Бібліотека як місце розуму й сили

Бібліотека — це не лише будівля, у якій зібрано масив книжок різноманітної тематики. Це також місце, де люди можуть зустрічатися, обмінюватися думками, навчатися нового й спільно започатковувати добрі справи. Саме тому уряд і надалі приділятиме велику увагу розвитку книгозбиралень зокрема й бібліо­течної справи загалом. На часі нові принципи модернізації цих закладів.

Як саме це відбуватиметься, розповіла заступник міністра культури, молоді та спорту Ірина Подоляк. Передусім вона зазначила: наприклад, за кордоном бібліотека — це зазвичай так зване модернове місце. Таке, де збираються люди місцевої громади. Принцип роботи таких бібліотек — навчання впродовж життя. Тому ці заклади відкриті, інклюзивні, доступні й такі, що спонукають до здобуття знань і саморозвитку.

Дуже хочеться, щоб вони стали такими і в Україні. Нині в нас 33 тисячі біб­ліотек, серед яких шкільні, наукові, дитячі, юнацькі. 15 тисяч із них публічні, їх щодня відвідують люди різного віку, статі, рівня освіти. Звісно, кожна громада має визначити для себе, скільки саме їй потрібно таких закладів, аби спільно з місцевою владою створити там належні умови. Адже, на жаль, сумна статистика свідчить, що нині кожна третя бібліотека не має навіть системи опалення.

Поки що в Україні лише шість тисяч бібліотек повністю інформатизовано. Потрібно, щоб їх побільшало. У цьому питанні Мінкультури вже активно співпрацює з Міністерством цифрової трансформації. Проте там, де вже є сучасна комп’ютерна техніка, працівники таких закладів можуть надавати послуги з навчання користуванню сучасними гаджетами. Отже, за словами заступника міністра, це стимулюватиме й безпосередньо працівників цих закладів до вивчення нового, до вдосконалення своїх навичок і підвищення кваліфікації.

«Ми плануємо показати бібліотекарям моделі, які вони матимуть змогу використовувати у своїй роботі. Те, які послуги вони можуть і зобов’язані надавати. І виставляючи такі стандарти до публічних і непублічних бібліо­тек, бо вони всі керуються Законом «Про бібліотеки і бібліотечну справу», побудувати таку модель, що бібліотеки і бібліотекарі виконують певні критерії. А від того залежатиме і рівень їхньої зарплати. Вона корелюватиметься, їхній тарифний розряд залежатиме від можливості відповідати певним критеріям», — сказала посадовець.

Ірина Подоляк зауважила, що нині держава, на жаль, не в змозі забезпечити новими книжками всі біб­ліотеки. Тим не менш, у 2020 році Український інститут книги видрукує нових книжок на суму близько 29 тисяч гривень. І це майже 40% його загального бюджету. Насамперед це стосуватиметься дитячої та юнацької літератури. Оскільки в міністерстві переконані, що навички читання, зацікавленість ним, а також вміння працювати з текстом і розвиток критичного й аналітичного мислення, прищеплюють саме в дитинстві.

Проте дуже хочеться уникнути ситуації, коли нові книжки осідають у запасниках і не слугують людям. Отже, поповнення фондів насамперед отримають ті заклади, які зможуть надати змістовну й розгорнуту програму того, як там планують ці книжки використовувати, і зробити так, щоб українці почали більше читати. Адже, за статистикою, у нас читають близько 40% людей, тоді як, скажімо, у скандинавських країнах — близько 80%. Тож мета — збільшити за рік кількість тих, хто любить читати, хоча б на 5%.

Має міністерство й дуже амбітну мету — щоби протягом 2020—2021 років до державних програм вивчення літератури долучився понад мільйон молодих українців.

Спільно з Міністерством освіти і науки нещодавно підписано меморандум, який передбачає велику роботу в двох важливих напрямах. По-перше, запровадити у всіх дитсадках України щоденні 15-хвилинні читання української літератури, наприклад казок малечі перед сном. По-друге, спільно з Українським інститутом книги дослідити українську літературу, яку викладають у середній школі — автуру, зміст, якість, засвоюваність і навіть зацікавленість нею.

Спільно з Міністерством цифрової трансформації заплановано провести оцифровування бібліотечних фондів, а також створити цифрові електронні каталоги. Почати планують із національної спадщини, аби зробити її доступною для загалу. Те саме стосується і української музичної спадщини. Адже нині нотні фонди в бібліотеках зберігаються переважно на паперових носіях, деякі навіть у рукописному вигляді, до того ж існують в одному або двох примірниках. Вони недоступні тим, кому потрібні. Папір зношується, і ми можемо втратити цю спадщину назавжди, а люди мають вивчати, знати і слухати такі твори. Розв’язанню проблеми може посприяти переведення паперових видань у цифровий формат.