Тривалий час ніяк не міг бодай словом вклинитися у монотонний монолог моєї співрозмовниці. І тому тільки стиха зітхнув: «Знову собака…» Утім, у неї чудовий слух, бо відразу різко замовкла, зробила паузу, і далі у слухавці почув тільки красномовне: «…ту-ту-ту-ту!»

Немає сумнівів, жінка образилася. Але чому? Адже я мав на увазі зовсім інше. Просто у цей час подумки загинав пальці на руках і ногах, перераховуючи вже наявних чотирилапих постояльців власної переповненої псарні. Он лащаться і завзято вимахують хвостами Фашист, Нацист, Бандерівець, Каратель, Укроп, Радикал, Український націоналіст, Русофоб, Зрадник Донбасу, Втікач, Шпигун-коригувальник, Пропагандист «київської хунти». І це ще добре, що вся згадана зграя їсти не просить. Бо йдеться про собацюр, щедро навішаних на нас — тих недавніх донеччан, що змушені були виїхати з Донецька, тими, хто залишився на території, яку тимчасово окупували проросійські незаконні збройні формування.

Не секрет, оті докори-«собаки», яких, згинаючись і зітхаючи, тепер несемо на собі, — це закономірна спроба земляків перекласти на когось провину за суворі реалії «процвітання», в яких вони опинилися. Тобто якщо дотримуватися логіки ображених на весь цивілізований за межами «республіки-резервації» світ людей, то саме ми відповідальні за них — тих, кого вже майже приручили терористи-бойовики, карні злочинці й учорашні мар∂інали, які стрімко злетіли соціальним ліфтом, приміром, від збирачів металу до посад «мерів» чи «міністрів». Утім, даруйте, що згадав про логіку, бо її якраз тут доводиться попошукати із собаками.

«На нашому місці повинні бути ви! — категорично заявляв мені торік один із місцевих жителів. — Бо ви собі поїхали, а нам тепер доводиться все терпіти». Цікаво, що моє нагадування про те, що багато людей залишили місто вимушено і без великого бажання, всерйоз не сприймають. «Подумаєш! — щиро дивується ще один знайомий. — Ну, взяли б когось із вас на підвал, трохи перевірили, і якщо немає ніякої вини, відпустили б. Але якщо хтось боїться такої перевірки, тому є чого боятися!»

Одне слово, дуже часто подібні розмови тільки поповнюють оту зграю собак, ще раніше навішаних на вимушених переселенців. Помітив, що останнім часом полку чотирилапих різко побільшало ще й за рахунок «песиків» інших порід і мастей. Зокрема, поруч пороззявляли пащеки і висолопили язики Робота, Зарплата, Навчання дитини, Відносна безпека, Нижча ціна… Тобто до нашої провини тепер активно додають ще й ті елементарні умови нормального життя, яких «там» позбулися багато пересічних донеччан.

«Аж зло бере! — зовсім недавно закипав від обурення мій давній знайомий, у якого трохи хибне уявлення про справедливість. — Чому так? Я ходив на мітинги й на референдум, вірив, що тепер добре заживемо, натомість отримав тільки знецінену пенсію та злидні! Де справедливість? Адже ви — ті, хто втік звідси, — тепер майже як вареники у сметані! У вас там не стріляють, ви маєте роботу, отримуєте нормальні зарплати, в магазинах та в аптеках менші ціни».

Звичайно, це був камінь у мій город. Мені дісталося не тільки за те, що працевлаштований і стабільно отримую платню. Бо довелося вислухати й інші докори. Мовляв, я знав чи здогадувався про такий розвиток подій, але чогось не застеріг його, необачного, не робити проросійських дурниць.             

Перегодя я знову набрав номер отієї емоційної знайомої із гарним слухом, яка на півслові обірвала свій довгий монолог, і пояснив, що саме мав на увазі, вголос згадавши собаку. А крім звинувачень, які на нас понавішували, нагадав ще й про однойменний суто морський термін. Адже люди, знайомі із флотською службою, підтвердять: «собача вахта» (з півночі до 4-ї ранку) чи, як її ще просто звуть, «собака», найважча. Нині саме її ми несемо не посеред моря-океану, а на суші, але також далеко від рідної домівки. Маю на увазі насамперед тих земляків-донеччан, які через бойові дії на території Донбасу вже майже два роки змушені стояти «собаку» далеченько від рідного порога. І повірте, ота чотиригодинна найважча морська вахта іноді здається легкою прогулянкою порівняно із постійними неабиякими фізичними і моральними навантаженнями, які випали на нашу долю. Тим більш, що ми — недавні донеччани далеко від дому несемо подвійного «собаку», бо аж згинаємося від важенного вантажу навішаних на нас усіх собак. Серед них і Відповідальність — за тих, кого не зуміли врятувати від кремлівського облудного пропагандистського дурману.