття, яке приходить тільки в екстремальні моменти. Такі, які ми переживаємо.
Божа рука над нами є. Треба тільки зробити найважливіше: бути згуртованими й уміти чути одне одного. Просто пережити ці неймовірно складні обставини, пов’язані з тим, що в нас і заробітки малі, й роботи немає. Дуже важливо почуватися щасливим тоді, коли у тебе в кишені 100 гривень, мати великий дух. Є люди з набагато більшою кількістю грошей, але без смаку до життя. І це також трагедія. Слід знайти баланс, середину.
Думаю, що спілкування всередині держави, вміння чути і бачити одне одного і захищати інтереси держави — найважливіше.
— Що в нинішньому житті стало для вас відкриттям?
— Працюємо для того, щоб повернути віру, дух і любов українця до України. Маємо радіти тому яблуку, яке виросло у нас на подвір’ї, і вміти його зберегти, вміти посадити щось, знищити колорадського жука, щоб він не з’їв картоплю — це моменти, які збагачують попутно.
Можеш займатися в цьому світі чим завгодно, але доторкатися до природи. Думаєш, що ти найважливіший на цій землі, а, виявляється, кріт, який живе на твоєму подвір’ї, думає, що це ти — на його території. І ви мусите співіснувати, не заважаючи один одному і не знищуючи один одного. Це найважливіше, що нам даватиме майбутнє життя.
— Це ви з власного досвіду розповідаєте?
— Із власного. У мене в сусідах кум Іван Малкович. І кріт такий, що переповзав з одного боку в другий. Був дуже настирливий. І коли ти вранці, покосивши траву, бачиш «терикони», стає прикро. Так набридає ту землю забирати. І приходить думка знищити шкідника. Іван Малкович євротраву постелив, і кріт почав жити тільки в мене. Я йому в дірку туди кричав, щоб переповзав до Малковича. Я купував якісь пікалки — нічого не допомагає, він собі живе. І мені спало на думку: хто на чиїй землі оселився? І коли я збагнув, що ми однаково претендуємо на ту територію, зрозумів: вона настільки добра, що кріт знаходить там можливість жити, і Бенюк житиме поруч із кротом.
У мене екологічно нормально все. Я це зрозумів і одразу заспокоївся. Дуже важливо, щоб ми усвідомлювали: нас не стане на цій землі, народиться інший кріт, але життя повинне тривати. Ось тоді буде все гаразд.
ДОСЬЄ «УК»
Богдан БЕНЮК. Народився 1957 року в смт Битків Івано-Франківської області. Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Акторську кар’єру розпочав у 1975 році на другому курсі: зіграв у картині Леоніда Бикова «Ати-бати, йшли солдати», два роки потому отримав першу театральну роль.
Нині працює в Національному драматичному театрі імені Івана Франка.
Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, Державної премії України імені Олександра Довженка. Кавалер ордена «За заслуги» (2010). Народний артист України.
Євдокія ТЮТЮННИК, «Урядовий кур’єр»
Ми в Google+