Про реконструкцію столичного Шулявського мосту, яка після довгих затягувань врешті кілька тижнів тому таки розпочалася, не писав і не дискутував у соцмережах, напевно, лише найледачіший киянин. Адже хоч би як далеко людина жила від будівлі, яка, за словами нашого міського голови, «дуже втомилася», перекриття звичного проїзду транспорту на Шулявці відобразилося майже на кожному: заторів особливо в годину пік значно побільшало.

Та найбільше, напевно, усі «принади» реконструкції відчули ті, хто звик користуватися місцевою станцією метро. Адже будівельники одразу перекрили звичні для пішоходів проходи, змусивши обходити будмайданчик. А ось подбати про безпеку, не кажучи вже про комфорт тих, кому нині до найближчої зупинки маршрутки в бік Караваєвих Дач доводиться пішки долати приблизно півтори зупинки, ні будівельникам, ні місцевій владі навіть на думку не спало.

З власного досвіду, долаючи цю відстань двічі на день, можу розповісти, що пригоди у «форті Буаяр» починаються вже на виході з підземки. Адже спочатку треба здолати доволі круті сходи метро, а потім ювелірно вписатися у потік людей, які прямують до найближчого підземного переходу. Прохід цей доволі вузький, обмежений з одного боку парканом будівництва, з другого — трасою. І саме тут намагаються розминутися два потоки — з метро і до метро. Тож люди в обох напрямках мають іти вузькою довгою вервечкою, дихаючи у спину переднім і намагаючись не підставити кишені та рюкзаки на спинах тим, хто доволі щільно йде позаду. Адже немає впевненості, що їх вам у натовпі не почистять.

А якщо у такий потічок втрапить літня людина з ціпком або важкою сумкою,  родина з візком або малими дітьми, які йдуть повільно, чи господар із домашнім улюбленцем, то починається затор. Адже обігнати того, хто затримує рух, у вузькому потічку майже неможливо. Люди нервуються, часом голосно лаються, а інколи тут-таки починають з’ясовувати, хто кому на ногу наступив, і чи зумисно й намагаються віддячити тим самим. Такі «шалені танці» відбуваються — сміх і гріх!

Днями спостерігала, як в один із потічків намагалися втрапити  тендітна літня жіночка, яка з гладіаторськими зусиллями штовхала поперед себе інвалідного візка з дорослим сином. Звісно, що в тому переході ніхто і не подумав подбати про найменші зручності для пересування людей з інвалідністю. Отже, ця пара просто паралізувала рух. Перехожі, звісно, намагалися жіночці допомогти. Та зробити це в непристосованих умовах навіть гуртом було важко. Тим паче, коли ззаду весь час напирають ті, хто кудись запізнюється, або підлітки, яким просто уривається терпець іти повільно. Думаю, що чоловік на візку ще ніколи не їздив на ньому так зигзагоподібно й небезпечно, тож отримав незабутні, хоч навряд чи приємні враження.

Проте дістатися підземного переходу — лише третина «буаярного» шляху. Далі — сам перехід. Правий його вихід із коротким шляхом до зупинки маршруток перекрили ще кілька тижнів тому. Залишили один — довгий, в обхід. І нехай би хоч на цей час заборонили там стихійну торгівлю, щоб людям, які змушені аж так подорожувати проти волі, було більше місця для проходу. Та ні, торгівців у цьому велелюдному місці навіть побільшало. А пішоходи змушені долати той довжелезний перехід, маневруючи у два потоки між коробками, тюками, ящиками і ятками. І дехто  насправді підходить до торгівців, намагаючись розгледіти і придбати товар, чим знову ж таки відчутно гальмує рух.

Гаразд, уявіть, що з переходу врешті вибралися. Думаєте, вже можна додому? Аж ніяк. Саме далі починається чи не найскладніша частина. Метрів зо 200 бездоріжжям: уламки асфальту, каміння, ями й купри піску. Добре, хоч подбали, аби ліхтарі працювали в темний час доби. Інакше щовечора, переконана, там би ламалися сотні ніг і рук. А ще дуже дратують голосні звуки, які лунають від мосту під час ремонту. Сіпаються люди від несподіванки, і знову-таки налітають одне на одного та сваряться.

Але й то ще не все. На завершення веселої прогулянки доведеться здолати ще один підземний перехід, на диво, не захаращений розкладками з товаром. Та брудний, перепрошую, смердючий, адже його чомусь вподобали безпритульні. І лише оминувши їх і зрештою вибравшись на поверхню, не вірячи, що все врешті скінчилося, потрапляєш-таки на зупинку маршруток.

Такий ось шлях доводиться долати мені двічі на добу в будні. І повірте, нічого приємного й веселого в цьому немає. А за прогнозами фахівців, реконструкція мосту триватиме майже два роки.

Як розповідали знайомі, в європейських країнах перед тим, як перекрити частину місцевості під реконструкцію певного об’єкта, влада спочатку створює всі умови, щоб пішоходам було максимально зручно ходити в обхід. А надто літнім, людям з дітьми та інвалідністю. І якщо хтось із них поскаржиться, що йому було незручно, отримають на горіхи й будівельники, і місцеве керівництво. Але нам до такого рівня соціальної відповідальності так само далеко, як і до рівня їхніх зарплат і пенсій.

Сумно і шкода…