Багато разів тримав у руках цей важкий зшиток з фотографіями різних років. Є в ньому й чимало моїх світлин — ми з батьком захоплюємося фотосправою давно. Гортаючи товсті сторінки, згадую дитинство, найяскравіші миті якого так ненав’язливо й відверто спиняв старий плівковий фотоапарат. Ось я ще дошкільня, тут серйозний школяр, а ось — студент. Чорно-білі знімки повертають до пережитого, до людей, яких уже немає, але були — вони реальні, я через роки чую їхні голоси, відчуваю ауру…

Старі альбоми — ніби застигле минуле. Щоденні клопоти все відсувають його у закутки пам’яті, бульдозером нових проблем загортають те, що, здавалося, забути не можна.

Потрапила на очі стара пожовкла фотографія, на якій зображено групу дітей років шести із сумними обличчями, одягнених, як одягалися ще в п’ятдесяті роки минулого століття. Глянув на напис на звороті — березень 1953-го. Придивився до дитячих облич і раптом побачив… себе. Ні, не може бути! Це мій татко, ще шестирічний, так схожий на мене, опустив, як і інші діти, голову, похнюпився, ніби забрали в нього щось найдорожче. Що ж саме?

Як розповів батько, він дуже добре пам’ятає той день. Березневий день «всесвітньої» скорботи, коли, здавалося, й зашкарублий торішній сніг плаче від горя, яке звалилося на долі людей. А їм, вихованцям дитячого садка, було зовсім не сумно. Діти не розуміли цього «величезного горя», яке вписувалося лише у два слова: «Помер Сталін».

Але багато людей тоді справді відчували сум і страх перед прийдешнім. Адже того, хто своїм всюдисущим оком стежив за кожним, хто нібито турбувався про життя країни, «батька всіх народів» раптом не стало. Порожнеча, тривожність, невизначеність — здається, так можна було назвати те, що відчували в ті дні прості люди.

«А нам, дітям, зрозуміло, було байдуже до цих тривог, хоч загальна атмосфера, звичайно ж, не могла не позначитися й на нас, — розповідає батько. — Отож після сніданку вихователька наказала всім одягтися й вишикуватися біля дитячого садка, щоб сфотографуватися. Загалом у дитсадку робили знімки тільки на новий рік або ще на яке свято. А тут — ніби й не свято, а треба. Вийшли надвір. Свіжий вітер ніс запахи весни, з дахів крапало. На серці було зовсім не сумно, адже наближалися весняні переміни. Тому я ніяк не міг виконати наказу Віри Семенівни (так звали нашу виховательку): «Всім плакати!» Фотограф довго дивився в окуляр камери, ніби вичікував ще сумніших облич. Віра Семенівна разом з нянею смикала за плечі то одного, то іншого, щоб дітям стало сумніше. Оскільки я ніяк не хотів сумувати, вихователька поставила мене біля себе й непомітно для інших добряче вперіщила по потилиці. Я похнюпився, й тоді нарешті фотограф зробив своє діло».

Ось воно, документальне фотосвідчення минулої епохи — епохи страху й приниження, загального божевілля, до якого доводила людей жахлива ідеологічна машина, побудована, випробувана і втілена в Радянському Союзі. Вона одурманювала, намагалася викривити свідомість, нав’язати стереотипи якогось ефемерного братерства, прищепити почуття «великої спільноти радянських людей». І хоч піддавалися їй далеко не всі, хоч гору брав здоровий глузд, все одно це було страшно.

Ідеологи північного сусіда кулями, снарядами й інформаційними диверсіями і нині намагаються хоч якось відродити те, чого ми з такими труднощами позбуваємося. Тож гортаймо старі альбоми, відновлюймо в реальних образах пережите, щоб не повторилося воно в наших дітях і внуках.