Він ще раніше розумів, що відстояти український Донбас вдасться не тільки завдяки гарматам чи АКМам, а й завдяки українській книжці. А потім стався випадок, який підтвердив правоту цієї думки. Його бойовий побратим із Полтавщини Антон Цедік з позивним «Еней», коли йшов у свій останній бій в Іловайському котлі, окрім зброї та боєприпасів, взяв із собою ще й книжку. Тяжко переживаючи загибель друга, він досі виношує намір звести монумент українському солдату з книжкою в руках. Та це, схоже, у майбутньому. А поки що започаткував і утримує у прифронтовому Бахмуті «Дім книги», пропонуючи місцевим жителям українські книжкові видання та пресу. І, не зупиняючись на досягнутому, тепер намагається створити мережу таких закладів, серед яких — найбільша опорна крамниця «Еней». Таким, на його думку, буде найкращий пам’ятник загиблому воїну, а також солідне зміцнення інформаційного та культурного фронтів. Тим більше, що колишній офіцер-танкіст Володимир Дериведмідь не для красного слівця обрав гаслом для своєї крамниці в Бахмуті промовисті слова: «Дім книги» — важливіший за 20 танків на Донбасі».
Усі дороги ведуть до книгарні
Відкритий у 2015 році книжковий магазин відтоді став помітним осередком у місті, яке немало бачило на своєму віку і свого часу було адміністративним центром Донеччини. Намагаючись зробити українську книжку доступнішою для своїх земляків, господар закладу Володимир Дериведмідь пропонує покупцям сучасні видання за цінами вітчизняних видавництв. Тут можна й безкоштовно почитати українську періодику, а також придбати вишиванки, національну символіку тощо.
Такі спроби розбудити свідомо приспане в русифікованому краї українство вже дають позитивні результати. Магазин викликає великий інтерес, а книжки мають значний попит. По відповідну літературу сюди їдуть навіть з інших населених пунктів Донеччини. «Бути в Бахмуті і не відвідати «Дім книги» — не-мож-ли-во! — переконує тутешній педагог і літератор Наталія Ковальська. — Чи ти приїхав, чи від’їжджаєш, то прямуєш від вокзалів до центру головною вулицею Бориса Горбачова (відомий письменник, який колись жив, навчався і працював у місті. — Авт.) якраз повз нього. І обов’язково впадають у очі величезний банер, барвисті вишиванки та обкладинки книжок у вітринах. Я особисто люблю тут бувати, бо подобається особлива аура крамнички. Ось замовкає дзвіночок над вхідними дверима — і ти ніби залишаєш за ними всі негаразди, проблеми, роботу і завдання, які неможливо виконати і переробити. Це буде потім, а зараз маєш нагоду знову доторкнутися до чистоти й величі невмирущого Слова».
В один із недавніх своїх візитів пані Наталія принесла чергову нову книжку, передану сюди одним із українських письменників для авторської полички «Дому книги». Цей куточок — своєрідна родзинка книгарні, адже тут виставлено книжки із дарчими підписами і побажаннями (до речі, свого часу там отримала прописку й дитяча книжка автора цих рядків «Чотири нявкісти і ВІН»). І найголовніше, розповідають продавці, такі книжки довго не стоять на поличці, бо їх охоче беруть відвідувачі, читають і потім повертають, пропонуючи почитати своїм знайомим.
А ось письменник із Львівщини Ігор Дах особисто приніс сюди власну книжку — поетичну збірку «Сивіють приспані кургани». Вперше автор побував у Бахмуті ще минулого року, коли збирав матеріали для книги «Слідами війни». І як тепер згадує, тоді він був приємно вражений, побачивши у прифронтовому місті «Дім книги», оскільки такими зусиллями у популяризації українських видань може похвалитися далеко не кожне місто України. А вже цьогорічного літа літератори Львівської області зібрали і надіслали сюди солідну добірку книжок, виданих у Західній Україні.
Поряд із газетами у крамниці є певний вибір ще й інших товарів, які сприяють подальшому патріотичному пробудженню і вихованню земляків. Особлива увага приділяється підростаючому поколінню, оскільки наміри відродити давні національні традиції саме за участю дітей суттєво позначаються й на дорослих земляках. «Я їхав до «Дому книги», аби вибрати й придбати подарунок 10-річному внуку — гарну і правдиву книжку про справжню історію України, — розповідає мешканець Слов’янського району. — Та коли побачив тут вишиванки його розміру, зрозумів: це якраз те, що треба. Внуку подарунок також дуже сподобався. Та після того, як із цікавістю вислухав мою розповідь про те, що колись вишивані сорочки були в кожного українця, відразу запитав: «Діду, а де ж твоя вишиванка?». А оскільки малих виховувати треба ще й на власному досвіді, тепер шукаю сорочку вже й мого розміру».
Знову немов вовк-одинак?
Даруйте за порівняння, але ініціатор створення українського «Дому книги», недавній доброволець батальйону «Донбас», ветеран війни в Афганістані, кадровий офіцер-танкіст Володимир Дериведмідь також дещо нагадує танк. Адже, намагаючись реалізувати свої задуми, він так само потужно, іноді напролом, йде до втілення мети, немов ота броньована машина. А тим часом під зовнішньою зашкарублою уявною бронею бувалого у бувальцях суворого воїна збереглася дуже чиста і чутлива душа. Варто тільки відчути емоції, з якими Володимир згадує далекий випадок із минулого життя — той самий, коли він знову відчув себе українцем.
Уродженець козацького села на Дніпропетровщині демобілізувався з армії у званні майора й осів у Артемівську (тепер Бахмут) у звичному для Донбасу російськомовному середовищі. Так тривало аж до 1993 року, коли в одному з міських дитсадків, куди водив доньку, запропонували перевести її у щойно відкриту групу з вивченням української мови. І десь за тиждень, коли прийшов по дитину, вперше почув від малої: «Доброго вечора, тату!». «Я тоді так розхвилювався і був настільки зворушений, що навіть заплакав, — зізнається він. — Після цього довго не міг заспокоїтися і сушив голову над закономірними запитаннями. Чому забуваємо, що ми — українці із своєю мовою, культурою, традиціями? І хто заважає кожному з нас бути українцем? Я тоді вирішив починати з себе».
Неважко здогадатися: перші власні зусилля на цьому шляху, м’яко кажучи, не отримували розуміння й підтримки від оточення — переважно російськомовних жителів міста та області. Сам він свідчить, що у той непростий період діяв, немов вовк-одинак. Але саме тоді переконався, що виховання земляків в українському дусі потрібно починати змалку: з дитячих садочків і початкових класів шкіл. А проблеми, які доводиться долати, також чекають свого вирішення ще з початку 1990-х років — брак потрібної кількості українських підручників, навчальних посібників та художніх книжок для дітей. «Деякі гарячі голови й досі називають нашу владу неукраїнською, — сумно каже Володимир Дериведмідь. — Я не схильний вішати ярлики, але натомість виникає багато запитань до представників влади. Наприклад, на чиєму вони боці? Дуже хочеться, аби були на боці пересічних родин на Донбасі, які хочуть, щоб їхні діти читали українські книжки, але не мають коштів на них. А коли знаходяться гроші, то немає книгарень з українськими виданнями. Тож поки що на Донбасі бракує умов для виховання малих донеччан у національному дусі».
Досвід роботи «Дому книги» в Бахмуті, завдяки якому українські видання стали доступнішими для жителів міста, засвідчив, що подібну ініціативу треба активно розвивати. Отож Володимир Дериведмідь виношує чергову ідею — створити мережу українських книгарень і опорний магазин «Еней» у Краматорську. Само собою, він насамперед звернувся по допомогу до місцевої влади, зокрема до Краматорського міського голови Андрія Панкова та голови Донецької обласної державної адміністрації Павла Жебрівського. Крім того, спробував заручитися підтримкою народних депутатів та урядовців у столиці. І що ж? Поки що спостерігаємо майже класичну ситуацію: ніхто не наважується сказати «ні» та піддавати сумніву важливість і потрібність цієї ініціативи, але… Складається враження, що перед кожним майбутнім магазином української книжки, який, пам’ятаймо, нині на Донбасі важливіший за 20 танків, з’являється відразу по 20 протитанкових ровів, «їжаків» та інших перешкод. Бо навіть Володимир Дериведмідь, якого складно змусити опустити руки, важко зітхає: «Поки що далі балачок справа не рухається».
Звичайно, це питання ще «в процесі», а ініціатор створення опорної української книгарні чи мережі подібних магазинів не відмовляється від своєї ідеї і досі розраховує на підтримку представників влади міста, області та держави. «Якщо у мене щось «не так», то зробіть це ви, і набагато краще за мене! — трохи емоційно апелює він до тих, хто «нагорі». — Зробіть нарешті без зволікань те, що давно вже треба було зробити, а не на третьому році гібридної та інформаційної воєн».
Що ж, створення «Дому книги» у Бахмуті та спроба поширити цей досвід, на жаль, є черговим підтвердженням тієї практики, коли війну за душі і серця людей на визволених територіях прифронтового Донбасу поки що найактивніше ведуть волонтери-одинаки. Книгарню Володимир Дериведмідь зміг відкрити завдяки коштам, переданим йому одним із синів, який мешкає за межами України. А на чию допомогу розраховувати у створенні мережі дуже потрібних тут магазинів з українськими книжками?
ПРЯМА МОВА
«На Донбасі мають бути українські видання»
Володимир ДЕРИВЕДМІДЬ,
засновник і власник «Дому книги»:
— Мені іноді буває соромно за нинішню інформаційну політику та брак у Донецькій області необхідної кількості українських видань. Часто до «Дому книги» в Бахмуті приїжджають люди з Краматорська та інших міст чи сіл області у пошуках українських книжок і особливо підручників. Ситуація дика! Жителі краю хочуть навчати дітей державною мовою, але не мають для цього можливості. А будь-які спроби змінити ситуацію досі наштовхуються на стіну неприязні та зневаги до української мови. Пам’ятаю, рік тому письмово звернувся до однієї з бібліотек із листом-проханням дізнатися про наявність там тих чи інших українських видань. Не отримав ніякої відповіді, а коли зустрів представницю цього закладу, вона склала руки в боки: «Я нє панімаю вашего украінскага язика!» Збільшення кількості магазинів української книги в Донецькій області — не мій особистий інтерес, адже це важлива проблема прифронтового краю державної ваги. І для того, щоб створити опорну крамницю у Краматорську чи мережу українських книгарень, потрібна політична воля керівників краю і держави. Ми спільними зусиллями можемо і повинні це зробити. Хоча й існує запасний варіант — із допомогою однодумців створити громадську організацію чи спеціальний благодійний фонд.
Ми в Google+