Нині кожен з нас виконує обов’язок перед Україною на своєму місці. Соціальні працівники, на яких припало велике навантаження, не виняток.

Рашисти обстрілювали Суми із приміського села Верхня Сироватка. Цілий місяць, з 24 лютого по 26 березня, воно перебувало під окупацією. Центральними вулицями їздили ворожі танки, на дорогах і в городах стояла артилерія. Та попри небезпеку, весь цей надскладний і небезпечний місяць соціальні працівники територіальної громади ні на день не лишали без уваги своїх підопічних — одиноких безпомічних старих та сім’ї, які перебувають під соціальним супроводом. Попри власні страхи, ризикуючи життям, надівали білі пов’язки на руки й носили їм продукти, ліки, воду.

Так само між обстрілами добиралися до підопічних соціальні працівники та підсобні робітники в окупованій Тростянецькій громаді Сумської області, де тривали запеклі бої.

І в Києві лежачих хворих, які не мали допомоги родичів і сусідів, не залишили напризволяще. Соціальні працівники й волонтери щодня доставляли їм гарячі обіди.

А на Запоріжжі в одній із громад, яку поки що контролюють російські війська, соціальна працівниця вирізала вдома курей, щоб було чим годувати стареньких. В іншій громаді соцпрацівники готували їжу для підопічних на вулиці. 

І таких прикладів самовідданої праці скромних людей з великим серцем багато. Завдяки їм соціальна сфера в Україні вистояла. І вони й надалі тримають свій фронт.

Київ. Водії й ресторатори стали волонтерами

До війни в територіальному центрі соціального обслуговування Дніпровського району Києва працювало 180 людей. Коли на підступах до столиці зав’язалися бої, рівно половина з них евакуювалася. Тож на плечі тих, хто залишився, лягло подвійне навантаження.

Із перших днів введення воєнного стану і аж до середини травня терцентр працював без вихідних. До всіх отримувачів соціальних послуг, а таких близько 4 тисяч, вчасно доставляли продукти харчування, ліки, засоби особистої гігієни. Із четвертого дня повномасштабної війни 30 лежачих хворих почали отримувати щоденне безплатне гаряче харчування. А незабаром соціальні працівники доставляли його 120 підопічним. Кошти на приготування  й доставку їжі для нужденних було надано з місцевої програми «Турбота», а 70% потреби в гарячому харчуванні безплатно забезпечували столичні ресторани. 

Дуже швидко до працівників центру долучилися волонтери, які допомагали з доставкою замовлень. Щодня 3—5 благодійників на власних автомобілях розвозили гарячі обіди та інші необхідні речі за визначеними адресами. До справи залучили пів сотні пенсіонерів, які добровільно взяли під опіку 71 немічного.

У терцентрі порахували, що за три місяці воєнних дій співробітниці розвантажили понад 250 тонн гуманітарної допомоги, з якої сформували і розвезли малозабезпеченим тисячі продуктових наборів та наборів із засобами особистої гігієни. Попри численні блокпости, затори на мостах між правим та лівим берегом, щодня автомобіль терцентру доставляв усе це до тих, хто цього потребував. А ще він перевозив хворих підопічних до закладів охорони здоров’я і назад.

Досі щоденно продуктові набори та речі першої необхідності отримують майже 150 вимушених переселенців. Загалом їх у районі зареєстровано 1700. Сім’ї з дітьми забезпечують ще й дитячим харчуванням, іграшками, підгузками. На території центру в обладнаному павільйоні внутрішньо переміщені особи можуть підібрати вживані одяг, взуття, посуд, постільну білизну, подушки, ковдри, пледи. Людям з інвалідністю було передано п’ять візків, пів сотні сімей забезпечено дитячими візками і ліжками. 

Відвідувачі терцентру, щоб підняти настрій собі й іншим у цей тривожний час, створили два хорові колективи й тепер дають мініконцерти у відділеннях денного перебування та для слухачів Університету третього віку. У терцентрі за підтримки волонтерських організацій проводять творчі зустрічі та чаювання.       

Тепер багато киян, які на початку бойових дій залишили місто, повертаються. Вони знову взяли на себе основну частину турботи про хворих і немічних родичів, тож робота соціальних працівників поступово входить у звичне русло. Та й за чисельністю колектив уже фактично відновився. І можна сказати, що найважчий етап випробувань пройдено з честю.

Верхня Сироватка.Щодня ризикували власним життя

Про пережите страхіття соціальні працівниці з Верхньої Сироватки Сумського району Наталія Зеленіна і Віра Темченко згадують, як про фільм жахів, у якому самі були головними героїнями.

«Моя 101-річна підопічна Катерина Олексіївна (нині покійна) не вірила, що почалася війна, —  розповідає Наталія Зеленіна. — Я не завжди вчасно могла прийти до неї, і вона ображалася. Пояснювала бабусі, що не хочу зайвий раз потрапляти на очі ворожим солдатам, які стоять неподалік її хати, а вона не розуміла, про що я говорю».

Старенька була вже зовсім слабка, їй потрібен був постійний догляд, а родичі не могли дістатися в окуповане село. Найближчою людиною для неї стала Наталя Зеленіна. Вона й доти два десятки років опікувалася старенькою, тому вирішила забрати її до себе додому. І дуже вчасно, як виявилося. За кілька днів після цього на присадибну ділянку Катерини Олексіївни впав ворожий снаряд. Від вибуху всі вікна в бабусиній хаті вилетіли, і якби вона там перебувала, то теж постраждала б.

Коли починались артилерійські обстріли, члени родини соціальної працівниці  переносили стареньку в погріб, де й самі ховалися. І коли настала її смертна година, поховали як годиться.

«А соцпрацівниця Віра Темченко під час окупації, крім закріплених за нею сімох підопічних, із власної ініціативи турбувалася ще про десятьох односельців, —  розповідає директор комунальної установи «Центр з надання  соціальних послуг» Верхньосироватської сільської ради  Оксана Савчук. — Вони  не були офіційно оформлені як ті, що потребують допомоги вдома, але потребували її у воєнний час. Якось за кілька метрів від стежки, якою Віра постійно ходила, розірвався снаряд, і вона дивом залишилася живою. Після цього чоловік казав їй, щоб звільнилася з роботи. «Не можу. Це мій обов’язок  — доглядати за тими, хто потребує допомоги», —  відповіла на це категорично Віра. Чоловікові нічого не лишалося, як супроводжувати дружину у справах». 

Оксана Савчук каже, що кожна з восьми соціальних працівниць територіальної громади заслуговує на слова глибокої вдячності й поваги. Незважаючи на ризики для власного життя, жодна з них не відмовилася виконувати професійні обов’язки,  кожна без вагань взяла на себе додаткові навантаження. Соцпрацівниці й пенсії допомагали розносити, і в Суми їздили по ліки, вистоюючи кількагодинні черги до аптек, й оформлювали послугу догляду вдома на період війни для осіб, про яких не могли в цей тяжкий час піклуватися їхні близькі. Були на телефонному зв’язку з керівництвом комунальної установи, але до підопічних завжди доходили. Наталія Зеленіна, Антоніна Ото, Олена Ткаченко, Віра Темченко, Світлана Жолдош, Оксана Пилипенко, Валентина Чечелюк, Валентина Левашова чіпляли на руки білі пов’язки й попри власні страхи ішли мимо окупантів не з порожніми руками до тих, хто їх з надією чекав.

Запоріжжя. Борщ із димком з домашніх овочів

На сьогодні у Запорізькій області окуповано  61 територіальну громаду з 67. До 24 лютого соціальні послуги в них отримували понад 30 тисяч громадян, значній частині з яких надавали послугу догляду вдома. А в 10 комунальних установах в умовах стаціонару доглядали 2,5 тисячі людей. Половина з цих закладів (один геріатричний та чотири психоневрологічних інтернати) нині перебувають  в умовах окупації та в зоні активних бойових дій. Загалом 48 закладів з надання соціальних послуг перебувають на території, тимчасово не підконтрольній Україні.

За інформацією, яка надходить заступниці директора департаменту соціального захисту населення Запорізької військової адміністрації Ірині Разуваєвій, з тих територій значна частина отримувачів соцпослуг виїхала в безпечніші регіони України. За тими, хто залишився і не може обходитися без сторонньої допомоги,  здебільшого доглядають колишні  соціальні працівники. Працюють за покликом серця, іноді під обстрілами.

«Десь залишилось 14, десь 26, а десь і 60 безпомічних людей, — розповідає Ірина Разуваєва. — Як їх покинути? В одному з тимчасово окупованих міст, наприклад, соцпрацівниці чекали закінчення обстрілів, а тоді готували на багатті борщ із принесених з дому овочів, розливали в бідончики і розвозили підопічним. А їх ні мало ні багато — приблизно три сотні. Бувало, два-три дні не могли довезти їжу цим людям. А потім знову проривалися».

Селяни із прифронтового села, де розташовано психоневрологічний інтернат з геріатричним відділенням, побудували пічки на подвір’ях і готували страви для пацієнтів, яких не встигли вивезти. Продукти їм передавали місцеві благодійники. 

«У нас є чат територіальних центрів, більшість з них мають змогу спілкуватися через нього, обмінюватися порадами, досвідом, — розповідає Ірина Разуваєва. — Мене найбільше вразила в ньому розповідь однієї соцпрацівниці, яка вирізала вдома всіх курей, щоб вони не дістались окупантам, і годувала курячим м’ясом  своїх підопічних». 

Більшість тих, хто отримував послугу догляду вдома, було евакуйовано із зони бойових дій. Прагнучи врятувати життя немічних, працівники соціальної сфери виносили їх на ковдрах, а далі військова адміністрація й волонтери  під обстрілами вивозили в безпечні місця. Волонтери благодійних фондів «Карітас-Запоріжжя», «Посмішка UA», ризикуючи життям,  проривалися в захоплені росіянами Токмак, Пологи, Оріхів, Гуляйполе, Василівку, щоб привезти людям ліки. 

Тростянець. Життя входить у звичне русло

«Під час окупації наші  соціальні працівники та підсобні робітники намагалися виконувати професійні обов’язки хоч би частково: доставляли немічним між обстрілами хліб, воду, ліки, затягували плівкою розбиті вікна. А одразу після визволення громади об’їхали всі 12 старостинських округів. Найбільш затребуваною після садіння городів виявилася послуга перукаря», — розповідає керівник Центру надання соціальних послуг Тростянецької міськради Ольга Шахова.

Нині підсобні робітники після обстежень помешкань підопічних зайняті тим, що склять розбиті вікна.

У самому Тростянці невдовзі після визволення запрацювала польова кухня. Щодня у Благовіщенському парку з 12 до 16 години можна отримати гарячі обіди, які готують  волонтери Міжнародного фонду харчування Wordl Central Kitchen. Їжа польової кухні дуже смачна і поживна, перші та другі страви завжди із м’ясом, обов’язкові випічка, десерти. Можливістю безплатно харчуватися щодня користуються щонайменше 1000 людей.

«50 обідів соціальні працівники розвозять звідси своїм підопічним, — розповідає Ольга Шахова. — Це майже третина жителів Тростянця, які отримують послугу догляду вдома».

А інші благодійники — громадський фонд «Суми» разом з об’єднанням «Екстрим стайл» після визволення міста від окупації подарували Центру надання соціальних послуг 12 новеньких велосипедів, на яких соцпрацівниці тепер розвозять гарячі обіди. Ще стільки само благодійники обіцяють передати незабаром, і тоді фактично кожен співробітник центру матиме індивідуальний транспортний засіб. В умовах дефіциту пального це дуже актуально.

(Матеріал підготовлено в межах проєкту «Модернізація системи соціальної підтримки населення України», який реалізує Мінсоцполітики України за підтримки Світового банку)

Насамкінець. На жаль, кількість тих, хто потребує стаціонарного догляду, постійно зростає, бо люди, переживаючи великі потрясіння, хворіють на тяжкі недуги, втрачають здатність ходити. Соціальні працівники, які працюють за покликом серця, не кидають їх у біді, допомагають чим можуть.

Ганна ВОЛКОВА
для «Урядового кур’єра»