Коли діти стають дорослими, батьки зазвичай прагнуть допомогти їм придбати власний куточок. Та якщо це не вдається — дах батьківського дому завжди залишатиметься для них надійним прихистком. А як бути дитині-сироті, яка виховувалася в інтернаті? Зазвичай такі діти не дуже добре пристосовані до життя в соціумі поза інтернатом і, вийшовши з нього, не завжди витримують двобій з реальністю. Не маючи найелементарнішого — даху над головою, вони не витримують випробувань, і… життя летить шкереберть.

Крапля в морі

Років п’ять тому знайома розповіла мені про сироту, з якою була знайома. Після школи-інтернату дівчина вступила до технікуму, їй надали місце в гуртожитку. Бажаючи заробити грошей на пристойний одяг, вона влаштувалася на роботу, але з навчанням поєднати це не змогла. Її відрахували за неуспішність, а потім виставили з гуртожитку. Пізніше як особу без місця проживання звільнили з роботи, і дівчина опинилася на вулиці. Подальшої її долі моя знайома не знала. Хоча припустила, що, мабуть, нічого доброго дівчину не очікувало. Ось така невесела історія, яку навряд чи можна назвати винятковою.

Хоча, як зауважують фахівці, закон захищає таких дітей, у тому числі — їхнє право на житло. Директор департаменту сім’ї та дітей Мінпраці Руслан Колбаса розповів «Урядовому кур’єру», що діти-сироти й діти, позбавлені батьківського піклування, які досягли 16 років, мають право згідно із законодавством стати на соціальний квартирний облік за місцем походження або проживання до влаштування під опіку, піклування, прийомну сім’ю, дитбудинок сімейного типу, державні установи за заявою опікуна, піклувальника, державного опікуна, батьків-вихователів, прийомних батьків. Після досягнення 18 років такій дитині протягом одного місяця мають надати соціальне житло до надання іншого впорядкованого житла для постійного проживання, причому безоплатно.

Та на практиці це не завжди вдається. Найперша причина, кажуть фахівці, — дефіцит того самого житла. А ми додамо: і, мабуть, байдужість окремих чиновників, які мали б дбати про дотримання прав сиріт. А вони, у свою чергу, далеко не завжди можуть свої права відстояти.

— Згідно із законодавством, питання забезпечення житлом осіб таких категорій покладені на місцеві держадміністрації та органи місцевого самоврядування, — зауважує Руслан Колбаса. — Сучасний стан житлової сфери в Україні характеризується невідповідністю житлових відносин змінам в економіці країни, неможливістю більшості населення реалізувати своє право на житло, зокрема дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб з їх числа. Саме ця категорія нині залишається не зовсім захищеною. Брак коштів на державному та місцевому рівнях не повною мірою забезпечують право осіб вказаної категорії на отримання житла.

Розробляється державна програма

Втім, останніми роками держава звернула особливу увагу на таку молодь. На виконання Указу Президента «Про питання щодо забезпечення реалізації прав дітей в Україні» від 16 грудня 2011 року № 1163 в областях затверджені регіональні програми із забезпечення житлом дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, й осіб з їх числа з відповідними обсягами фінансування — на будівництво соціальних гуртожитків, на придбання та ремонт житла для дітей цієї категорії.

 Руслан Колбаса каже, що завдяки ефективній реалізації цих програм торік житло отримали 1659 осіб. Однак це крапля в морі порівняно з кількістю тих представників цієї категорії, які ще перебувають на квартобліку і потребують поліпшення житлових умов. Як повідомили «Урядовому кур’єру» в Мінсоцполітики, нині це 23 279 осіб. Дехто очікує досить довго (див. Інфографіку). Отже, проблема, як кажуть, «з бородою».

До речі, про соціальні гуртожитки. Їх облаштовують у багатьох регіонах. Десь на кошти місцевих бюджетів, десь допомагають спонсори чи релігійні або громадські організації. За словами Руслана Колбаси, на початок цього року в 23 регіонах України діяло 27 соціальних гуртожитків для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, торік у них перебувало 793 дитини. До речі, торік відкрито 6 нових соціальних гуртожитків в АР Крим, Донецькій, Луганській, Черкаській, Дніпропетровській, Київській областях.

І ще один нюанс. До всього, в деяких областях випускників інтернатів забезпечують соціальними гуртожитками з умовою, що проживати там можна лише 3—5 років, а за цей час треба подбати про придбання власного житла. Однак ця умова трохи насторожує. Адже за 3—5 років навіть звичайній сім’ї нелегко зібрати гроші на квартиру, а що вже говорити про людину, яка самостійне життя починає, по суті, з нуля! До того ж навряд чи з високих заробітків. А якщо за цей час вона не збере потрібної суми? І не варто забувати й про людський чинник: де гарантія, що через ті 3—5 років хтось із них не опиниться «на гачку», наприклад, якогось посадовця, який, дозволивши їм залишитися на ліжко-місці понад «встановлений термін», щось від них вимагатиме? Це теоретично, звичайно, але слід на це звернути увагу. Втім, хочеться сподіватися, що здоровий глузд переможе.

До того ж соціальні гуртожитки — більше чи менше часу в них мешкатиме людина — житло таки тимчасове. А далі?

— З метою розв’язання на державному рівні цієї проблеми Мінрегіон розробив проект закону «Про затвердження Загальнодержавної програми розвитку соціального житла на 2015—2021 роки». Після узгодження із центральними органами виконавчої влади цей проект буде подано на розгляд уряду. Нині уряд розглядає питання про розроблення програми забезпечення житлом дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, й осіб з їх числа.