Ця світлина дуже точно передає характер динамічної, обдарованої людини в модному капелюсі. Хто вона? Видатний політичний чи культурний діяч? Підприємець? Художник? Можна гадати по-різному. Однак чітко зрозуміло одне: цей чоловік має світлий розум і багато талантів, вольовий характер. Він залишив на землі величний слід у вигляді архітектурних шедеврів, відомих і не дуже широкому загалу. Йдеться про творця шедеврів архітектури Владислава Городецького. Його «Будинком з химерами» в столиці України й досі захоплюються поціновувачі з різних країн. Як і неоготичним Миколаївським костелом на Великій Васильківській, Караїмською кенасою у мавританському стилі на Ярославовому Валу, приміщенням художнього музею з левами на Грушевського, схожим на античний храм.

І в дереві вдалося втілити задумане

Проте були в його творчій біографії й сторінки не дуже відомі. Деякі споруди, створені за ескізами та проєктами видатного архітектора, нащадки часом не дуже шанували. Одна з таких — дерев’яний, почорнілий від часу будинок у селі Мошни, що неподалік Черкас. Це колишня земська лікарня. Садиба має ще й іншу назву — Будинок лікаря.

У XIX столітті, коли Мошни, які тоді називали містечком, стали власністю одного зі знатних землевласників — Миколи Балашова, його дружина Катерина Андріївна замислила збудувати тут лікарню. Проєкт замовила cімейному приятелю, відомому київському архітектору Владиславу Городецькому. Він охоче відгукнувся на таку пропозицію, адже досить часто гостював у маєтку Балашових і вже не раз виконував для них різні архітектурні замовлення. А тут ще й такий незвичний проєкт — будівля з дерева. Хотілося спробувати і цей матеріал. Приваблювала чарівна природа цього краю, а крім того, Владислав Владиславович пристрасно любив полювання. Його вважали стрільцем світового класу, він був великим авторитетом у цій справі, не раз здобував нагороди на стрілецьких змаганнях.

Незабаром місцеві майстри-умільці, якими на той час славилися Мошни, почали втілювати задум архітектора в життя. Він сам приїздив і керував будівельними роботами. Справа просувалася швидко, і незабаром відбулося врочисте відкриття першої черги лікарні. Як свідчать історичні записи, це було 9 листопада 1894 року — у день срібного весілля Балашових. У садибі облаштували палати на десять місць, приймальне відділення, кабінет лікаря, відділення аптеки і кухню. Лікарню й аптеку обслуговували лікар, два фельдшери й дві повивальні бабки. Дотепер у первісному вигляді зберігся один корпус лікарні — оригінально декорована дерев’яна споруда з колоритним різьбленням і численними елементами, які підкреслюють інтер’єр будівлі. Дім зведено в давньоруському стилі, з обов’язковим елементом прикраси у формі стріл. Під час будівництва використовували сосну. Це єдиний збережений дерев’яний витвір видатного архітектора. На будівництво лікарні витратили близько 14 тисяч рублів. «Якби зібрати всі витрати на неї, то за них тоді можна було купити 2800 корів», — розповідає голова спілки краєзнавців Мошнівського краю «Артанія» Микола Якименко.

Урятувати може тільки музейний статус

Слід зауважити, що тодішні Мошни були досить жвавим містечком, де працювали 32 крамниці, щодня відбувалися невеличкі торжки, кожні два тижні (у понеділок) вирували базари і раз на рік — дводенний ярмарок. Та й сама назва поселення, вочевидь, пов’язана з грошима, багатством. У той час у Мошнах було 8 церков. На кінець XIX ст. тут налічували понад 1500 дворів, у яких проживало більше 8 тисяч осіб. Розквіт тодішнього містечка припав на першу половину ХІХ століття, коли Мошнівський маєток як посаг дружини Єлизавети Браницької отримав відомий князь Михайло Воронцов. Це за його кошт мошнівські умільці у 1823 році спорудили перші в історії України пароплави «Бджілка» і «Надія». До 1900 року Мошни стали значним торговельним і економічним осередком Наддніпрянщини. Місцеві майстри створили за наказом Михайла Воронцова в Мошногорах (назва горбистого підвищення) унікальний — найбільший у Європі — чудовий англійський парк зі збереженням природних умов, цілий комплекс оригінальних архітектурних споруд. Посеред Мошногірського парку виднівся відомий триповерховий палац графа. Незабаром у містечку з’явилися гуральня, лісопильний, цегельний, медоварний, воскобійний і три маслобійні заводи, просорушка, ковбасня та інші невеличкі підприємства. 1885 року Мошни мали вісім парових двигунів, дев’ять кузень. Тоді тут було дві школи — двокласна і однокласна, в яких дітей навчали письма й арифметики.

Ще одна важлива пам’ятка, якою пишаються жителі села, Спасо-Преображенська церква. Її в 30—40-х роках ХІХ століття звели місцеві майстри під керівництвом одеського архітектора Георгія Торрічеллі. Владислав Городецький, буваючи в Мошнах, гідно оцінював споруду, яка й донині є візитівкою села. В архітектурі церкви, як зауважує краєзнавець Микола Якименко, втілено ідею єдності релігій світу, прихильником якої був князь Воронцов. Церква виконана в нехарактерному для православ’я стилі неоготики. Пінаклі й дахи подібної форми використано також під час будівництва Воронцовського палацу в Криму в Алупці. Вежа сягає 44 метри.

А щодо збереженої до наших днів дерев’яної споруди земської лікарні, збудованої Городецьким (вона не зазнавала ремонту щонайменше 130 років), то краєзнавці та фахівці-будівельники переконані: тепер урятувати її від руйнації зможе тільки якнайшвидше перетворення на музей.

Не архітектурою єдиною

Повернімося в кінець ХІХ століття. Спочатку в дерев’яному будинку мешкав лікар зі слугами. Тут було досить затишно. На стиках кількох кімнат стояли грубки. До земської лікарні зверталося чимало місцевих жителів, які одержували тут кваліфіковану медичну допомогу.

Владислав Городецький жив і працював переважно в Києві, але часто подорожував Україною і не забував про роботу в інших регіонах. Зокрема в Черкасах, де на вулиці Смілянській, 33, побудував жіночу гімназію (нині Центр дитячої та юнацької творчості), чим започаткував та поширив у місті стиль модерн, а також церкву, різноманітні торгові приміщення. За проєктами Городецького тут зведено чоловічу гімназію (нині музичний коледж ім. С.С. Гулака-Артемовського), громадський банк, у якому нині розташовано редакцію обласної газети «Черкаський край». У селі Байбузи на Черкащині побудував Олександрійську винокурню та зробив проєкт стайні Городищенського маєтку. В Умані архітектор звів приміщення шестикласної чоловічої гімназії, у якому зараз фаховий коледж технологій та бізнесу, а також будівлю вищого міського народного училища, де нині гуманітарно-педагогічний коледж ім. Т.Г. Шевченка.

Людина передових поглядів, активної натури Владислав Городецький жив повнокровним життям, не цураючись розваг і світських компаній. Як фахівця, його вже тоді заслужено шанували. На статки архітектор не скаржився. Одним із перших серед заможних киян він встановив телефон, придбав автомобіль. Його частенько можна було побачити в шкірянці, шортах, шоферських окулярах та шнурованих крагах на своєму авто моделі Ландоле (з відкритим верхом). Дружив із київськими авіаторами та одним із перших заможних людей міста відчув насолоду польоту на аероплані. У Неаполі його чекала особиста яхта. А на Дніпрі мав плавучу дачу «Сафарі», що пересувалася за допомогою моторного човна, з двигуном фірми «Мерседес». У Київському міському театрі була зарезервована власна ложа. Саме таким епатажним, екстремальним запам’ятався сучасникам Владислав Городецький. Він умів жити і цінував життя в усіх його проявах, тонко відчуваючи прекрасне, намагаючись втілити його в своїх зодчих фантазіях.

Окрім свого головного захоплення і справи всього життя — архітектури, він був ще й оригінальним дизайнером, вправним ювеліром, карбувальником, гравером, навіть художником із костюмів. Створив декорації для трупи драматичного театру «Соловцов» (нині театр імені І. Франка), ескізи завіси, портьєр, доріжок, плафонів, навіть шнурів до біноклів глядачів. Його кохана дружина Корнелія була вдячна чоловікові за оригінальні моделі костюмів та суконь, розроблені для її гардеробу.

Не дивно, що в Мошнах, куди відомий архітектор періодично приїжджав, його приймали з належною повагою й почестями. А він душею відпочивав тут від київської суєти, насолоджувався провінційним спокоєм, неспішними розмовами за чаюванням з місцевими поміщиками та полюванням. Його творіння — будівля земської лікарні — радувало око в обрамленні розкішної зелені цього благодатного краю.

Талант — скрізь талант

Народившись на Вінниччині, жив у Києві й за кордоном. Полював на Кавказі, Алтаї, в Ірані, Кенії, Монголії, Тибеті, Сибіру та Східній Африці. В Україні звів більше трьох десятків будівель. Кожна з них позначена його непересічним талантом. Мав власні заводи «Фор» із виготовлення бетону та цементу на Куренівці (був водночас і його архітектором), вуглекислоти та сухого льоду в Сімферополі.

І все-таки буремні події революції та громадянської війни, постійні зміни влади вибивали його з колії. Хотілося будувати, творити прекрасне. Однак нестабільна політична ситуація, через яку Городецький втратив майже всі свої статки, змушувала шукати інший вихід. Маючи шляхетне польське походження, вирішив спробувати себе в незалежній Польщі, де працював на державних архітектурних замовленнях. Чи думав пан Владислав, від’їжджаючи з Києва у 1920 році перед наступом більшовиків, що його чекає ще й життя в Ірані, де в Тегерані проєктував залізниці і вокзал? Там він і похований.

Чи матиме майбутнє дерев’яний шедевр?

Уже в радянські часи будівлю колишньої земської лікарні розділили на чотири квартири. Провели водяне опалення, світло, облаштували каналізацію. Будинок і нині юридично числиться як службове житло та, як повідомляють у сільській раді, перебуває на балансі Черкаської районної лікарні. Там живуть кілька сімей із медперсоналу місцевої лікарні. Оригінальну дерев’яну споруду Городецького поки що не визнали культурною чи історичною спадщиною.

У зв’язку з обмеженими фінансовими ресурсами сільської ради капітальний ремонт будинку досі не проводили, хоч колишні керівники області не раз обіцяли. Нині єдина в Україні дерев’яна будівля Городецького в стані руйнації. З метою реконструкції та консервації дерев’яних виробів, збереження та експлуатації як музейного комплексу вчена рада Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького ухвалила рішення звернутися до голови Мошнівської територіальної громади з ініціативою про розгляд на сесії ради територіальної громади питання передачі будинку Владислава Городецького в оперативне управління університету. Сільська громада погодилася з цією пропозицією. Облдержадміністрація, як пообіцяв її голова Олександр Скічко, розгляне можливість внести об’єкт у програму Президента «Велика реставрація». Університет нині розробляє дизайн проєкту благоустрою території та парку, а також концепцію подальшої експлуатації будинку як туристичного об’єкта, бази навчальної практики, виставкового центру Черкаського краю, центру краєзнавства.

Чи є майбутнє в дерев’яного шедевра Городецького? Хочеться сподіватися, що цього разу наміри зберегти архітектурну пам’ятку здійсняться. Вона цього заслуговує.