Хоч Алла Дудаєва давно не була в Чечні і з часу трагічної загибелі першого президента Чеченської Республіки Ічкерія Джохара Дудаєва не має офіційного статусу, вона була і залишається першою леді для чеченців. Його, ця дивовижна жінка з тихим голосом, теплим поглядом і сильним характером, заслужила в цього мужнього і гордого народу, який полюбила всім серцем. Зізнається, якби хтось у дитинстві чи юності напророчив їй, дочці кадрового радянського військового, що стане першою леді незалежної Ічкерії, не повірила б. Нині вона, росіянка, вважає себе чеченкою. Яким був шлях до такого переконання в художниці, поетеси, письменниці-інтелектуалки пані Алла ДУДАЄВА розповіла «УК».
УК: Однією з цьогорічних аншлагових імпрез у Львові стала презентація книжки «Мільйон перший. Джохар Дудаєв», вихід якої викликав широкий суспільний резонанс. Що змусило вас взятися за написання цієї книжки?
— Попри роки, що минули від дня загибелі Джохара, мій біль від втрати не відійшов. Але я вдячна долі, за те, що зустріла таку прекрасну людину, за таке щире і віддане кохання, за тридцять років нашого подружжя. Навіть тепер я постійно відчуваю присутність Джохара. Я не сама… Спілкуюся з багатьма людьми, які досі залишаються нашими друзями, бо спорідненість душ — це головне у людських стосунках. А все, що було кон’юнктурним, відпало само по собі. Саме тому відчувала потребу написати книжку, в якій би розповіла світові, яким був Джохар, про витоки його любові до свого народу, своєї благословенної і водночас стражденної землі, високі почуття національної гідності, честі, з якими виростав змалечку, про те, як став лідером і повів за собою цілий народ, його щирість і вроджену інтелігентність. А ще — прагнула спростувати всілякі інсинуації, відверту брехню навколо загибелі президента, який не захотів схилити голову перед добре озброєним сусідом-агресором, що століттями шматував Кавказ. Світ має знати правду, наскільки безмежною була його любов до рідної Ічкерії, за яку він віддав життя.
УК: Як ви познайомилися? Чим зацікавив молодий лейтенант?
— Приїхала до батьків на канікули. У той же день у гарнізонному Будинку офіцерів мали бути танці. Не встигли з подружкою розглянути зал, як біля нас опинився стрункий, темноволосий юнак. Запросив на танець, познайомилися. Я слухала його розповідь про Кавказ, народні традиції чеченців, про свій славний рід (знав імена предків 10 поколінь!). Він був зовсім інший, ніж ті, з ким я спілкувалася. Зачарував сильним характером, виваженістю, дивовижною відкритістю і водночас нотками прихованої туги. Була якась ледь вловима незагоєна рана в душі. Так захопилися розмовою, що й не помітила, що танцюємо лише удвох, а весь зал спостерігав за нами. Тож назавтра у військовому містечку тільки й розмов було що про симпатію Джохара, натомість я зовсім забула, що домовилися про зустріч з ним. Чим дуже образила його. Помирили нас... волошки, які збирали разом. Вразив його букет, кращий за мій, а я ж бо — художниця! Звісно, в невеликому військовому містечку про кавказького кавалера швидко доповіли батькові.
УК: І як сприйняли в родині звістку про кавалера єдиної доньки?
— Дуже добре. Саме таким — серйозним, надійним і відповідальним хотів бачити зятя батько-військовий. Єдине, на чому наполягали рідні, аби закінчила інститут. Щоправда, життя підкоригувало плани— Джохара перевели в Сибір, і туди вже поїхали разом. Так само доброзичливо прийняла мене численна родина Дудаєвих— Джохара дуже любили і з повагою поставилися до його вибору, хоч на той час у мусульманських родинах не схвалювали одруження з росіянками.
Батько ніколи не пошкодував, що благословив наше подружжя: де б не служив Джохар, скрізь наводив лад, дбав про особовий склад, а передовсім про підвищення рівня льотної підготовки офіцерів. Інакше, з болем в душі казав після чергової авіакатастрофи, й надалі екіпажі ховатимемо. Його цінували як відмінного командира, першокласного льотчика, але документи щодо підвищення у званні щоразу поверталися з Москви: чеченське походження Джохара гальмувало його просування по службі. Про це забули лише тоді, коли треба було рятувати бойову дивізію стратегічних бомбардувальників у Тарту, яку хотіли розформувати. Ініціатори такого випробування радше на невдачу розраховували. Але Джохару все вдалося: за рік дивізія стала найкращою. Чоловікові навіть радили пакувати валізи до Москви. Але це був час зародження Народного фронту в Естонії. Проти імперського режиму збунтувалися всі республіки Прибалтики. Джохар симпатизував революційним настроям їхніх народів і водночас з нотками співчуття говорив: «Так просто Росія їх не відпустить». А потім були страшні події, коли мирних людей чавили танками...
УК: Саме тоді Джохар Дудаєв зробив свій вибір — написав рапорт про звільнення.
— Це був виважений крок. Хтось інший, напевне, отримавши звання генерал-майора, до речі, він єдиний з чеченців його мав, не покинув би затишне європейське місто. Але його мрія -- жити на рідній землі, з якої маленьким був депортований. Пізнав стільки горя, втратив найрідніших людей. У далекому Казахстані кожен день був боротьбою за виживання. Тому Джохар звик аналізувати, прораховувати кожен крок. Він усвідомлював: розпадається величезна імперія, тож настав шанс для його народу здобути свободу, за яку маленька Ічкерія боролася впродовж 400 років. Тож має дбати не про власний добробут і безпеку, а бути разом з братами.
Потім був Загальнонаціональний з’їзд чеченського народу, Декларація проголошення незалежності Чеченської Республіки, Джохара визнали лідером. Після ночі роздумів мовив коротко: не можна служити дияволу і янголу одночасно. Обрали шлях самовизначення. З оптимізмом сприйняли заклик Бориса Єльцина «брати суверенітету стільки, скільки зможуть втримати». Тільки от яким буде цей шлях, ніхто й передбачити не міг. Швидко минули місяці мирних мітингів з лезгінками на площі, підготовкою виборів. Це був час великих надій.
Але втрутилися імперські плани «навести порядок» у автономії включно з планом «Міграція» (інакше кажучи — переселення 70 відсотків нелояльних чеченців) і відчайдушних спроб втримати Чечню у своїх руках, зірвати проведення виборів. Однак 90,1% виборців проголосували за Президента Джохара Дудаєва. А вже незабаром на території республіки запровадили надзвичайний стан. Імперська влада могутньою зброєю намагалася завадити стати на ноги молодій республіці. До численних провокацій (путч у Грузії проти тодішнього президента Звіада Гамсахурдія, вторгнення в Інгушетію), підступних змов, тривалого перебування у стані неоголошеної війни з Росією, додалися труднощі економічні: не було чим виплачувати зарплати, пенсії, настала продуктова криза. Чеченська земля стогнала від підступів і зрад у тривожному передчутті чергової війни...
УК: Яким Джохар мріяв побачити майбутнє Ічкерії?
— Свою землю він прагнув перетворити на рай. Багата природними ресурсами Ічкерія, любив повторювати Джохар, має стати державою на зразок Кувейту. Й робив усе, щоб його мрія стала реальністю.
УК: Плани, на жаль, не вдалося здійснити…
— Що можна було зробити за цей короткий період його президентства? Пережив чотири агресії, першу російсько-чеченську війну, кілька замахів на життя, а поміж тим займався державотворенням, відновленням повністю зруйнованого господарського комплексу. Маленьку Чечню роздирала сусідня держава-агресорка, підняла голову й внутрішня опозиція, якою вміло диригували зовнішні недруги, почалися вже не мирні мітинги, етнічні конфлікти. Президент Дудаєв шукав підтримки у світі, розуміючи, що без цього маленькій Ічкерії не вижити в смертельних обіймах агресора. З президентами Азербайджану і Грузії працював над створенням міждержавного об’єднання «Кавказький дім». Вів перемовини з діловими колами Німеччини, Франції, Великої Британії, зокрема про випуск чеченської національної валюти, паспортів, інвестиції, поставки сучасних технологій. Та головним джерелом виживання і розвитку Ічкерії вважав нафту: бачив, як процвітають держави, що її мають. На той час вдалося налагодити співпрацю з діловими колами США, відкрити там представництво, досягти домовленості про торговельно-економічну співпрацю. Передовсім йшлося про передачу нафтовидобувної галузі в концесію на 50 років. Залишилось узгодити вартість проекту. Розпочата агресором війна завадила його реалізувати.
УК: Після кількох замахів на життя чоловіка, не виникало бажання втекти від війни в іншу країну?
— Ні, ми завжди були разом. За цей час лише один раз виїжджала за межі Чечні, коли в доньки Дани народився первісток. Гадала, що коли буду поруч нічого лихого з ним не станеться. Ні, жодного разу навіть подумки не замислювалася над тим, аби кудись поїхати, заховатися від того пекла. Це було наше спільне пекло, з якого Джохар шукав вихід. Не для себе чи родини, а для народу. Зрештою, поряд з ним я нічого не боялася.
УК: А в той чорний день було передчуття горя?
— Так, але не зуміли його правильно розтлумачити. Був якийсь дивний страшний сон, від якого я уві сні задихалася. Ми їхали, як завжди, двома машинами. Піднімалися вгору. Зупинилися, бо Джохару треба було зателефонувати. На капоті машини прилаштували дипломат із супутниковим зв’язком. Він знав, що апарат контролюють, але чомусь був упевнений, що місцезнаходження не встановлять. Мене попросив відійти, наче передчував лихо. Ми з охоронцем зупинилися на краю глибокого яру, милувалися заходом сонця. Від цього неймовірного видовища відірвав зозулин зойк — птаха так болісно стогнала, що стало моторошно на душі, ніби привертала увагу до себе. Але тоді не звернули уваги, хоч мали б, бо пташки двічі рятували Джохарові життя. Від вибуху, що пролунав за спиною, отямилася на дні яру. Вибралася, дряпаючись по крутому схилу, а машини немає. Тільки глибока вирва! Відразу й не збагнула, що саме тієї, на якій прилаштували телефон. Джохар ще був живий, вірили, що його вдасться врятувати. Поки спускалися з гір, його життя згасало. А в пам’яті досі зринають його останні слова «Доведіть справу до кінця...».
УК: Усупереч пережитому ви не опустили рук, не абстрагувалися від непростої сучасності, радше навпаки — не покинули творчості, пишете картини, вірші.
— У світі, на жаль, так багато зла, не припиняються війни, не вщухають конфлікти, що завдають страждань народам і країнам. Тому приймаю запрошення на зустрічі, конференції. А душу лікую малюванням... Вже стільки літ не була на чеченській землі, а всі пейзажі — про неї.
УК: А яка з робіт вам найбільше подобається?
— Кожна з них мені особливо дорога. Милують зір яскраві пейзажі Кавказьких гір, розкиданих, мов намистинки, на схилах і видолинках сіл, написаних з пам’яті! Надто дорога робота із серії «Оберіг». Вона дуже символічна попри трагічний сюжет. Сплюндроване селище на тлі розкішної природи з крутої вершини гори споглядає самотній чеченець — життя триває, коли є кому тримати зброю! Та особливо зворушують — «Сестри», картина, написана за одну ніч, дуже подобалася Джохарові: ми часто зустрічали цих двох літніх естонок, які мешкали у сусідньому будинку. Це так було зворушливо, як вони турботливо підтримували одна одну: старшій було 95, молодшій 90 років! Жили дуже скромно, але не розчаровувалися, коли не вистачало на звичайний буханець, бо це був бурхливий період прибалтійських революцій, а у Тбілісі вже були розбиті саперними лопатками надії на нову російську політику у відносинах із сусідніми республіками. Але скільки було гідності й оптимізму у поставах цих гордих жінок!
УК: Пані Алло, ви щаслива людина?
— Важко відповісти на це запитання. Щаслива зустріччю з Джохаром. Щаслива за наших дітей. Радію за внуків. Так, я справді була щасливою дружиною і матір’ю. Але доля послала мені стільки випробувань, що, можливо, занадто, як на одне життя. Непросто жити, коли немає відчуття дому. Я в Європі. Далеко від Чечні, а все моє життя минуло у чеченському середовищі, мої діти і внуки — чеченці, я поділяю погляди чеченського народу і вважаю себе чеченкою. Але я не відірвана від народу. Мені багато пишуть листів. Знайомі і незнайомі. Знаю, що відбувається там, і вірю, що настануть інші часи. Ічкерія буде такою, якою її прагнув створити Джохар Дудаєв!
Оксана МЕЛЬНИК
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Алла ДУДАЄВА. Народилася 1947 року в Коломні Московської області (РФ). Закінчила художньо-графічний факультет Смоленського педінституту. З Джохаром Дудаєвим одружилися 1969 року, виростили двох синів і дочку. Живе в Європі.
Ми в Google+