Дві Зірки і численні інші нагороди увінчали виняткові заслуги великого українця Павла Рибалка, уродженця села Малий Вистороп Лебединського району на Сумщині. Розпочавши військову кар’єру в роки Першої світової війни, він поступово і неухильно розвивав свій унікальний дар, а на фронтах Великої Вітчизняної потрапив до сузір’я героїв.
Малий інтелігент
На світлині початку минулого століття — все багатодітне сімейство Рибалків: від глави Семена Пилиповича та дружини Мотрони Степанівни до сімох синів і доньок. Павлик на знімку — крайній ліворуч. Миловиде симпатичне обличчя, упевнений і серйозний погляд. Тоді ніхто не міг знати, що через десятиліття той хлопчик стане уславленим полководцем, двічі Героєм Радянського Союзу, маршалом бронетанкових військ СРСР, з думкою якого рахуватимуться сильні світу цього і в інших країнах.
У дитинстві Павлик разом із братиками і сестрою сповна відчули гіркоту бідняцького життя. Адже тато працював слюсарем на місцевому цукровому заводі й одержував мізерну платню, а мама поралася по домашньому господарству. Однак найстрашніше було попереду. Невдовзі Семен Пилипович потрапив під машину, став інвалідом і згодом помер. Сім’я залишилася без годувальника.
Але дітлахи не впали в розпач. Закінчивши три класи початкової школи, Павлик 13-річним влаштувався писарчуком у контору Романівського цукрозаводу. За це його в селі стали прозивати малим інтелігентом, бо й справді виокремлювався з-поміж однолітків неабияким розумом і шляхетністю.
Сидяча робота аж ніяк не приваблювала хлопця, навпаки — кликала до активних і рішучих дій. Тож незабаром юнак став робітником харківського паровозобудівного заводу, звідки пішов служити до царської армії, а трохи пізніше опинився на фронтах Першої світової війни, де в липні 1916-го зазнав важкого поранення.
Громадянська війна застала його в окопах. Був у складі партизанського загону під проводом Харитона Фролова, що діяв на Лебединщині, служив у Червоній армії. А на початку 1920-х років зробив остаточний вибір на користь армійської служби.
Броня міцна, а дух міцніший
На початку Великої Вітчизняної війни Павло Рибалко був у званні генерал-майора з величезним досвідом. Адже 1934-го закінчив Військову академію імені Фрунзе, працював у розвідувальному підрозділі в Китаї, служив військовим аташе в Польщі. Одне слово, був готовим до виконання будь-яких бойових завдань.
Однак із фронтом ніяк не складалося. Аргумент єдиний: такі фахівці потрібні в навчальних закладах, щоб передавати молодим знання і досвід. І лише в травні 1942-го він таки добився свого не без допомоги давніх друзів ще із громадянської, які на той час уже обіймали високі військові посади. А вже 25 вересня Павла Рибалка призначили командуючим Третьою танковою армією, що поклало початок його блискучій біографії як полководця.
Особливо яскраво проявився талант Рибалка під час визволення Києва. Ламаючи опір супротивника, він вів частини до Дніпра. Передові підрозділи з’явилися на його березі південніше Києва, коли фашисти ще не встигли зайняти оборону на західному рубежі.
Четверо добровольців (на щастя, збереглися їхні прізвища) Пєтухов, Іванов, Сисолятін та Семенов за підтримки партизанів човном переправилися через річку, розпочали стріляти і цим відвернули увагу ворога.
Тим часом Дніпро форсували мотострілецькі батальйони, які захопили плацдарм поблизу Великого і Малого Букрина, що увійшов в історію як Букринський.
Павло Семенович не тільки швидко перекинув через річку мотопіхоту й легку артилерію, а й зосередив там усі свої танки. Разом з командуючим 40-ю армією Кирилом Москаленком він мав розгорнути наступ на Білу Церкву, обійти Київ з півдня і південного заходу.
Але здійснити такий маневр не вдалося — плацдарм блокували гітлерівські війська. І тоді Рибалко прийняв сміливе неординарне рішення, яке згодом стало блискучим зразком військового мистецтва. Погодивши свої дії зі Ставкою і Першим Українським фронтом, перекинув усю армію з Букринського на Лютізький плацдарм північніше столиці.
Подарунок на 49-річчя
3 листопада 1943 року ударне угруповання 1-го Українського фронту у складі кількох армій, 5-го Сталінградського танкового корпусу та чехословацької бригади Людвіка Свободи з Лютізького плацдарму завдали нищівних ударів по обороні супротивника. Спроби гітлерівців організувати оборону в місті швидко зламали бійці Третьої армії.
За наказом Павла Рибалка танки наступали через приміський лісовий масив Пуща-Водиця вночі з увімкненими фарами і сиренами. Засліплені світлом, розметані вогнем гармат і гусеницями, фашисти не витримали і відступили. Прорвавши оборону, сталеві машини вирвалися на оперативний простір, обійшли Київ з різних боків і перерізали шосе Київ — Житомир і Київ — Фастів. Фашистський гарнізон, що дислокувався у столиці, під загрозою повного оточення поспіхом відступив.
Це сталося 6 листопада 1943 року, коли українську столицю було повністю визволено від ворога. Чим не подарунок на 49-річчя полководцеві з України?
А згодом були бої на території Німеччини, Чехословаччини. Загалом же рибалківці брали участь у десяти великих операціях, визволяли Орел, Харків, Львів, Варшаву, Прагу, штурмували Берлін, форсували 14 великих водних перешкод, зокрема Віслу й Одер.
Понад 70 тисяч воїнів армії Павла Рибалка нагороджено орденами і медалями, 287 удостоєно звання Героя Радянського Союзу, а восьмеро (серед них командир) — двічі.
Багато дослідників схиляються до думки, що на характер військових дій командарма неабиякий вплив мав особистісний чинник. Павлові Семеновичу та його дружині Надії Давидівні довелося пережити жахливу сімейну трагедію: під час одного з тяжких боїв під Харковом у танку згорів їхній син Вілен. Ця страшна звістка підірвала здоров’я полководця і, поза всіляким сумнівом, вкоротила йому віку. Тривалий час за допомогою підлеглих Рибалко-старший вів пошук, щоб дізнатися подробиці загибелі сина.
«Щоб про Рибалка жодного слова»
Попри винятковий зірковий статус, видатний полководець завжди залишався відкритим до спілкування, добрим і щирим співрозмовником. А ще був дуже скромним.
Свого часу генерал-лейтенант Матвій Камінчук розповідав цікавий епізод, що трапився під час зустрічі Павла Рибалка з воїнами Першої танкової армії генерала Катукова. Напередодні, переглядаючи програму святкового концерту, полководець побачив, що першим номером заявлено «Пісню про Рибалка». Не на жарт обурившись за таку самодіяльність, зажадав показати йому всі пісні й вірші, попередивши: якщо хоч раз згадають його прізвище, комусь буде непереливки. Звісно, сценарій «почистили».
Під час балотування до Верховної Ради СРСР Матвія Камінчука призначили довіреною особою Павла Семеновича. Представляючи кандидата, Матвій Полікарпович, кажуть, передав куті меду, на всі лади розхвалюючи того. І викликав обурення маршала, який рішуче зажадав розповідати не про самого нього, а про всю армію, якою командував. Мовляв, хіба ж може бути герой один, якщо успіхи треба ділити на всіх бійців?
Рибалко був мужньою та справедливою людиною, для якої правда залишалася понад усе. З історії відомо, що саме Павло Семенович відкрито став на захист маршала Георгія Жукова, якого після війни пробували звинуватити в зазнайстві, буцімто привласненні заслуг Сталіна як головнокомандувача.
Що означало в той час заперечити «батькові всіх народів» — можна уявити. Однак це не зупинило полководця. Він різко виступив проти звинувачень, наголосивши на істинних заслугах Жукова і відвівши від нього загрозу. Іншими словами, і в мирний час Павло Семенович виявився на висоті, не поступився гідністю й совістю. Але йому залишалося дедалі менше днів. 28 серпня 1948 року через загострення хвороби нирок славетний полководець пішов із життя.
Малий Вистороп — велика пам’ять
Від невеликого Малого Висторопа на Сумщині до Новодівичого цвинтаря в Москві, де поховано земляка, — кілометрів і кілометрів. Однак відстань не впливає на добру і світлу ауру пам’яті, що панує не лише в селі, а й у районі та області.
Створений 60 років тому при місцевому аграрному коледжі народний музей полководця став оазою високого патріотичного духу, виховання у підростаючого покоління таких якостей, як честь, порядність, вірність обов’язку і присязі.
На громадських засадах закладом багато років поспіль завідує внучатий племінник командарма Володимир Рибалко. За його словами, в музеї неоціненне багатство, якого немає в жодній столиці.
І це не перебільшення. В окремій кімнаті зібрано понад сотню експонатів, що свого часу належали полководцеві: стіл і робоче крісло, шахи, годинник з мідними гирями, радіола — подарунок чехословацької фірми «Тесла», самовар, військовий кашкет, записна книжка, англійська друкарська машинка «Імперіал». Їх свого часу подарувала землякам удова Надія Давидівна.
Збереглася особиста бібліотека, що налічує сотні томів. Відомо, що Павло Семенович багато читав, дружив із письменниками і журналістами, знав напам’ять італійською мовою вірші з «Божественної комедії» Данте (до речі, мав пристрасть до вивчення іноземних мов).
Олександр ВЕРТІЛЬ, «Урядовий кур’єр»
Петро НЕСТЕРЕНКО для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+